Україна – Польща: глухий кут історичного діалогу. Чи буде перезавантаження?

Польсько-український політичний діалог навколо минулого опинився в кепській ситуації: «Коли діалог неможливий? – Коли тебе не чують».

Чому резолюція Сейму не допоможе примиренню?

Рівно за два роки до голосування в Сеймі до моїх рук потрапив лист однієї з українських спецслужб: під час Майдану й відразу після нього у Польщі активізувалися російські агенти впливу і пропагандисти, які «розігрівають» тему польсько-українського конфлікту на Волині й Галичині. Деякі факти мені були відомі, деякі – ні.

Тоді видавалося, що постмайданний період міг стати найсприятливішим часом для примирення: рівень симпатій українців до поляків був традиційно дуже високим, а поляків до українців – найвищим в історії двох народів за весь час їхнього існування. Було також ясно, що довго це не триватиме, бо припливи ентузіазму завжди змінюються відпливами розчарувань. Треба було діяти динамічно…

Український інститут національної пам'яті запропоновав уряду концепцію: для подолання конфлікту пам'яті необхідні: спільне вшанування жертв конфлікту, спільне засудження злочинців, спільний майданчик для діалогу істориків, спільне усвідомлення, що «всі жертви конфлікту – наші: не українські чи польські, а людські», спільна декларація пам'яті і примирення на рівні президентів, спільний День ушанування пам'яті жертв конфлікту і спільний пам'ятник жертвам – «Тут поховано взаємну ненависть».

Сім разів згадане слово «спільний» – це не від браку синонімів, а від розуміння, що трансформувати конфлікт пам'яті можна тільки спільними діями в чесному діалозі.

Поляки й українці мають асиметрію пам'яті: українці не пам'ятають того, що важливе для поляків, а поляки не знають речей, важливих для українців. Для українців трагедія – це найбільшого масштабу катастрофа, у Польщі це слово часто сприймають як елемент виправдання: бо трагедія, мовляв, є результатом не так злочинного наміру, як знеособленого фатуму. «Відплатні акції» з польського словника цього конфлікту звучать виправданням помсти тим українцям, які ніколи не тримали зброї в руках. Дискусії істориків досі точаться навколо підставових речей: причин конфлікту, його хронології, фактографії, словника.

Щоб інтенсифікувати діалог, Інститути національної пам'яті обох країн відновили безпосередні зустрічі у форматі Українсько-польського форуму істориків. Вочевидь, потрібно було ще кілька років і значно більше зусиль: спільних досліджень, науково-популярних публікацій, виставок, публічних дискусій.

Мене не полишало відчуття, що ми рухаємося занадто повільно, і вікно можливостей буде дуже обмеженим. Уже тоді (у липні 2014 р.) давалися взнаки динамічні процеси, які переживало польське суспільство. Проте польські колеги і тоді, і потім просили не поспішати: «Дорога навпростець не є найкоротшою, треба неквапом пройти цей складний шлях».

Новообраний польський парламент відкинув помірковані підходи і пішов напролом: політики відкинули діалог як спосіб подолання конфліктів пам'яті і обрали шлях змагання монологів.

Сеймова резолюція 22 липня має кілька вад.

По-перше. Політики не мають голосуванням встановлювати наукові факти. Заявлена в резолюції Сейму кількість жертв конфлікту – «понад 100 тисяч». У супровідній записці до неї ідеться про 140 тис. польських жертв. Під час дискусії в Сеймі 6 липня 2016 р. казали про 220. Поза сесійною залою від політиків можна було почути і про 500 тис. жертв.

Професор Ґжеґож Мотика, визнаний авторитет і автор книжки «Від Волинської різанини до операції «Вісла» (2011), пише: «Внаслідок операцій УПА польські втрати сягнули, ймовірно, близько 100 тисяч осіб (причому, певно, усе ж менше, а не понад 100 тисяч). Усі інші гіпотези, які припускають загибель 150 або навіть 200 тисяч жертв, не знаходять підтвердження в жодних серйозних дослідженнях, а їх часте озвучення в ЗМІ можна пояснити, мабуть, лише прагненням сенсаційності».

Встановлення історичних фактів голосуванням у парламенті, а не науковими методами – не тільки підважує сенс наукових досліджень, а й запроваджує елементи цензури, торує шлях до авторитарних політичних моделей. Такі рішення обмежують академічні свободи і сприяють самоцензурі дослідників через елементарне побоювання втратити роботу, якщо твої висновки не збігаються з визначеними владою.

По-друге. Політична інфляція кількості жертв є проявом неповаги до тих, хто насправді загинув у протистоянні.

Окрім того, коли Сейм не згадує в резолюції кількості українських жертв цього конфлікту, він ділить громадян Другої Речі Посполитої на ліпші й гірші сорти. З погляду міжнародного права, увесь цей конфлікт відбувався між громадянами однієї держави, яка від вересня 1939 р. перебувала під іноземною окупацією. Коли польські громадяни польського етнічного походження з Армії Крайової, Батальйонів хлопських, Національних сил збройних убивали польських громадян українського походження у Сагрині, Павлокомі або Верховинах, то це означає, що одні польські громадяни вбивали інших польських громадян. У жодному з виступів у Сеймі не пролунали слова засудження дій польського підпілля, коли його діячі масово винищували польських громадян українського походження. В остаточній редакції резолюції для пам'яті про польських громадян українського походження знайшлося лише кілька слів. І їх точно недостатньо, щоб утамувати біль втрати й відчуття гіршосортності українських нащадків жертв цього конфлікту.

По-третє. У резолюції застосовано подвійні стандарти щодо тих, хто скоював злочини проти цивільного населення, – залежно від того, кого вбивали: українців, чи поляків.

Резолюція Сейму містить визначення цих подій як геноциду поляків. Але знищені польським підпіллям Сагринь, Павлокома, Верховини, інші українські села, якщо міряти такою міркою, нічим не відрізняються від убитих українським підпіллям мешканців Порицька чи Волі Островецької.

Резолюція робить те, в чому деякі польські політики весь час звинувачують українських, – героїзує вбивць цивільного населення: «Сейм висловлює найвище визнання і вдячність солдатам Армії Крайової, Самооборони Кресів і Батальйонів хлопських, які вступили в героїчну боротьбу заради захисту цивільного польського населення, а також закликає президента Польщі відзначити цих осіб державними нагородами». Що ж до відповідальних за злочини проти польських громадян польського походження, то резолюція містить визначення на кшталт «українські націоналісти», тобто йдеться про відповідальність не конкретних злочинців, а колективну.

Цей конфлікт пам'яті не вдасться розв'язати в однобічному порядку без діалогу. Для цього потрібне спільне вшанування кожної безневинної жертви і, вочевидь, більше часу і менше упереджень та маніпуляцій.

Натомість у Сеймі лунають слова депутатки Ельжбети Боровської: чуємо «твердження, що Україна потребує більше часу. […] Україна не потребує цього часу, щоб зрозуміти, якими болісними є для нас ці події, вшанувати пам'ять і поляків, і українців, – вона цього часу потребує для того, щоб виховати нове молоде покоління бандерівців, що і робить тепер весь час!» Липнева дискусія в Сеймі хором більшості озвучувала бажання навчити і провчити: «Не бійтеся українців!», «Неприпустимо, щоб в Україні зі злочинців робили героїв!», «Ми повинні навчити українців!»

Що відбувається з польським суспільством?

Польща змінюється. Польське суспільство перебуває у стані політичної турбулентності. Втома від восьмирічного урядування партії «Громадянська платформа» (PO), низка передвиборних помилок і скандалів, а також невдала президентська й парламентська виборчі кампанії призвели до перемоги консервативної партії «Закон і Справедливість» (PiS). Політичні уподобання молоді дедалі менше базуються на ціннісній спадщині «Солідарності». Відбулося помітне зростання симпатій до політичних рухів популістів Павла Кукіза і Януша Корвін-Мікке.

Побільшання у польському суспільстві прихильників правого світогляду спричинило конкуренцію політичних важковаговиків за цю частину електорату. А ця частина польського суспільства бачить своє минуле як минуле народу величних героїв і святих жертв.

Відповідаючи на запитання «Як ви оцінюєте рівень жертв і страждань різних народів у Другій світовій війні?» під час дослідження, проведеного компанією Pentor Research International, польські респонденти в 2009 р. ставили на перше місце поляків, на друге — євреїв, на третє — росіян, на четверте — німців, на п'яте — циган, на шосте — японців, і лише на сьоме — українців. Китайців, які зазнали найбільших втрат у Другій світовій війні, взагалі не було згадано в цьому переліку. Так само польська громадська думка не завважила й того, що українські й російські жертви значно переважають польські у цій війні. Польські жертви оцінюються в 5,3 млн, українські — від 7,5 до 8–10.

Нещодавно у популярному тижневику Do Rzeczy досить відомий ґданський історик Славомир Ценцкевич закликав: «…мусимо чітко — так само як Ізраїль — репрезентувати власну національну точку зору. Інакше програємо боротьбу за місце поляків як жертв двох тоталітаризмів». Не так важливо, з ким і як відбуватиметься боротьба за місце жертви. Важливо те, що вона є відображенням комплексу жертви.

Зміни в суспільстві відбиває й динаміка оцінок того, хто був жертвою польсько-українського конфлікту. Опцію «поляки і українці» у 2009 р. обирало 38% респондентів (Pentor Research International), у 2013-му — 9 (Центр досліджень громадської думки, CBOS).

PiS віддавна звинувачувала PO у недостатній увазі до політики пам'яті як такої. Політичний айсберг перевернувся. Перемога PiS означала, що і президент, і Сейм, і новий (перший від 1989 р. однопартійний) польський уряд значно інтенсифікують свою історичну політику.

17 листопада 2015 р. у Варшаві відбулася зустріч президента Польщі Анджея Дуди з істориками, публіцистами, керівниками закладів науки і культури, де він заявив про необхідність інтенсифікувати «історичну політику» держави. На цій самій зустрічі з боку деяких істориків лунали заклики «відмовитися від педагогіки сорому».

Раніше один з ідеологів нової історичної політики, новобраний сенатор Ян Жарин, в інтерв'ю порталу Prawy.pl закликав до «історичного наступу», вважаючи, що польська «історична політика» раніше полягала в тому, щоб «поляки втратили добру думку про власних предків і власне минуле».

Для помітної частини польського суспільства питання «польських провин» є дражливим. Новий голова Інституту національної пам'яті Польщі Ярослав Шарек, виступаючи в липні у польському Сеймі, відповів на запитання опозиційного депутата Міхала Щерби щодо винуватців масового вбивства євреїв у Єдвабному: «Виконавцями цього злочину були німці, які використали у механізмі власного терору під примусом групку поляків».

Протеу 2003 р.той-таки Інститут національної пам'яті Польщі провів слідство і з'ясував, що в стодолі живими було спалено 300 осіб, а 40 — убито раніше: «Встановлено однозначно, що безпосередніми виконавцями злочину 10 липня 1941 року в Єдвабному була група місцевих чоловіків. Це сталося внаслідок німецького підбурювання, на що вказують незаперечні докази. Але відомо, що німці у безпосередніх діях убивства участі не брали».

Раніше, у червні 2016 р., у Польщі набрали чинності зміни до закону про Інститут національної пам'яті, які перетворюють незалежну інституцію на урядову і встановлюють над нею політичний контроль. Встановлення політичного контролю над колись незалежними інституціями — це частина не тільки «історичної політики». Ця тенденція поширюється і на публічні ЗМІ, і кілька інших сфер. Тож чи стане сил Інституту національної пам'яті Польщі в новому статусі протистояти «політиці історичного наступу» та задекларованій відмові від «педагогіки сорому»?

Цікаво, що на цій хвилі до польського парламенту було подано ще один проект змін до закону про Інститут національної пам'яті, який передбачає, серед іншого, штраф або ув'язнення до трьох років за публічне заперечення низки злочинів «українських націоналістів», зокрема — заперечення співучасті українських націоналістів у Голокості: »Злочином українських націоналістів та українських формацій, що колаборували із ІІІ Рейхом є також участь у винищенні єврейського населення та геноциді громадян ІІ Речіпосполитої Польської на теренах Волині і Східної Малопольщі».

Навряд чи ця новела буде ухвалена і стане правовою дійсністю нової Польщі, але сама поява таких пропозицій показує спрямування думок частини польського політичного класу: цим законопроектом не пропонувалося карати заперечення співучасті поляків у Голокості.

Якою буде політика «історичного наступу» щодо України — можна було передбачити ще восени 2015 р. зі слів сенатора Яна Жарина. У вже згаданому інтерв'ю він поставив під сумнів українську суб'єктність у діалозі: «Українська нація не здатна до саморефлексії без допомоги Польщі і поляків — такої допомоги, в якій Польща і поляки говорять, що на Волині і Східній Малопольщі відбувся геноцид».

Дворчик розбрату

Особливу роль у роздмухуванні взаємної недовіри поляків і українців відіграв депутат Сейму Міхал Дворчик. Саме він іще на початку року подав до польського парламенту проект резолюції. Її текст нагадував пропозиції PiS до попередньої резолюції Сейму від липня 2013 р. Але тоді було прийнято формулювання про «етнічні чистки з ознаками геноциду», яке було неприйнятне для PiS. Але в 2013 р. ця партія не мала достатньої кількості голосів.

Реакцією на появу проекту резолюції на початку літа стало звернення українських президентів Леоніда Кравчука і Віктора Ющенка, патріархів Філарета і Святослава, видатних інтелектуалів Івана Дзюби, Мирослава Поповича, Дмитра Павличка: «Убивство невинних людей не має виправдання. Просимо прощення за скоєні злочини і кривди — це наш головний мотив. Просимо прощення і рівною мірою прощаємо злочини і кривди, вчинені щодо нас, — це єдина духовна формула, що повинна бути мотивом кожного українського і польського серця, яке прагне миру й порозуміння».

Міхал Дворчик в ефірі Польського радіо 8 червня відреагував на цей лист дослівно так: «Перше, що в листі впадає в око, — це різниця порівняно з листом, до якого кожен з нас, силою обставин, звертається думками, — польських єпископів німецьким єпископам. Тоді жертви звернулися до катів зі словами: «прощаємо і просимо прощення». Тут маємо діаметрально протилежну ситуацію, тобто кати починають визначенням: «прощаємо і просимо прощення».

Дуже складно прийняти логіку польського депутата, який називає українських ієрархів, президентів, інтелектуалів «катами». Проте за кілька днів він прибуває до Києва і каже, що його словами зманіпулювали, що це неправда. То коли він був щирий? У Польщі — одні слова, в Україні — інші. А на прес-конференції 20 червня Дворчик зачитує лист-відповідь українцям від депутатів Сейму. Серед іншого в ньому є й такі слова: «Різниця між нами стосується, однак, не минулого, а сучасної політики історичної пам'яті. Проблемою є нинішнє українське ставлення до винуватців геноциду, вчиненого проти поляків у роки Другої світової війни. У Польщі на державному і самоврядному рівнях не вшановуємо людей, у яких на руках кров невинних цивільних людей».

Щодо самоврядного рівня. Достатньо подивитися на карту містечка Грубешів, аби переконатися, що твердження, озвучене Міхалом Дворчиком, розходиться з дійсністю: там, практично у центрі міста, є вулиця на честь Станіслава Басая («Рися»). Саме цей герой польського підпілля керував акцією винищення українців у Сагрині, Ласкові, Шаховичах і ще кільканадцяти українських селах у березні 1944 р. У багатьох населених пунктах цьому героєві встановлено меморіальні таблиці.

Щодо державного рівня. Загін Мечислава Паздерського («Шарого») 6 червня 1945 р. убив майже дві сотні цивільних мешканців українського села Верховини. Президент Польщі Лех Валенса ще в 1992 р. посмертно нагородив Мечислава Паздерського Хрестом національного військового чину і Партизанським хрестом — вочевидь, не за вбивства українців, проте вбивства українців нагородженню не завадили.

24 квітня у Варшаві відбулася церемонія перепоховання Зиґмунта Шендзеляжа («Лупашка»), який відомий злочинами проти білорусів і литовців. У 1944 р. його загін знищив литовських оборонців та цивільне населення села Дубінґяй, що поблизу Вільнюса. У церемонії перепоховання взяв участь президент Польщі Анджей Дуда: «Сьогодні повертається честь гордої Польщі, Польщі, яка схиляє низько голову і віддає данину своєму великому синові».

Подібні приклади можна наводити і далі.

У своїх виступах Міхал Дворчик закликає: «Відносини з Україною мають спиратися на правду». Ці слова майже повторюють іншого поляка. 40 років тому, у квітні 1976 р., Єжи Ґедройць звертався до українського публіциста Івана Кедрина-Рудницького: «В інтересах наших націй лежить нормалізація відносин, що вимагає говорити правду прямо в очі — всю правду. Але тільки правду». Не половину, не якусь частину правди, а всю правду — дуже важливе уточнення Ґедройця.

За останні два десятиліття з українського боку неодноразово лунали заяви, в яких засуджувалися злочини вбивць. Також було спільне засудження злочинів спільною заявою парламентів обох країн у 2003 р. Президенти Кучма і Квасневський, Ющенко і Качинський разом схиляли голови над могилами жертв конфлікту. Зрештою, 8 липня 2016 р. президент України Петро Порошенко став на коліно під хрестом жертвам Волині у Варшаві. Проте жест залишився практично непоміченим польськими ЗМІ, які того дня більше уваги приділяли точності перекладу розмови президентів США і Польщі на саміті НАТО. Пізніше президент Анджей Дуда заявив, що високо цінує жест українського колеги, та польське суспільство вибачень президента України не завважило.

Чи є вихід з глухого кута?

У спільній декларації президентів обох країн 24 серпня 2016 р. наголошується на важливості продовження польсько-українського історичного діалогу. 13 вересня 2016 р. міністри закордонних справ обох країн Павло Клімкін і Вітольд Ващиковський під час зустрічі в Києві заявили, що сприятимуть роботі істориків, які досліджують польсько-український конфлікт.

Наприкінці жовтня в Києві відбудеться третя зустріч Україно-польського форуму істориків. Ключовою темою зустрічі будуть події на Волині влітку 1943 р.

Вже нині ясно, що робота форуму є необхідною, але не достатньою. Для того щоб усі злочинці були засуджені й названі поіменно, для того, щоб були знайдені місця масових поховань жертв конфлікту, необхідно створити постійну спільну групу істориків, яка провела б додаткові польові й архівні дослідження. Необхідно зібрати усну історію, відшукати місця поховань, створити кодекс архівних документів з усіх мислимих і немислимих українських, польських, німецьких, британських, американських, колишніх радянських архівів. Роботи є на кілька років для кількох десятків дослідників. Але якісний результат буде можливий лише за умови невтручання політиків у роботу науковців.

В істориків є шанс вивести діалог з глухого кута. Але сума монологів не є діалогом. 

Діалог відрізняється від дискусії. Будь-яка дискусія – це змагання аргументів, під тиском яких опонент має капітулювати. Будь-яка дискусія породжує ситуацію нерівності: завжди є переможець і переможений. Діалог передбачає, що жоден з його учасників не може опинитися в ролі переможеного. Для діалогу важливо не перетягнути іншого на свою позицію, а почути, зрозуміти і прийняти позицію іншого. Тобто почути і зрозуміти думку іншого – це ситуація, коли всі сторони діалогу опиняються в позиції переможця. 

Діалог – це можливість почути і зрозуміти іншу сторону.