У Кримінальний кодекс пропонують ввести політичні рішення
Одразу два законопроекти, які у червні фракція «Слуга народу» внесла в парламент, мають на меті посилення президентської вертикалі. Вони торкаються різних новел, але ґрунтуються на політичній необхідності. Наскільки така політична необхідність «конфліктує» із правовою базою існуючого законодавства, розбирався «Главком».
Зняти санкції з паузи?
Один з двох законопроектів (№5667) має назву «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань діяльності Ради національної безпеки і оборони України». Автор цього документу – колективний, біля двох десятків народних обранців. А от автор ідеї один, і це – представник президента у Конституційному Суді Федір Веніславський. Сама ж ідея полягає у наступному.
РНБО може накладати санкції, а «підсанкційний» фігурант має право оскаржити їх і суді. В процесі розгляду позову суд мав би зупинити дію санкцій – до ухвалення рішень. Такою паузою може скористатися позивач для вчинення дій, які вдарять по інтересах держави. Наприклад, вивести свої активи за кордон. Або просто втекти від правосуддя. Як превентивний захід і написаний законопроект №5667: він «в’яже» осіб, що попали під санкції, по руках і ногах. Таким є загальний задум.
«Якщо рішення РНБО щодо запровадження санкцій ухвалено, то будь-яка зацікавлена сторона, яка вважає, що її права порушені, може звернутися до суду щодо визнання цього рішення незаконним», – коментує для «Німецької хвилі» Федір Веніславський. Його ідею гостро критикують представники інших фракцій: від «Батьківщини» до ОПЗЖ. Депутат від першої Вадим Івченко зауважує, що Конституція України дозволяє обмеження прав українців винятково через суд. Що ж до ОПЗЖ, де тема санкцій є тригером, то там зазначають, що РНБО давно використовують як інструмент терору проти інакомислячих.
Однак виглядає так, що нинішні законотворці, незалежно від політичної приналежності, не знають головного: норма щодо безперервності дії рішень РНБО існує і зараз.
Згідно із п. 1 ч. 3 ст. 151 Кодексу про адміністративне судочинство України (КАСУ), забезпечення позову шляхом зупинення актів Верховної Ради України та президента України не допускається. Так, РНБО в цьому переліку немає. Але річ у тім, що РНБО й не продукує рішення, обов’язкові до виконання (цього наші депутати не знають, мабуть, також).
Річ у тім, що Рада Нацбезпеки є координаційним органом, і рішення її вводяться в дію указами президента. Тобто коли хтось іде до суду із позовом на РНБО, він фактично позивається до президента, бо оскаржує його указ. Що ж до рішень президента, то їх, як вже було сказано, не зупиняють на час розгляду судами відповідних позовів.
Як би хто не ставився до нинішнього глави держави, говорити в даному конкретному випадку про те, що він руками своєї фракції прагне узурпації влади, неправильно. Всі інструменти такої узурпації вже закладені у чинне законодавство, а фракція «Слуга народу» просто їх дублює.
Вочевидь, так стається через відсутність у неї кваліфікованих консультантів? Навіть в експертному середовищі буквально одиниці розуміють те, що йдеться про використання існуючих норм. На це вказують, зокрема, заступник голови правління Центру політико-правових реформ Роман Куйбіда та директор програми «Право» Українського інституту майбутнього Олександр Чебаненко.
І якщо вже говорити про бажання влади сконцентрувати в руках більше повноважень, доцільніше звернутися до іншого законопроекту. Ним автори пропонують надати президенту можливість ухвалювати політико-правові рішення для повернення в Україну осіб, притягнених до кримінальної відповідальності на території держави-агресора та тимчасово окупованих територій.
Що передбачає документ
Законопроєкт №5672 був зареєстрований 18 червня. Його автори – нардепи від фракції «Слуга народу» Микола Стефанчук та Іван Калаур. Невеликий за обсягом (на півтори сторінки) документ містить лише дві новели. На перший погляд, вони виглядають суперечливими.
Новела перша передбачає доповнення статті 49-тої Кримінального кодексу України новою нормою. Згадана стаття описує випадки, коли можливо застосування принципу давності до різного роду злочинів. Так, зокрема, при скоєнні злочину невеликої тяжкості достатньо двох років, аби фігурант правопорушення був звільнений від відповідальності тощо.
Водночас п’ятий пункт 49-тої статті говорить про один-єдиний виняток, коли поняття давності не може бути застосовано. Він торкається злочинів, скоєних проти миру та національної безпеки України. Цілком логічно, що даний пункт автори законопроєкту пропонують розширити, вписавши в нього, що давність не поширюється і «у разі вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину на тимчасово окупованій території України».
Свого часу президент Зеленський пообіцяв, що ті особи, на чиїх руках є кров українських громадян, ніколи не будуть звільнені від кримінальної відповідальності. Решта ж – після поширення української юрисдикції на весь Схід – можуть розраховувати на амністію. Тобто в цьому контексті ініціатива Стефанчука та Калаура виглядає цілком логічною.
Але є в законопроєкті №5672 і новела номер два. Вона говорить про те, що задля пришвидшення обміну незаконно утримуваних в ОРДЛО осіб глава держави може отримати особливе право. Він може милувати тих злочинців, які знаходяться в Україні, аби вони вийшли з-за грат і були обміняні на українських заручників. Причому – увага! – ще до того, як судове рішення по них вступить в законну силу. Законотворці називають таке виняткове право новим терміном – «політико-правове рішення». І пропонують включити його до нової статті ККУ – 108-1.
Чи є тут протиріччя? З одного боку, вказано на обставини, за яких ніколи не може настати амністія, а з іншого – президенту надані особливі можливості для помилування. З точки зору авторів документу, ніяких протиріч тут, мабуть, нема. Бо Україна підкреслює як своє ставлення до тяжких злочинів, скоєних на окупованій території, так і готовність за всяку ціну визволяти своїх громадян з російського полону.
Тим паче, як наголошують автори ініціативи, політико-правове рішення є тимчасовим кримінально-правовим заходом, а його норми «підлягають скасуванню після відновлення територіальної цілісності України». Тобто по завершенню війни відпаде й потреба у обмінах, а відтак – у тому, щоб проявляти до сепаратистів особливу милість.
Однак добрі наміри влади, якщо вони й були, не викликали ентузіазму у правового середовища. Його контраргументи будуються на трьох міркуваннях. Перше: президент узурпує владу і втручається у діяльність судової системи, що за Конституцією – заборонено. Друге: для того, аби не знівелювати поняття справедливості, необхідно, аби вирок злочинцям як мінімум прозвучав, а вже потім глава держави може реалізувати своє право на помилування. І третє: вирішення проблеми лежить зовсім в іншій площині. Розберемо всі ці три пункти детальніше.
«Це не іграшки!»
Нардеп від опозиційної фракції «Батьківщина» Сергій Власенко у коментарі «Главкому» назвав законопроєкт № 5672 таким, що «не має жодного відношення до кримінального процесу».
«Не може бути ніяких політичних рішень у кримінальному процесі. Це абсурдний набір слів. Знаючи авторів законопроєкту особисто, я здогадуюсь, що вони хотіли цим сказати. Йдеться про те, що президент без рішення суду може дати згоду на обмін тих людей, які перебувають під слідством в Україні, на тих людей, які перебувають під слідством у РФ, тобто на наших політв’язнів. Але це абсурдна конструкція», – зазначає він.
Нардеп підкреслив, що у президента є всі необхідні механізми, передбачені Конституцією та українським законодавством. «Зокрема, це помилування. Нагадаю, що усі обміни відбувалися шляхом обопільного помилування. Так міняли Надію Савченко, Олега Сенцова… Не треба вигадувати велосипед», – коментує Власенко.
У державі є базовий принцип розподілу влад – по-перше. По-друге, президент має право видати указ про помилування на будь-якій стадії судового процесу, для цього йому достатньо поставити свій підпис під відповідним документом. У кримінальний кодекс нам пропонують ввести політичні рішення – це на голову не налазить. Це ККУ, це не іграшки! Це документ, за яким людина може втратити найдорожче, що у неї є, – свободу», – обурюється нардеп.
«Цей документ показує рівень розуміння авторів, що таке кримінальне право. Вони в принципі цього не розуміють», – вважає Власенко.
А от що думає про це директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров: «Незважаючи на тимчасовість запровадження цього положення, воно не позбавляється необхідності справедливої оцінки, що все це – поза межами права і є спробою поєднати в одне ціле гуманітарні і політичні питання. І це абсолютно огидний процес. Виходить так, що доля людей, їхні життя і здоров'я вирішуються залежно від політичної доцільності і політичних суперечок тих чи інших сторін».
До речі, Захаров вказує на ще один важливий момент: при останньому обміні заручниками виявилося, що частина осіб, яких погодилася віддати Україна, знаходиться або під слідством, або в розшуку. Юридичне очищення (тобто вирок суду, а відтак помилування президента) місця не мало, і Росія буцімто лишилась незадоволеною. Але якщо це правда, то законопроект №5672 має ще менше сподобатися Москві. Він не тільки не розблокує, а навпаки – наглухо заблокує обмін заручниками. Тобто заявленої авторами мети не досягне зовсім – принаймні, така думка існує також.
Економія часу
І все таки монобільшість наполягає на своєму: якщо документ буде ухвалено, це збереже час та дозволить здолати одним махом усі правові перешкоди.
Як розказав у коментарі «Главкому» нардеп від фракції «Слуга народу», член парламентського Комітету з питань правоохоронної діяльності (а це профільний комітет щодо цього законопроєкту) Олександр Дануца, вирішуючи питання про звільнення наших співвітчизників, практикується обмін їх на правопорушників, яких звільнено від кримінальної відповідальності на підставі положень КК України – зокрема, щодо спеціальних видів звільнення від відповідальності. Другий варіант – обмін на осіб, яких засуджено та звільнено від покарання або його відбування, у тому числі – на підставі закону України про амністію або акту про помилування.
«Для набуття статусу особи, яка звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання, необхідно «пройти» досудове провадження, а також судове провадження бодай у суді першої інстанції (оскільки не виключається провадження з перегляду судових рішень в апеляційному, касаційному порядку, а також за нововиявленими або виключними обставинами). Отже, шлях до звільнення від кримінальної відповідальності, чи засудження та звільнення від покарання – зазвичай довгий», – розповідає Дануца.
Окрім того, за словами парламентаря, коло осіб, які можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності чи покарання, є обмеженим; передбачені й інші умови-запобіжники, за яких неможливо ухвалити відповідне рішення. «Значні обмеження щодо звільнення засуджених від покарання передбачають також і закони України про амністію», – додає він.
Щодо часу розгляду справ, то на це є контр-зауваження Романа Куйбіди. Він говорить, що можна не квапити події штучним чином і не ухвалювати документи, котрі розхитують поділ влади на судову, законодавчу та виконавчу. Для цього правосуддю достатньо лише пришвидшитись. Слід уникати затримок та вкладатися у відведені законом терміни слідства і суду, тоді й буде розмов про те, що процеси тривають надто довго. В цьому разі «все вирішувалося би за вироками судів», – говорить Куйбіда. Бо на вирок суду можна вже накладати акт помилування – якщо справа того дійсно варта.
Очевидні висновки
Та якщо вже Україна звіряє годинники за європейським часом, то нам слід пам’ятати про те, що міжнародне право трактує злочини проти людяності як такі, що не мають терміну давності. Наші законотворці це пам’ятають (мабуть), бо не дарма законопроєкт №5672 пропонує не застосовувати давність до тяжких злочинів, скоєних на Донбасі. Зрештою, Україна ще у 2008 році приєдналася до відповідної Європейської конвенції (підписаної в Страсбурзі у 1974-му) щодо цієї категорії злочинів.
Але водночас наша держава є підписантом Женевської конвенції 1949 року, присвяченій комбатантам. В міжнародному праві комбатантами називають учасників бойових дій, які веде регулярна армія. Певна річ, що комбатанти як люди зі зброєю в руках причетні до вбивства своїх візаві. Але їхні діяння виводяться з категорії «злочини проти людяності». Бо до останніх належить різноманітне насильство, скоєне по відношенню до мирного населення: страти, тортури, зґвалтування тощо.
Виглядає на те, що дві конвенції – Женевська та Страсбурзька – змішалися в голові наших законотворців. Інакше вони чіткіше би прописали свої зміни до Кримінального кодексу. І зазначили би, що йдеться не просто про скоєння «тяжких чи особливо тяжких злочинів на тимчасово окупованій території України», а йдеться про злочини проти людяності.
Такі злочини, вчинені бойовиками на Донбасі, зафіксовані уповноваженими інституціями та передані до Гааги. Цікаво, що ще у 2016-му тодішній спікер адміністрації президента з питань АТО Андрій Лисенко зауважував, що сепаратисти порушили усі наявні статті українського ККУ, а також «вигадали» нові злочини, яких там нема – наприклад, насильницька відправка особи до лав незаконного збройного формування.
Все це підводить нас до вкрай складної та дражливої дискусії, яка ширша, аніж законопроєкт №5672. Чи варто обмежити обмін між Україною та бойовиками (читай: Росією) лише комбатантами, чи до списків осіб на обмін можна включати і злочинців, котрим немає прощення – ані юридичного, ані морального? Коли йшлося про обмін Надії Савченко на колишніх беркутівців, представник президента в Конституційному суді Федір Веніславський написав у своєму Фейсбуці: «Обмінюючи злочинців-негідників на українських героїв, Україна демонструє всьому світу, що вона цінує кожного свого громадянина і надалі боротиметься за кожного українця».
Така позиція гідна поваги, і обговорюється зараз не вона. А те, що Росія зацікавлена якраз у тому, аби обмін заручниками захопив якраз відвертих покидьків, а не просто кадрових військових. І в цьому – хай навіть мимоволі – автори законопроєкту №5672 підіграють державі-агресору. Бо поставлений на потік процес помилування президентом (чи то пак прийняття ним «політико-правових рішень») ні до чого хорошого не призведе.
Бо Росія неодмінно посприяє тому, аби звільнені та видані їй злочинці знову опинилися на території України. Так вже було із Едуардом Коваленком – провокатором зі стажем, який вперше заявив про себе ще у 2004-му. Після видачі Росії Коваленко знову опинився… на рідній Херсонщині, де, стоячи під Генічеською міськрадою, записував антиукраїнські відеоблоги. Циркулювання злочинців з Росії і Україну організувати не складно – ми, на жаль, не відділені від цієї держави так, як Ізраїль від Палестини і не застосовуємо ізраїльських же методів контролю «прибульців».
Механізм, який дозволить президенту підмінити собою суд, ризикує перетворитися на вельми небезпечний прецедент. Бо його наслідки будуть спроектовані не тільки на процес повернення наших полонених. Вони дадуться взнаки і в Україні, адже підміна президентом судових та правоохоронних органів «розмиє право як таке», переконаний Євген Захаров.
А відтак, можливо, краще утриматися від подібних експериментів? Так ми збережемо всередині країні інституційну незалежність, а Росію позбавимо додаткових можливостей маніпулювати. Вона і так має достатній для цього інструментарій.
Наталія Сокирчук, Наталія Лебідь «Главком»
Коментарі — 0