Саміт НАТО: східне крило з синьо-жовтою відзнакою

У Кремлі так багато говорили про «агресивні дії» альянсу, при цьому ведучи війну в Україні і збільшуючи кількість російських дивізій поблизу своїх західних кордонів, що через чверть століття після розпаду СРСР військово-політичний союз і справді став розглядати Росію як джерело загрози безпеці країн євроатлантичного співтовариства. І хоча в організації вистачає тих, хто ставиться до РФ з «розумінням», у більшості ілюзій не лишилося. Як зазначила експерт Брукінзького інституту Лілія Шевцова, «Росія… порушила солодку безтурботність» НАТО. 

Альянс, занервувавши, повертається до своїх джерел, коли він створювався для того, щоб протистояти радянській загрозі. Але при цьому євроатлантична організація хоче продовжувати діалог з Росією, «щоб уникнути непорозуміння, хибних оцінок і спробувати знизити напругу» у відносинах з Москвою. На думку міністра закордонних справ Німеччини Франка-Вальтера Штайнмайєра, заходи взаємного підстрахування НАТО у Східній Європі й готовність до діалогу між Заходом і Москвою — «дві сторони однієї медалі».

І хоча практичне співробітництво з РФ поки що припинене, 13 липня відбудеться засідання Ради Росія—НАТО. Втім, генсек альянсу Єнс Столтенберг заявляє, що «у результаті агресивних дій Росії проти України більше не може бути business as usual». Але ця суперечність у позиції військово-політичного союзу, коли його члени стратегічно бачать загрозу з боку Росії, а тактично не можуть відмовитися від співробітництва з Москвою, не могла не позначитися на Варшавському саміті. 

Не бажаючи конфронтації, але мусячи реагувати на дії Кремля, НАТО вирішило адаптуватися до зміненої ситуації і не тільки зміцнити південний фланг, де йде боротьба з ІДІЛ, а й посилити своє східне крило, над яким нависла російська загроза гібридної війни. «Питання розширеної передової присутності на східному фланзі альянсу не було на порядку денному доти, доки Росія не почала свої агресивні дії щодо України», — зазначив Єнс Столтенберг в інтерв'ю агентству «Інтерфакс».

У 2015 р. учасники організації вперше за десятиліття збільшили свої військові бюджети. альянс посилив присутність у Балтійському, Чорному й Середземному морях. НАТО втричі наростило контингент своїх сил реагування, збільшивши його до 40 тис. осіб. У східноєвропейському регіоні відкрито шість штаб-квартир для координації питань планування, навчань і посилення обороноздатності. Незважаючи на критику з боку проросійських політиків (наприклад Франка-Вальтера Штайнмайєра, який закликає не дратувати Росію і засуджує «воєнну істерію» НАТО), у Східній Європі проходять масштабні військові навчання.

Перед самітом міністри оборони країн альянсу ухвалили рішення розмістити в Естонії, Латвії, Литві й Польщі чотири батальйони чисельністю в тисячу осіб кожен. У Варшаві це рішення затвердять керівники держав і урядів. За кілька днів до саміту Єнс Столтенберг повідомив, що серед заходів щодо зміцнення обороноздатності — посилення присутності в Румунії, а також удосконалення кібербезпеки, цивільної оборони і здатності захищатися від балістичних ракет.

На думку польського міністра оборони Антонія Мацеревича, після того як у Польщі будуть розміщені збройні сили країн альянсу, поляки стануть повноцінними членами НАТО, повністю захищеними об'єднаними силами. Польські політики вважають, що «тільки демонстрація реальної готовності до оборони наших кордонів може ефективно зупинити агресивні наміри Росії».

Безумовно, чотирьох батальйонів недостатньо, щоб зупинити вторгнення російських танків. Але, хоча ці батальйони й мають символічний характер, усе ж таки вони є стримуючим фактором для Кремля. Принаймні у Старому і Новому Світі сподіваються на його здоровий глузд.

Незважаючи на те, що в Києві прагнули зробити Україну частиною східного крила НАТО, цього не сталося. Причин цього кілька. По-перше, наша країна не є членом альянсу. По-друге, деякі учасники військово-політичного союзу не хочуть зайвий раз злити Кремль. По-третє, НАТО побоюється, що Україна знову може опинитися в російській зоні впливу. Втім, опосередковано наша країна вже майже рік як увійшла в східний фланг альянсу (створено литовсько-польсько-українську бригаду, розміщену в Польщі: її поява стала частиною плану підтримки України військово-політичним союзом, що був ухвалений після саміту в Ньюпорті 2014 р.)

Оскільки в альянсі почали розглядати Росію як противника, натовські стратеги у своїх планах враховують і Україну, сприймаючи її як своєрідну «буферну зону» між НАТО й РФ. Тим більше що сьогодні наша країна фактично є форпостом у боротьбі з Росією, яка «підриває мирний порядок у Європі».

Як зауважив у розмові з DT.UA один з представників НАТО, для того «щоб забезпечити безпеку вдома, треба проектувати стабільність за межами наших кордонів. Стабільність сусідів посилює і нашу безпеку». Іншими словами, у НАТО роблять ставку на посилення опірності російській агресії самої України, надання їй допомоги у підвищенні обороноздатності. І коли йдеться про Варшавський саміт, в альянсі обіцяють: ми розширимо політичну й практичну підтримку вашій країні.

За словами міністра закордонних справ Павла Клімкіна, «фінальним результатом саміту має стати пакет документів, матриця, яким чином підняти весь оборонний сектор України до стандартів НАТО. Це має бути всеосяжний пакет допомоги». При цьому він зазначив, що одні напрямки фінансуватиме альянс, а інші — окремі країни-члени НАТО по лінії двостороннього співробітництва.

Очільник українського зовнішньополітичного відомства каже про Comprehensive Assistance Package — Комплексний пакет допомоги (КПД). Ця ініціатива НАТО повинна об'єднати радників, наданих країнами-членами альянсу для сприяння у проведенні реформ сектору безпеки та модернізації Збройних сил, і всі трастові фонди, створені союзом для України. Комплексний пакет має стати «родзинкою» засідання комісії Україна—НАТО (КУН) на рівні глав держав і урядів.

Рекламуючи цю ініціативу, представники альянсу кажуть, що Україна «має унікальний статус»: не будучи повноцінним членом військово-політичного союзу, країна отримує максимально можливу програму підтримки, допомоги й партнерства. За їхніми словами, Комплексний пакет «дозволить упорядкувати й зміцнити нашу підтримку Україні і додасть нові види допомоги». «Гадаю, для українців це означає, що підтримка НАТО залишиться як і раніше сильною і навіть зміцниться у сферах обороноздатності», — пояснював керівник представництва НАТО в Україні, директор Офісу зв'язку Олександр Винников.

Для того щоб допомога була скоординованою, в Україну направлять старшого радника з питань координації допомоги. Втім, КПД має не тільки збільшити ефективність роботи радників, а й пожвавити діяльність наполовину порожніх трастових фондів. У Варшаві, до речі, очікується, що Словаччина візьме на себе адміністрування й відповідальність за наповнення коштами трастового фонду з розмінування, який фактично був заморожений.

За словами в.о. голови місії України при альянсі Єгора Божка, у Пакеті допомоги буде сорок напрямків взаємодії з НАТО: «Ми говоримо про інституціональну реформу оборонного відомства, про структурну реформу збройних сил, про систему командування, про оптимізацію системи логістичного забезпечення, про оборонно-технічне співробітництво заради зменшення залежності від оборонно-промислового комплексу Російської Федерації. Тобто йдеться, зокрема, про імпортозаміщення, про переорієнтацію українського ОПК на стандарти НАТО». У Пакеті допомоги також є зобов'язання альянсу виділити на реалізацію цих напрямків фінансові ресурси.

Але по суті, як визнав заступник міністра оборони Ігор Долгов, КПД — це «систематизоване старе». Нового в ньому зовсім небагато. Серед цього «небагато» — стратегічні комунікації і створення платформи для взаємодії між Україною і НАТО у сфері протидії гібридним загрозам. Що собою становитиме ця платформа, яку збираються розмістити в Києві, як вона працюватиме — поки що неясно. Зважаючи на все, і в Україні не дуже добре розуміють, як це здійснюватиметься на практиці. Але український досвід участі в гібридній війні цікавий НАТО, що збільшує цінність нашої країни як партнера альянсу.

Власне кажучи, у таких практичних речах як КПД, де зафіксовано чіткі зобов'язання альянсу, і полягають позитивні підсумки Варшавського саміту для Києва. Оскільки ті політичні сигнали, які, за інформацією DT.UA, мають пролунати у Варшаві, не надто обнадіють Україну. Що відзначає й колишній посол США в НАТО Курт Волкер, котрий нині є виконавчим директором Інституту міжнародного лідерства Маккейна: «Мені хочеться, щоб НАТО більше надихнуло Грузію і Україну. Однак не передбачається, що на Варшавському саміті багато буде зроблено в цьому питанні».

І хоча деякі українські ЗМІ й дипломати казали, що в Києві «покладають великі надії на саміт і засідання КУН», у кабінетах на Банковій, Грушевського, Михайлівській ілюзій не мали з самого початку: ще на етапі підготовки зустрічі лідерів країн-членів НАТО було зрозуміло, що для України результати будуть досить скромними.

Коли ця стаття здавалася в номер, саміт щойно починав свою роботу і ще не було ухвалено ні підсумкової декларації альянсу, ні спільної заяви за підсумками засідання КУН на вищому рівні. На етапі підготовки підсумкових документів українська дипломатія докладала зусиль, щоб у них максимально були відображені інтереси Києва. На жаль, вдалося небагато: в альянсі вистачає тих, хто, озираючись на Кремль, хотів би задовольнитися лише Пакетом допомоги. 

Чого точно не буде в підсумкових документах, то це заяв про готовність країн-членів альянсу надати нашій країні План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) і летальну зброю. Не буде й пункту, що підтверджує рішення Бухарестського саміту 2008 р. Нагадаємо, що в пункті 23 підсумкової декларації саміту в Бухаресті йшлося про те, що Україна в майбутньому стане членом альянсу за умови відповідності необхідним критеріям. 

Для Києва це неприємний сюрприз. Більше того: хоча Петро Порошенко й очікує, що на саміті альянс підтвердить політику «відкритих дверей», великою є ймовірність, що через позицію Парижа й Берліна у Варшавській декларації не буде й цього. Але ж «відкриті двері» в НАТО — традиційна формула, що повторюється з саміту в саміт. За інформацією DT.UA, натомість буде сказано про відданість рішенням попередніх п'яти—семи самітів, у т.ч. Бухарестського, Чиказького, Вельського.

Та чи варто дивуватися такому стану речей? У документах, ухвалених Верховною Радою, немає слів про те, що мета України — вступ до НАТО. Наприклад, у законі «Про основи національної безпеки» сказано лише про інтеграцію в якийсь «євроатлантичний простір безпеки».

Очевидно, що й для українського президента, який так часто заявляє про «безальтернативність шляху» євроатлантичної інтеграції, членство України в НАТО — не пріоритет у роботі. Як заявив на спільній прес-конференції після переговорів з українським президентом держсекретар Сполучених Штатів Джон Керрі, «Порошенко сам сказав, що Україна ще не ухвалила рішення, чи хоче вона подати заявку на членство в НАТО». І це на тлі високої підтримки українським суспільством членства країни в НАТО! Згідно з даними Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва, якби зараз в Україні відбувся референдум про вступ до Північноатлантичного альянсу, 78% українців, які взяли б участь у голосуванні, сказали б «так».

І все ж таки, закриття дверей до НАТО було б дуже поганим сигналом. Не тільки для України і Грузії, а насамперед для самого альянсу, що демонструє сприйнятливість до бажань Кремля, який постійно виступає проти розширення НАТО. Якщо пункт про політику «відкритих дверей» буде справді відсутній у підсумковій декларації, то в Москві його радісно сприймуть як досягнення своєї зовнішньої політики.

На цьому неприємні новини для Києва не закінчуються: за інформацією DT.UA, у підсумкову декларацію саміту закладуть і пункт про поновлення роботи Ради Росія—НАТО. Безумовно, цю ініціативу загорнуть у красиву обгортку. Наприклад, це пояснюватиметься необхідністю спільної боротьби з тероризмом. Або спільними інтересами в Афганістані чи Сирії. Або прагненням поновити діалог, щоб домогтися виконання Росією своїх зобов'язань у рамках Мінських угод. Але в Парижі й Берліні пояснюють необхідність поновлення роботи РРН тим, що альянс багато дає Україні і це необхідно «компенсувати» на російському напрямку.

Схоже, що НАТО у своєму підсумковому документі обмежиться лише тим, що підтвердить підтримку територіальної цілісності й незалежності України, політику невизнання незаконної анексії Криму, засудить агресію Росії проти нашої країни, закличе виконувати Мінські угоди, відзначить українські досягнення на шляху реформ і згадає Комплексний пакет допомоги. Ці ж пункти з можливими доповненнями будуть повторені й у спільній заяві за підсумками засідання КУН.

Навіть саме проведення у Варшаві засідання Комісії Україна—НАТО на рівні керівників держав і урядів тривалий час було під сумнівом. Із Грузією, наприклад, буде тільки засідання комісії на рівні керівників зовнішньополітичних відомств. Представники альянсу, коли хочуть підкреслити значущість нашої країни для НАТО, кажуть: «Україна — єдина країна-партнер, у якої буде окрема зустріч з союзниками».

Свою роль у тому, що зустріч усе ж таки відбудеться, відіграла не тільки позиція наших прибічників в Організації Північноатлантичного договору — Сполучених Штатів, Польщі, країн Балтії, а й ухвалення Києвом низки документів. Кілька наших поінформованих співрозмовників казали, що рішення про засідання КУН не було б, якби наша країна «не подала чітких сигналів про реформування сектору безпеки та оборони». Ідеться про Стратегічний оборонний бюлетень, підготовлений українськими військовими разом з експертами НАТО. У Брюсселі надають йому великого значення: цей документ має стати основою для всіх наступних програм реформ у секторі оборони.

Для Києва ж КУН має символічне значення, і його непроведення завдало б удару по іміджу української влади в цілому і глави держави зокрема. Адже навіть у часи Віктора Януковича український президент зустрічався зі своїми колегами на засіданнях комісії Україна—НАТО. 

До Варшави Петро Порошенко приїхав з комплектом документів. Не тільки зі Стратегічним оборонним бюлетенем, а й з Державною програмою реформування Збройних сил, Концепцією розвитку сектору безпеки та оборони тощо. Трансформація сектору оборони й безпеки відповідно до стандартів альянсу нині є офіційною метою України. Але за два останні роки Київ небагато зробив для наближення нашої країни до критеріїв НАТО, створення структури координаторів, відповідальних за євроатлантичний напрямок у виконавчій владі, для інформаційної роботи з населенням. Це визнає й віце-прем'єр з питань європейської і євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе: «За період, що минув після Революції Гідності, було зроблено дуже мало для відновлення системної проактивної взаємодії з альянсом».

Саміт НАТО все-таки спонукав українську владу до певних кроків. Адже треба ж було хоч щось зробити, щоб український президент у польській столиці почувався комфортно. За кілька днів до початку саміту у Варшаві Кабінет Міністрів схвалив проект указу про створення комісії для координації євроатлантичної інтеграції. Цим документом на національних координаторів (якими стануть заступники міністрів, відповідальні за конкретні напрямки взаємодії з НАТО) буде покладено координацію виконання як Комплексного пакета допомоги, так і Річної національної програми співробітництва Україна—НАТО. Очікується, що очолить цю комісію Іванна Климпуш-Цинцадзе.

Крім того, Держкомтелерадіо готує проект Державної програми інформування громадськості у сфері євроатлантичної інтеграції на 2017—2020 рр. А в адміністрації президента перебуває проект Річної національної програми співробітництва Україна—НАТО на 2017 р. РНП-2017 хочуть зробити концептуально іншою, ніж попередні документи, рівень виконання яких становив 30—40%. Ідея в тому, щоб Річна національна програма була більше зорієнтована на стратегічні реформи, а не на проведення конференцій і круглих столів.

Навіть страшно уявити, який відсоток виконання буде в цьому разі, якщо навіть круглі столи й конференції у нас проводилися всього на кілька десятків відсотків. А якщо серйозно, то проводити реформи для України — життєво необхідно. Але для цього необхідне головне — наявність політичної волі, відсутність якої завжди була однією з найбільших проблем української влади.

Джерело: Володимир Кравченко, «Дзеркало тижня»