ЗаПРЕСували: що буде з газетами в 2017-му?

Якщо зайти в український сегмент Вікіпедії і задати для пошуку слова «газети України», можна отримати доволі скромний список на кілька десятків номінацій. Це — на всю 42-мільйонну дер­жаву. Відмінусуємо від нього регіональні видання, виключимо російськомовні ЗМІ, залишимо в стороні вузькоспеціальну пресу (на кшталт «Інформаційного бюлетеня» чи «Все про бухгалтерський облік»), не враховуймо державні або комунальні медіа (такі, як «Урядовий кур’єр» або «Вечірній Київ») — і отримаємо у підсумку доволі куці залишки від колиш­ньої «розкоші». Йдеться про інформаційно-політичні видання, які розповсюджувалися на території всієї України і яких із кожним роком стає все менше.
 

Уже не виходять «Вечірні вісті» (жодною з мов), на дворазовий (на місяць) випуск перейшла «Молодь України». Раз на тиждень  друкувалася «Демократична Україна», яка вже на стадії закриття. Дещо кращі справи в «Сільських вістей», «України молодої» та газети «День». Ми ще тримаємося на плаву, але також були вимушені скоротити кількість випусків. Та якщо вважати щоденною газетою видання, котре виходить щонайменше п’ять разів на тиждень (за винятком, як правило, суботи та неділі), то в Україні наразі не лишилося жодної патріотичної щоденної газети. Жодної!
 

Залишимо поки що дискусію про те, чи потрібна зараз, у ХХІ столітті — столітті iнтернету, — друкована преса взагалі. У західних країнах, куди й iнтернет «проникнув» раніше, та й із забезпеченням населення  електронними гаджетами справа є кращою, друковані медіа й по сьогодні виходять величезними накладами. В кожному разі читачеві слід залишити право вибору: переходити на споживання винятково iнтернет-видань чи все-таки мати можливість погортати паперову газету. Українського читача такого вибору позбавляють. Газети помирають не тому, що програють електронним конкурентам, і не тому, що на них немає попиту. Газети помирають, бо їх до цього змушують. 
 

Власне кажучи, важливість впливу на соціум саме через друковані медіа пречудово усвідомлюють видавці газети «Вєсті» — найбільшого за останній час паперового проекту, на який власники не шкодують ані коштів, ані якісного кольорового друку, ані додатково найнятої армії розповсюджувачів.

Кінцевий бенефіціар «Вєстєй» не відомий досі. За однією з версій, це може бути Алішер Усманов, соратник Путіна та російський медіа-магнат. Якщо взяти до уваги антиукраїнську спрямованість «Вєстєй», то пазли зійдуться ідеально — хто б не платив за вихід цієї газети, гроші явно йдуть із-за російського кордону. «В нього стільки грошей, що він міг би щотижня обклеювати Емпайр-стейт-білдінг стодоларовими купюрами», — написало якось про Усманова iнтернет-видання «Лівий берег». 
 

На жаль (чи на щастя), далеко не всі засновники та головні редактори ЗМІ є олігархами з мільйонними статками. Не всі є медіа-магнатами, депутатами чи представниками політичних сил iз необмеженим кредитом у партійній касі. Відтак кожній незалежній газеті доводиться виживати  виходячи з тих ресурсів, котрими розпоряджається власник та колектив видання. А коли ці ресурси — дуже скромні, а видатки на вихід ЗМІ ростуть у геометричній прогресії, виживання подекуди стає доволі проблематичним. На допомогу від держави, на підтримання українськомовного сегменту ЗМІ вже давно ніхто не розраховує. Дай Бог, аби вона (держава) принаймні не заважала, але й iз цим не так усе просто…

Отож газета — це не лише якісний контент та команда однодумців, котра закохана у свою справу й часто-густо робить її, скажімо так, на волонтерських засадах. У виробництві газети (тижневика, журналу) задіяна ще ціла маса людей, котра не готова надавати свої послуги задарма. Тож, окрім, власне, заробітної плати постійним співробітникам та гонорарів фрілансерам, редакція газети платить також за: 1) папір, 2) друк у типографії, 3) транспортування, 4) розповсюдження, 5) оренду приміщень, 6) комунальні послуги. Розберемо детальніше якщо не всі ці пункти, то принаймні деякі.
 

По-перше, папір. Україна не виробляє власний газетний папір, його доводиться закуповувати за кордоном — переважно в Польщі, Білорусі. Колись папір виробляв Жидачівський паперово-целюлозний комбінат, однак його кращі часи минули ще на початку 2000-х.

За президентства Кучми власниками інвестиційно привабливого комбінату стала група Суркіса та Медведчука, які й приватизували підприємство. Нові «хазяї» організували схеми постачання сировини та відпуск продукції через власний «торговельний дім», почавши виводити з підприємства кошти. В 2005 році комбінат продали умовній групі «Приват» iз великими банківськими боргами. 
 

Пізніше управління комбінатом перейшло Михайлу Бродському — одному з міноритарних акціонерів, який повернув на підприємство старі схеми. З часом у Жидачеві зупинили виробництво газетного паперу, незважаючи на попит; лінію з його виробництва порізали на брухт. 18 вересня 2014 року комбінат остаточно «став». Відтак редакції газет і тижневиків були змушені звертатися по папір до Росії або до Польщі, а це «задоволення» дороге, бо залежить напряму від курсу долара. Зайве пояснювати, що чим вищий курс, тим більш «золотим» стає папір. 
 

Пункт другий — розповсюдження. Про проблему, пов’язану з мережею «Союздрук», «УМ» писала зовсім нещодавно. В кількох словах нагадаємо: після рішення уряду Гройсмана (підтриманого Верховною Радою) про збільшення мінімальної зарплатні до 3200 гривень багато хто з представників невеликого бізнесу опинився на межі виживання. Серед «постраждалих» — i партнер «України молодої» «Союздрук». Для того, щоб мати можливість виплачувати збільшені зарплати (а отже, й збільшені податки), у мережі мають намір удвічі підняти вартість на роздрібну продукцію. Але якщо і це не допоможе, «Союздрук» не виключає свого повного банкрутства. Хто тоді розповсюджуватиме україномовну пресу (і чи вдасться домовитися про це з іншою приватною мережею) — питання окреме. 
 

Зупинимося також і на вартості оренди та комунальних послуг. Зараз ця стаття видатків для багатьох редакцій, зокрема й тих, які через Фонд держ­майна орендують приміщення у видавництві «Преса України» Державного управління справами, є непідйомною сумою.

Саме тому багато хто й скорочує кількість випусків та відмовляється від оренди офісних приміщень, аби робити газету вдома, «на коліні», на власних ПК, амортизація яких, звичайно, ніким додатково не оплачується. Не тільки галопуючий долар, а й зростання ціни на газ, на опалення завдає майже смертельних ран iще живим газетам та тижневикам, адже право на субсидію чи іншу матеріальну допомогу на них не розповсюджується. Таким чином, порятунок потопаючих лишається турботою самих потопаючих, бо ті, в чиїх руках знаходиться рятівний круг, не квапляться його кидати. 

28 грудня 2016-го на засіданні Кабміну Міністерство інформаційної політики презентувало «ще один результат роботи відомства. Це — дорожня карта, документ, який дозволить сформувати чітке розуміння в українському суспільстві про те, що ми робимо для наших громадян східних регіонів і яких результатів досягаємо. Нам необхідна підтримка наших ЗМІ. Тільки разом ми переможемо», — не без пафосу заявив міністр інформполітики Юрій Стець.
 

Для спільної перемоги, за яку агітує Стець, українським ЗМІ потрібна бодай якась точка опори. Хоч якесь полегшення і перепочинок від щоденної виснажливої боротьби за існування. Це стосується передусім паперових ЗМІ, кинутих державою під коток орендних платежів, тарифів і курсового галопу. На відміну від Стеця, котрий тільки на третьому році війни спромігся на якусь «дорожню карту» для східних регіонів, «Україна молода» тримає зв’язок зі сходом постійно. Це очевидно з листів, які доходять до нас iз прифронтової зони і які ми друкуємо на своїх сторінках. 
 

«Українські громадяни на непідконтрольних територіях живуть в агресивному ізольованому інформаційному просторі і мають обмежений доступ до альтернативної інформації. Режими «ДНР» / «ЛНР» під російським кураторством встановили справжню монополію на правду», — додав на згаданому засіданні радник Стеця Дмитро Ткаченко. І хоч ці слова цілком справедливі, слід пам’ятати, що зубожіння інформаційного простору може мати місце не лише через загарбницькі дії РФ, а й через вимирання ЗМІ з суто економічних причин.
 

Безумовно, запуск телерадіотранслятора на горі Карачун — річ потрібна та важлива, але як можна поряд iз відновленням одного віщання байдуже спостерігати за повільним помиранням іншого? Здається, у завдання створеного після Революції гідності Міністерства інформаційної політики якраз і входили ефективний розвиток українського інформаційного поля, гідна відсіч російським контрагітаторам, а також нарощування Україною свого власного контенту, котрий можна і почути, і побачити, і взяти до рук. 
 

Тим часом жодної допомоги від держави преса України як не бачила, так і не бачить. Ми з колегами лишилися сам на сам з усіма наслідками чиновницького популізму та бездарного господарювання. Журналісти мусять провадити битву з інфляцією, зі збільшеними податками, зі зростаючими цінами тощо.

Можливо, за таких обставин ми не надто виправдовуємо очікування Юрія Стеця — вибачте, пане міністре, ми могли б також підносити набої, але наші руки й плечі зайняті тим, що на них накинули ваші колеги по Кабміну та АП. Хоча насправді вибачитися треба лише перед читачами: бачачи наше злиденне сьогодні, ми не можемо гарантувати вам нашу дружбу завтра. Хоча ми дуже намагатимемося вижити. Заради нас, заради вас, заради України.