Чверть віку тому Україна отримала полярну станцію в дар від Британії
6 лютого 1996 року о 18:45 Україна стала антарктичною державою
Схильність українців нівелювати те хороше, що є у нашій державі, підкидає провокативне питання: навіщо нам Антарктида? 6 лютого 1996-го, рівно чверть віку тому, Україна приєдналася до клубу антарктичних держав, отримавши полярну станцію в дар від Британії.
Звісно, згодом у розвиток станції довелося вкладати кошти, тож сумніви, на перший погляд, видаються закономірними: а чи потрібні нам ще й такі видатки? Спойлер: так, потрібні. І те, що Україна представлена на цьому континенті, справді важливо. Чому це так? Про це йтиметься далі.
І тут – російський слід...
Цікавий нюанс: комплекс меншовартості ми цілком здатні виплекати в себе самі, а от ворожістю ззовні нас щедро одарювала та одарює Росія. Причому ще задовго до російсько-української війни, на самому старті пострадянського «розлучення». Учасники першої української антарктичної експедиції Володимир Бахмутов та Геннадій Міліневський згадують, скільки «незлих тихих слів» було сказано росіянами у 1995-1996 рр., коли Україна «освоювала» Антарктиду. Зокрема, на сторінках «Ізвєстій».
«Після такого роду «статей», – пишуть Бахмутов та Міліневський у спільних споминах, – з'являється відчуття, що Україну, а в даному конкретному випадку групу українських полярників, представляють як козаків у червоних шароварах, які танцюють гопак, а в перервах закушують горілку салом і цибулею. Ну, а ось зараз, мовляв, завдяки подарунку Великобританії, в руки бравих козаків потрапила полярна станція, основною пам'яткою якої є бар з випивкою, і вражені кількістю спиртного українські полярники чекають зараз на бажану зустріч із застарілою британською дослідницькою апаратурою».
І про бар, і про апаратуру – трохи згодом. Як згадують полярники, до шельмування проекту «Антарктида» долучився і російський астролог Павєл Глоба з пророкуваннями наскільки страшними, настільки ж ідіотичними. «Коли вчені мужі переступлять через заборонену межу і на південній землі зроблять свою лабораторію, і в цій лабораторії стануть виробляти людей в колбах і ретортах, тоді почнеться мор серед третьої частини народу, і страшні хвороби вийдуть на землю у вигляді епідемій та пандемій», – писав Глоба, посилаючись на зороастрійців, цілком серйозно розмірковуючи про те, як пов’язана смерть Брежнєва та розпад СРСР зі зниженням популяції пінгвінів.
У цьому контексті самі росіяни, які зазвичай перебувають в захваті від радянського спадку, могли б згадати «Службовий роман» та знамениту фразу Вірочки про «хороші чоботи», які «треба брати». Все, що так ганить Москва, лякаючи злобними гомункулами, є добрим за замовчуванням. Доброю була й ідея з отриманням британського спадку.
Як Фарадей став Вернадським
А рішення про те, щоб прийняти в дар британську станцію, ухвалював ще Леонід Кравчук. Перемовини велися з 1993 року. Остаточний документ – меморандум між Британською антарктичною службою (БАС) та Українським центром антарктичних досліджень – був підписаний 20 липня 1995 року у Лондоні. Згідно із ним, полярна станція Великої Британії «Фарадей» відходила у власність України.
Плюси та мінуси зважувалися довго. Рішення не було спонтанним. Представники Британії приїздили у 1994-му до Києва – подивитись на країну, якій вони довіряють своє дітище, оцінити її потенціал. Що спонукало самих дарителів до такого кроку? Річ у тім, що в 1993-му Британія почала будувати інший об’єкт – полярну станцію Розера. Утримувати дві станції було нерентабельно, але просто кинути «Фарадей» та піти звідти забороняють правила Антарктичного договору. Станцію необхідно або демонтувати, або передати іншим зацікавленим особам. Британці зупинилися на другому варіанті, але діяли вони не за принципом «на тобі, небоже, що мені негоже».
Українська делегація, яка прожила два місяці на «Фарадеї» перед тим, як дві держави остаточно вдарили по руках, переконалася: з обладнанням на станції все гаразд. Воно було цілком сучасним за тодішніми мірками, придатним до експлуатації тощо. Та й загалом «умови життя та роботи були значно більш комфортабельними, аніж у вітчизняних інститутах», – згадують Бахмутов та Міліневський.
Спомини цих двох полярників були опубліковані у 1996 році в журналі «Природа», але не були оцифровані, тож на сьогодні є справжнім раритетом. Далі – пара цитат із мемуарів, з яким має змогу познайомити своїх читачів «Главком»:
«Ми вантажимося на спеціальний катер – і ось перший десант українських зимівників ступив на землю. Це сталося о 10 годині ранку 28 листопада 1995 року. Тепла зустріч з англійськими зимівниками, для котрих новоприбулі особи були першими після восьмимісячної ізоляції від зовнішнього світу, чотирьохгодинне розвантаження спорядження, продуктів, запасних частин і багато чого іншого, обід, перше знайомство зі станцією, і корабель наступного дня вже відходить до іншої британської станції – Розера. А над «Фарадеєм» поруч із британським майоріє український прапор.
Нарешті можна озирнутися і ближче познайомитися. Розташована станція на острові Галіндез, який входить до групи Аргентинських островів. До узбережжя Антарктичного півострова – 4-5 милі, до південного полярного кола не дотягуємо близько 100 миль. Навколо – дуже мальовничі гори Землі Ґреяма підносяться до 2000-метрової висоти. І особливо гарний вигляд на протоку Лемайєр – ворота в світ теплих далеких морів, які залишилися далеко на півночі. Самі Аргентинські острови – це мальовничий архіпелаг з проливами і підводними скелями; острови, вкриті снігом і льодом, а в період антарктичного літа – плямами смарагдово-зелених лишайників».
Загалом першу наукову базу на Землі Ґреяма Британія побудувала в 1934-му. Так звана «хатинка Ворді», або Ворді Хауз, перше пристановище британців на північному континенті, зберігається і по цей час. Вона є своєрідним музеєм з небанальними експонатами – наприклад, з кулінарною книгою, де викладені рецепти страв з пінгвінів.
Пізніше, починаючи з 1947 року, Британія розпочала в Антарктиді щоденні наукові дослідження, які фіксувалися в журналі і були найдовшими рядами метеорологічних досліджень. Так тривало півстоліття, аж доки Британська антарктична станція не передала контроль над станцією «Фарадей» Україні. За британцями прилетіли гвинтокрили з військово-морського корабля «Ендуранс». «Під клацання затворів фотокамер Дункан (Дункан Хейг – британський полярник) спустив «Юніон Джек». Звершилося! На флагштоку замайорів лише один український прапор. 6 лютого 1996 року о 18:45 Україна стала Антарктичною державою», – пишуть Бахмутов і Міліневський.
Не лише інший прапор, але й нову назву отримала станція «Фарадей». Вона стала носити ім’я академіка Вернадського.
Про пиво та британський стиль життя
Згідно із договором, Україна протягом 10 років мала передавати дані своїх досліджень Об’єднаному Королівству. А побут перші українські полярники вирішили перейняти у своїх попередників. Вони вставали о восьмій, а снідали о дев’ятій. Обід – о 12.30, вечеря – о 18.00. Щоп’ятниці – генеральне прибирання. Щосуботи – урочиста вечеря з обов’язковим дрес-кодом (костюм, біла сорочка, краватка) та 4-5 вишуканих страв, які споживали при свічках. По неділях кухар вихідний, його функції виконує черговий. Із запасами їжі проблем нема, а ось воду доводиться економити – її отримують, використовуючи опріснювальну установку морської води.
Поза тим – робота, багато роботи. Основний профіль – геофізічні дослідження, а саме безперервний запис варіацій магнітного поля, стану іоносфери (з використанням різних методів іоносферного зондування), вимірювання вмісту озону в атмосфері. Крім цього – повний комплекс метеорологічних спостережень і вимірювання коливань рівня моря.
А у вільний від роботи час – багато рухливих ігор, зокрема, і на свіжому повітрі. Наприклад, футбол, у який разом із полярниками грали і безкінечно цікаві пінгвіни. Інколи на дивних двоногих створінь, які чомусь метушилися на березі, підпливали подивитися кити. Над водою здіймалася величезна голова, а потім неквапно щезала у воді. Цікавість була задоволена, і можна повертатися до власних підводних справ.
Відпочиваючи від справ, можна, звісно, і просто посидити в барі. Тому самому знаменитому барі, який не давав спокою заздрісним росіянам. Коли зводилася станція «Фарадей», у теслярів залишилася деревина, і вони вирішили побудувати невеликий паб в англійському стилі. Всього лише на три столики та сім місць для відвідувачів. До локдауну бар приймав близько 4 тисяч гостей на рік і пригощав їх настоянкою «Вернадівка», створеною за фірмовим рецептом на зібраному полярниками самогонному апараті.
А от у 1996-му із випивкою було складно. «Від усіх членів нашої експедиції велике «спасибі» чиновникам з МОЗ (і причетних організацій), які нам же за наші ж гроші не дозволили закупити пиво, піклуючись нібито про збереження сухого закону. Цікаво дізнатися, за кого вони нас мають? Ми, звичайно, закупили по 2-3 ящики, ще будучи на кораблі (тобто по дорозі в Антарктиду), і, принаймні, не виглядали перший час білими воронами», – згадують Бахмутов і Міліневський.
А із шинквасом «Фарадея» (бар успадкував назву станції) пов’язана окрема історія. У нього «вмурована» монета в один фунт. Коли британці вже залишали станцію, згадуваний вище Дункан Хейг зажадав за неї символічної плати. Мовляв, така прикмета і така традиція, інакше не можна. «Я дістав з кишені один фунт і віддав Хейгу. Він побіг до майстерні, вхопив інструменти і «вмурував» монету в дерев’яну стільницю бару «Фарадей», – згадує Геннадій Міліневський. Ця історична монета і досі є окрасою столу та бару. В доковідні часи її теж залюбки демонстрували туристам.
До речі, якби Україна не пожертвувала 25 років тому одним фунтом, а згодом захотіла самотужки будувати полярну станцію, їй довелося би вкладати у проєкт мільйони доларів. Тож один фунт – це все ж менші витрати. Але все ж таки: навіщо нам свої емісари серед пінгвінів та китів?
Що зараз робить станція «Академік Вернадський»?
«Люди завжди цікавляться погодою, проте не завжди знають, як та завдяки яким дослідженням формується синоптичний прогноз. Визнайте, не кожному з нас відомо, що Український гідрометцентр враховує, зокрема, й дані, що надходять зі станції «Академік Вернадський». І не лише Укргідрометцентр. Результати спостережень українських науковців отримують також Всесвітня метеорологічна організація, Міжнародна океанографічна комісія, Міжнародне агентство з атомної енергетики, низка вітчизняних науково-дослідних установ», – розповідає Олена Зварич, фахівець з комунікацій Національного антарктичного наукового центру (НАНЦ).
Україна, таким чином, постачає інформацію всьому світові.
Але чому це важливо робити саме з Антарктиди? Тому що це – єдиний незаселений континент, до того ж він захищений від антропогенних впливів низкою міжнародних договорів, що дає можливість оцінити природний вплив на зміни кліматичних показників, починаючи від прогнозів погоди на завтра до передбачень клімату на 100 років наперед.
«Кожен день сповнений рутинної роботи. Так, вісім разів на добу (о 00, 3, 6, 9, 12, 15, 18, 21 годинах за всесвітнім скоординованим часом (UTC) ми проводимо так звані строкові спостереження: фіксуємо температуру та вологість повітря, атмосферний тиск, хмарність, силу вітру, опади тощо», – розповідає гідрометеоролог 25-ї Української антарктичної експедиції Ігор Артеменко.
Результати цих досліджень слід закодувати та відправити до Всесвітньої метеорологічної організації не пізніш як через 20 хвилин після їх отримання. Крім того, робота полярників – це ще й океанографічний пост, рейдові гідрологічні станції, періодичне обслуговування, зчитування даних з різних систем реєстрації та експериментального обладнання.
Раз на місяць метеорологи відбирають зразки опадів, що накопичилися в спеціальному колекторі. Їх буде доставлені в лабораторію МАГАТЕ для моніторингу розповсюдження радіаційного забруднення, яке разом з пилом потрапляє в атмосферу.
На додачу до цього полярники вивчають термічний режим підстильної поверхні, рослинного покриву, ґрунту. А ще ведуть гляціологічні дослідження, тобто вивчають сніг та лід. І, звісно, займаються глобальною проблемою – потеплінням та повільним таненням льодовиків (які містять 80% прісної води планети) унаслідок кліматичних змін.
Всю цю роботу неможливо переоцінити, але, окрім завдань, пов’язаних із виживанням планети та всієї людської популяції, станція «Академік Вернадський» опосередковано сприяє розвитку туризму. Турфірми з різних країн світу організують заїзди на станцію, морські круїзи та яхтинг, катання на лижах, сходження на прибрежні гірські вершини, кількаденне проживання у наметових таборах, фото- та відеозйомку місцевої фауни.
Тож якщо без пафосу і без пошуку традиційної «зради», то представництво України в Антарктиді – це добре. Це підважує значимість нашої держави та створює їй репутаційні плюси, які ми втрачаємо на інших фронтах, наприклад, програючи боротьбу зі корупцією. А ще Антарктида – це дуже красиво, хоча тут вже доводиться вірити на слово (або «на фото») тим, хто побував там і зафіксував неймовірні кадри. А краса між тим рятує людство – як і льодовики з запасами прісної води. Їх ще не пізно відстояти – в тому числі і завдяки даним, які надходять з «Академіка Вернадського».
Наталія Лебідь, для «Главкома»
Світлини Євгена Прокопчука, Дениса Пішняка, Анни Соіної та з архіву НАНЦ
Коментарі — 0