Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Нації в епоху глобалізації

    • Розсилка
    Нації в епоху глобалізації

    Нація зацікавлена в інтеґрації, а імперія живе за принципом «розділяй і володарюй».

    Предмет моєї лекції – не держава. Предмет моєї лекції – спільнота, яка живе в державі. У деяких випадках, поки ще вкрай рідкісних, вона отримує вирішальну роль у цій політичній системі, і тоді можна говорити про державу-націю. На жаль, навіть в організації, яка називається Організація Об'єднаних Націй і припускає, що її учасниками можуть бути саме держави-нації, лиш малу частину країн можна охарактеризувати таким чином.

    Що таке нації?

    Поняття нації надзвичайно багатозначне і змінювалося протягом історії. Перший раз воно з'явилося в Римі і позначало племена. Потім воно використовувалося для характеристики етнічних спільнот, що відображено хоча би в назві «Священна Римська імперія німецької нації». Слово «німецька» тут розуміється в етнічному плані, і в Середньовіччя ця ознака була домінуючою. Врешті, після Великої французької революції з'явилося громадянське поняття нації. Нація стала відображенням ідеї народного суверенітету, або, як потім сформулював Карл Дейч, суспільство зробило державу знаряддям своїх суспільних і в цьому сенсі національних інтересів. Я буду користуватися в основному громадянським поняттям нації.

    Політико-правова сторона питання є доволі ясною. Критерій, який зазвичай використовують для аналізу рівня демократії, при всій недосконалості індексів, так чи інакше відображає ступінь громадянської зрілості нації у політико-правовому відношенні. Але складність в тому, що нація – це не тільки політико-правовий інститут, а ще й соціокультурне співтовариство. Зачинатель теорії нації Ернест Ренан в 1882 році в знаменитій лекції сформулював поняття нації як духовної солідарності. Тому він говорив, що Швейцарія з її чотирма мовами є нацією у сенсі найвищої ознаки духовної солідарності, в той час як герцогство Тосканське з його культурною однорідністю нацією не є – ні в громадянському сенсі, ні з точки зору культурної єдності.

    В 1970 році Данкварт Растоу, досі маловідомий і не надто включений в різного роду політологічні дебати автор, сформулював, на мій погляд, видатну аксіому про те, що єдиною умовою постання демократії є національна консолідація. Під цим він розумів не якісь містичні кров і ґрунт, а суто раціональні речі, пов'язані з самосвідомістю, при яких народ, суспільство усвідомлює своє місце стосовно влади і держави. Він говорить, що народ може вирішувати політичні питання, займатися народовладдям, якщо спочатку визначить – хто ми стосовно влади, хто ми територіально, кого ми в себе включаємо і так далі.



    І, нарешті, останній автор, якого я дуже рекомендую, – це Пол Колер, видатний економіст і державознавець. Він сформулював ідею зв'язку нації з горизонтальною громадянською довірою. Сьогодні ідея довіри надзвичайно ефективно використовується і в економіці, і в політології, відображаючи найважливіші процеси. Цікаво, що Пол Колер навіть мені нагадав, що в тріаді свобода-рівність-братерство є власне цей третій рівень – братерство. І якщо стосовно свободи і рівності всі розуміють, що це таке, то що таке братерство, я якось не замислювався, поки не прочитав у нього. Так ось, він показав, що саме братерство є найважливішою сполучною ланкою між двома іншими елементами – свободою і рівністю. Братерство – це почуття, яке здатне примирити свободу з рівністю. Тільки якщо ми розглядаємо інших членів того ж суспільства як націю, то погоджуємося з тим, що розподілене оподаткування, необхідне для забезпечення рівних можливостей, не утискає і нашої свободи.

    Ефективність нації

    Навіщо в умовах глобалізації потрібні спільноти, засновані на довірі, солідарності і самосвідомості? Як ми будемо визначати цю потрібність? Я пропоную використовувати для її оцінки ефект світлофора. В 1980-ті роки, закінчивши аспірантуру і захистивши дисертацію в інституті етнографії, я якимось дивом потрапив в інститут містобудування, де було повно технарів – в основному це були транспортники, які мене багато чому навчили. Один з них мені сказав: «Ви знаєте, як визначити ефективність світлофора? Це просто. Світлофори потрібні там і тоді, де без них гірше, де без них корки, аварії, зіткнення». Ось за цим принципом – «без них гірше» – я і буду оцінювати ефективність нації. Ефективність нації в умовах, де вона ще не склалася, – це трайбалістські і постімперські спільноти,  або в умовах, де вона склалася, але зазнала деформації.

    Донаціональні, або трайбалістські держави, failed state – це неспроможні держави. Значній частині цих держав запропонували не тільки умовні кордони – суто геометричні форми, що не мають за собою ніякої історичної визначеності, – а й умовний склад населення. Різні племена були об'єднані в держави, і до цих пір у багатьох з них не сформовано не тільки братерства або нації, а навіть нормального чи прийнятного сусідства. Не виникло і елемента довіри. В цих умовах значна частина населення сприймає владу як загарбників, а податок – як данину цим власне загарбникам, тому ухиляється від сплати. З іншого боку, еліта теж не спростовує цих стереотипів і, вибивши якимось чином ці податки, пускає їх не на суспільні блага, а вивозить в офшори і створює особисті капітали. Це породжує неймовірні проблеми, бо навіть коли раптом цивілізований світ вирішить, що треба поділитися своїми заощадженнями з найбіднішими країнами, то значну частину цих грошей розкрадуть і спрямують на особисте збагачення. Тому без ідеї загального блага – центральної для громадянської нації – жодний розвиток таких країн неможливий.

    Деякі країни виходили і продовжують виходити з такого стану. Але, на жаль, значна частина рухається просто в протилежну сторону. Наприклад, в найдавнішій федерації Африки – Нігерії – трайбалістські розриви доповнилися релігійними і закам'яніли. В результаті короткі періоди миру швидко перериваються війнами. Інші країни – такі, як Сомалі чи Лівія, – розсипалися на ворогуючі збройні угруповання. У цьому сенсі без формування братерсько-національної основи в таких суспільствах неможлива не тільки демократія, а й існування ефективної держави, вихід зі стану failed state.

    Новий трайбалізм

    Цілком протилежний приклад – постнаціональні держави. Прориваючись через революції і реформації до національної держави, на початок XXI століття найбільші країни Європи прийшли в стані, який відомий французький соціолог Мішель Маффесолі називає новим трайбалізмом. Він вважає, що сучасна постмодерністська держава взагалі позбавлена суспільства, бо в ній не існує єдиної соціальності, а є сукупність розрізнених угруповань, у яких неможливо створити ідею загального блага.

    Мушу сказати, що Маффесолі та його попередники – а він зі школи Жиля Делеза – сприймали це нове як благодать. І це дуже цікавий феномен, тому що існує два типи фаталізму. Один тип фаталізму – історичний. Це уявлення про те, що все закладено в історії, що є колія, з якої не вибратися, «особливий національний шлях» і так далі. Другий тип фаталізму – фаталізм майбутнього, який має на увазі, що все нове є абсолютною істиною. Колись Геґель говорив: «Все суще розумне». А футурологи цієї формації вважають, що все нове – абсолютне благо. Людство багато разів потрапляло в полон цієї ідеї – так з'явилися новий комунізм, новий фашизм, новий ісламізм, і опісля виявлялося, що це нове зовсім не таке благе. Тим не менше, такий тип фаталізму досі існує.

    Після благих ідей про те, що нові розрізнені групи становлять початок нової ери і якісь нові основи для розвитку, стало ясно, що коли трайбалізм постійного населення поєднується з трайбалізмом міґрантських груп, то виникають непереборні проблеми. Замкнуті міґрантські групи відтворюють архаїчні форми життя. Молоді жінки, привезені яко дружини своїми одноплемінниками в Берлін та Лондон з Пакистану або Туреччини, виявляються в значно гірших умовах, ніж на батьківщині. Тут їх не захищають ні закон, від якого громада відгородилася, ні традиція, яка залишилася на батьківщині. Архаїчні спільноти концентрують бідність, а бідність притягує до себе погану медицину і, що найстрашніше, погану освіту. Тому сформовані угруповання – мікрорайони, квартали, замкнуті громади – на кілька поколінь стають нерівними щодо основної спільноти.

    Ця добровільна сеґрегація посилюється концепцією і політикою мультикультуралізму. Це складне явище, у якого є і позитивні, і негативні сторони, але є в ньому одна важлива для нашої розмови складова – комунітаризм. Комунітаризм передбачає державне спонсорування не стільки культур, скільки громад. У ситуації, коли держава виділяє гроші цілеспрямовано на підтримку релігійних, етнічних чи расових груп, вона тим самим фіксує ці групи на довгі роки. Нині практично ні в кого з фахівців теорії нації не виникає сумнівів, що ця складова мультикультуралізму абсолютно негативна, але поки що її наслідки зберігаються і новий трайбалізм лише посилюється.

    Проблема полягає ще й у тому, що новий трайбалізм породив і нову еліту, радикально відірвану від суспільства. Крістофер Леш прекрасно сформулював цю ідею в книзі «Повстання еліт та зрада демократії«. Він показав, що еліта, яка завжди відрізнялася від основного населення соціально-економічним становищем, раніше все ж завойовувала свій капітал тим, що її реноме в національному та локальному співтоваристві було джерелом економічного розвитку. Нині ж справа йде інакше. Тепер еліта вже може не жити в тому ж місті, що й інші, не користуватися тією ж інфраструктурою, не хотіти платити високі податки в своїй країні та стати громадянами іншої країни. І це стає проблемою насамперед тому, що збільшує розрив інтересів, і це дуже помітно сьогодні в умовах міґраційної кризи. Вищі верстви, як правило, позитивно і дуже ліберально ставляться до ідеї розширення припливу населення. Але вони за це нічого не платять – вони не стикаються з міґрантами ні на ринку праці, ні в своїх оселях. А ось ті групи людей, для яких нові міґранти є несприятливим конкурентом на ринку праці або небажаним сусідом у певних місцевостях, висловлюють свої побоювання і невдоволення.

    Іноді мене запитують: «Ну що ви нам розповідаєте про нації в століття цифровізації, коли існує блокчейн, коли існує інтернет, коли люди можуть віддалено займатися економікою, живучи хоч на Місяці?» Я можу вам сказати, що цифровізація – це всього лише інструмент, який використовують зовсім по-різному. А, як виявилось, потреба в спільноті є доволі фундаментальною і змінюється лише форма спільнот. Ернест Геллнер у книзі «Умови свободи» показав, що, наприклад, громадянське суспільство, яке поки що виникає у дуже незначній кількості історичних випадків, може замінюватися абсолютно іншими формами спільноти – ідеократичними. Він назвав їх уммами, маючи на увазі не тільки ісламську умму, а й умму комуністичну. Це також може бути умма націоналістична, тобто русский миряк умма, чи феміністична спільнота – будь-яка ідеократична спільнота, відірвана від загального блага.

    Скажімо, у Великій Британії напередодні брекзіту  провели опитування ісламського населення, і з'ясувалося, що до третини молодих мусульман ідентифікують себе не з країною, а із всесвітньою ісламською уммою. Значна частина колишніх російських співгромадян, які мешкають за кордоном, ідентифікує себе не стільки з країною проживання, скільки з так званим русским миром. При цьому найчастіше так відбувається з тими, хто не інтеґрований, хто не цікавиться та відчужується від нового співтовариства.

    Повернення до нації

    У країнах, заснованих на політичній конкуренції, жодна ідея не може стати монопольною з тієї простої причини, що в конкуруючих груп завжди є можливість створити альтернативу. У міру того, як ідея нового трайбалізму все більше показує свої негативні сторони, виникають конкуруючі ідеї – ідеї повернення до нації. Наприклад, Курт Гюбнер видав монографію «Нація: від забуття до відродження«, Френсіс Фукуяма, який ще недавно, будучи прихильником ідеї кінця історії, також вважав, що нації померли, нині є гарячим прихильником цієї ідеї відродження. Безліч видатних суспільствознавців сучасності погоджуються, що нація зовсім не віджила свого, а громадянська ідея нації ще не проявила себе належним чином ніде в світі. Саме вона найближчим часом буде магістральним напрямком.

    Колись Ренан сказав: «Нації з'явилися, колись нації відімруть, але не за нашого віку». І я скажу – не за нашого віку. Сьогодні вони є абсолютно необхідними. Інша справа, що світ розвивається не за рецептами, не за куховарською книгою, він розвивається методом спроб і помилок. Тому крен в одну сторону призводить опісля до крену в іншу сторону, ультраправі породжують ультралівих, ультракосмополітизм породжує ультранаціоналізм. І якщо раніше вважалося, що ренесанс ідеї нації – це уділ слабких, тих, хто найменше пристосувався до глобалізації і модернізації, то нині ми бачимо повернення до неї в розвинених країнах – в тій же Франції, Німеччини, Англії. Що таке брекзіт? Це повернення до ідеї нації. Що таке Трамп? Це теж повернення до ідеї нації. «Я знову зроблю Америку великою». Ультракосмополітизм призвів до ультранаціоналізму. І тут вже як пощастить. Десь бажання нових національних ідей призводить до появи партій типу італійської «Рух п'яти зірок», а десь з'являється Макрон – теж людина нова.

    До речі кажучи, ідея величі на виборах у Франції була домінуючою. В нас говорити про велич в ліберальному середовищі жах як непристойно, а всі кандидати на виборах у Франції так чи інакше висували саме цю ідею, тільки в різній формі. Якщо для Ле Пен велич Франції – це звільнення від диктату Брюсселя, то для Макрона велич Франції – це зайняття провідних позицій в європейському співтоваристві. Навіть вихід Англії з ЄС виявився для нього благом, тому що тепер замість англійської мови як мови спілкування в європейському співтоваристві можна говорити про французьку мову. Ідея, на мій погляд, утопічна, але важливий сам хід думок цієї людини.

    Національна мобілізація

    А тепер – про те, навіщо потрібна нація в умовах переходу від тоталітаризму до демократії. Перший приклад – Польща, в якій радикальні реформи були пом'якшені культурною мобілізацією. В кінці 1980-х – на початку 1990-х реформи Лешека Бальцеровича значною мірою компенсувалися націонал-популізмом Леха Валенси. Лех Валенса, мушу вам сказати, відтворив формулу, яку у 1980-х роках придумали польські монахи: «поляк в поляка не стріляє». Це в Польщі поляк в поляка не стріляє? Та вся історія Польщі – це безперервна боротьба поляка з поляком, хитання польської інтелігенції, страждання з приводу поділу країни і з приводу того, що Польща не єдина. Класична річ Болеслава Пруса – про соціальні розколи і про цілковиту неможливість людей з різних соціальних страт до якогось спільного існування, не кажу вже про шлюби. Напередодні цієї ідеї «поляк в поляка не стріляє» Анджей Вайда створив фільм «Попіл і діамант» – якраз про братовбивчу війну в післявоєнні роки.

    Ця ідея, схожа радше на ідеал, ніж на винесену з історії практику, спрацювала в 1980-і роки. Саме цією ідеєю – «поляк у поляка не стріляє» – був значною мірою обумовлений мирний перехід влади від Ярузельського до Валенси. І далі, коли почалися реформи, значним фактором їхнього пом'якшення була ідея вже не стільки внутрішня, скільки зовнішня: «ми виходимо з імперії, ми потерпимо, нами вже не буде керувати Москва, ми будемо самостійними, ми – Польща – повернемося в сім'ю європейських народів». Всі ці компенсуючі фактори дуже сильно діяли в Польщі.

    Другий приклад, блискучий у моїй війні з історичним фаталізмом, з ідеєю історичної зумовленості, – Грузія. Радикальної реформи державного апарату і протидії корупції і злочинності найменше можна було сподіватися в Грузії. Ось вже ж країна, яка, здавалося би, абсолютно не пристосована для такого плану змін. Найвища концентрація воров в законе була саме в Грузії, як і найвищий рівень відчуження від усякого закону і нехтування ним. В 1970-ті роки, коли я, будучи аспірантом інституту етнографії, їздив в польові дослідження по селах Кахетії і Рачі, ми просили лише будинкові книги – зовсім не закриту, не секретну інформацію, яку завжди скрізь давали. Але тут у будь-якій сільраді говорили: «Нема, згоріла. Тільки що була пожежа. Все згоріло». Ніякої інформації, все було збудовано абсолютно на «пацанячих» відносинах. І ось ця власне Грузія приблизно в 2005 році продемонструвала найвищий рівень переходу від тотального заохочення до неприйняття корупції. За даними Transparency International, в Грузії відбувся зліт протидії корупції в свідомості населення, тоді як в Росії спостерігається лише стагнація цих відносин, що дуже характерно для всього пострадянського світу. У випадку, наприклад, Вірменії спад інтересу до протидії корупції був ще більшим. Вірменія, яка довше, ніж Росія, характеризувалася високими показниками економічного розвитку і навіть меншими показниками корупції, ніж Грузія, починаючи з 2005-2006 років потужно відстає від Грузії.

    Що ж сталося в період президентства Саакашвілі в 2004-2012 роках? Чималу роль зіграла національна консолідація. Проведення найрадикальніших у пострадянському світі реформ, дворазове скорочення чисельності чиновників, значне зниження рівня корупції, лібералізація управління. За даними Doing Business, тепер Грузія за умовами ведення бізнесу на 9 місці у світі, Росія – на 35, Вірменія – зовсім далеко [у новому рейтингу 2018 року Грузія на 6 місці, Росія – на 31, Вірменія – на 41]. Як це сталося в одній окремо взятій країні? Значною мірою для того, щоб зробити таку кількість реформ, потрібно було подолати опір еліт. В Україні, яка довший час для росіян була певною моделлю, цього процесу не відбулося, а в Грузії Саакашвілі значною мірою домігся цього, використовуючи спокуси ліберального націонал-популізму. Не випадково його рух називався «Єдиний національний рух».

    У його програмі домінували дві ідеї. Це ідея проведення реформ і ідея повернення територій. У 2004 році йому вдалося фантастичним, досі мало зрозумілим способом безкровно приєднати напівнезалежну Аджарію до Грузії, хоча Аджарія готувалася до війни і вже підривали мости. Тоді він отримав надзвичайну підтримку населення, якої вистачило на кілька років дуже болючих реформ. Реформи громадяни терпіли, повернення територій чекали. І коли в 2008 році почався зворотний процес – провал в Абхазії, провал в Південній Осетії, – почала падати і підтримка. Спочатку – підтримка партії, яка програла вибори, а потім – підтримка Саакашвілі, який зазнав поразки на президентських виборах 2012 року. Але до цього мобілізація на основі національної ідеї працювала.

    Третій приклад – революція національної гідності у Вірменії. Я не великий спеціаліст з Вірменії, але, як я собі це уявляю, ідея «вірмени один в одного не стріляють» була найважливішою умовою мирного характеру революції. 34 пункти цієї програми можна розділити на два блоки: ліберально-демократичні реформи і апеляція до почуття національної гідності. Для мене знаменним і заздрісним було звернення Пашиняна до народу: «Коханий народе, горді громадяни Вірменії!» А що говорить про улюблений народ ліберальна спільнота? Все більше про немитий народ, рабів, «ватників». Але що ж такого гордого у Вірменії? Двадцять років Вірменія терпіла карабахський клан, який був за своїми політичними і правовими формами приблизно копією путінського режиму. Однак звернення Пашиняна – не лицемірство, це заохочувальна терапія.

    Для продуцентів опінії надзвичайно важливо повірити в народ. Повірити і значною мірою утвердити ідею: «Ви можете».

    Еміль Паін

    Republic, 3.11.2018 (скорочено)

    Джерело: Zbruc

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ