Леонід Пилунський: Головні правила - мовчи, ухиляйся, прикидайся дурнем. Інакше в Криму тепер не вижити

  • Михайло Глуховський, «Главком»
  •  glavcom.ua
  • Розсилка
Леонід Пилунський: Головні правила - мовчи, ухиляйся, прикидайся дурнем. Інакше в Криму тепер не вижити

«Днями мав розмову з таксистом. Він на повному серйозі казав: «Мы ожидали, что СССР восстановят, а они, что творят?»

Депутат останньої легітимно обраної Верховної Ради Аавтономної республіки Крим з фракції «Курултай-Рух» Леонід Пилунський попри окупацію півострова Росією та тиск не виїхав з Криму. Проте від колишньої публічності і активності політика і телеведучого сьогодні не залишилося і сліду. Леонід Петрович пише книги, на політичні теми майже не спілкується, старається «не лізти в ті процеси, які не мають жодного стосунку до правди», задля своєї безпеки проживає у друзів, хоча визнає, що російські спецслужби все одно знають місце його перебування і за потреби дістануть. «Я ховаюся просто від тих людей, які мене можуть спіймати на вулиці і розбити мені голову», - визнає він.

В інтерв’ю «Главкому» депутат розповів, чим життя в Криму нині відрізняється від того, як було в Україні, про особливості користування соцмережами під ковпаком ФСБ, та про те, чи відчуває Крим блокаду українських товарів, які з вересня не постачаються на півострів.

Леоніде Петровичу, від політики ви тепер остаточно відійшли?

Так, мені здається, що політика вже у минулому. Я був у її коловороті з 1990 року. Спочатку це була політична журналістика, 5 років вів прямі трансляції засідань Верховної Ради АРК, всіляки кругли столи з політиками і не тільки кримськими. А потім і справжня політика: голова кримської крайової організація НРУ, та дві каденції депутат. Я був, майже, єдиним з 100 депутатів, хто з трибуни постійно висловлювався українською мовою, та займав непохитну проукраїнську позицію. Але всього цього вже нема - воно загинуло, зникло водночас у лютому 2014-го. В Криму немає публічної діяльності у класичному розумінні. Так що я відійшов від того, чого нема.

Як ви пережили «русскую весну» 2014-го?

Коли заарештували мого сина Ярослава та його колегу Юрія Грузинова, для мене це була справжня катастрофа. Вони, маючи офіційний дозвіл, знімали бурхливі події. Я був вимушений переховуватися і дуже захворів. До тепер не дуже добре себе почуваю, хоча, потихеньку вилізаю з тієї клятої фізичної та духовної прірви.

Але, як це не дивно, мені доля дала дуже чудовий шанс присвятити себе літературі. Підкреслю, сьогодні я займаюся винятково літературною діяльністю: робочій стіл, ліжко, садочок, віконце до волі і неба, клаптик моря десь у куті…, та думки. Те, що я пишу, має умовну назву «Іншого часу не буде». І це чиста правда – позаду довге та непросте життя – щоб залишити все це на папері у мене іншого часу вже ніколи не буде.

Раніше ви вели передачу «Морські історії» на місцевому телебаченні. Журналістика теж позаду?

Її тут нема, та й не може бути. Тоді це була дуже плідна, цікава співпраця з ТРК «Чорноморка», та з її керівником Тетяною Красиковою, без якої цей проект був неможливим... Все це закінчилося у 2012 році. Тоді почалося знищення «Чорноморки», але, ще не ворогами, а «клятими друзями».

А сьогодні в Криму нема ніяких проектів. Тут відсутнє справжнє телебачення, немає радіо, газет. Є партійні корпункти мовлення. Всілякі пункти мовної еквілібристики та підтакування.

До часу «Х» місцеві хворобливі ревнителі «свободи слова» лаяли Київ за те, що тут дуже багато Києва, а тепер вони мовчать, хоча в медіапросторі крім Москви абсолютно нічого нема. Пустеля з штучними квітками, які підмазані ідеологічними фарбами. Але мешканцям Криму достеменно відомо, що, наприклад, у Вологді, чи у Новосибірську іде дощ, а у Хабаровську сніг дерева поламав, а хулігани повибивали скло у потягу біля Орєхово-Зуєва… Але абсолютно невідомо, як тече Дніпро.

Мені, за декого, хто займається мовленням, відверто соромно. Бо їх руками та язиками створено квазі-журналістське гетто, існування якого має ганебні історичні приклади... І жодного Фучека, чи Мілени Есенської (віомі чеські журналісти, що провадили підпільну антифашистську діяльність, - «Главком»). Робітники-найманці у більшості працюють скоріш «іздольщиками» державних ідеологічних контор на посадах анонімників чи то стукачів.

З вами мали бесіди представники ФСБ. Яка ситуація зараз?

Питання на питання – ця інформація, випадково, не з ФСБ? Жарт, але невже ви вважаєте, що спецслужба розповсюджує такі речі? Може навпаки – це робиться для того, щоб залякати, чи принизити! Я певен, що всі, хто мав стосунки, чи зв’язки з таємними та дуже закритими конторами, хто погодився працювати на нову владу, має посади та немалі сребреники, чи вже давним-давно у Києві, гарно влаштувавшись інтегруються у столичний бомонд. Ну скажіть, який з мене толк, наприклад, для ФСБ, у Сімферополі? А от у центрі такі люди можуть бути безцінні. Це ж потенційні «штірліци». Вони потрібні, як дезінформатори про події в Криму, чи інформатори того, що відбувається у деяких кабінетах «хунти»… Вони там потрібні, як агенти впливу, «герої» спротиву… А моя мовчанка просто нікому не потрібна. Тому – ніяких співбесід з представниками «влади» чи спецорганів не мав, і бажання не маю. Це плітки.

У той страшний час, коли катували мого сина, я нікого, нічого не просив, не дзвонив, не зустрічався, розуміючи, що це марна справа. Хоча була така дурна думка запропонувати обмін себе на сина, та його товариша. Але розумів, що його затримали за прізвище. Але він до тієї клятої «весни» до політики не мав жодного стосунку. Затримання та поламані ребра зробили мого сина значно ближчим до політики і до Батьківщини. Коли раніше він благав мене кинути політику і почати займатися літературою, то тепер все навпаки.

До того п’ять книжок з десяти мною надрукованих побачили світ за його гроші. Він був моїм головним спонсором, як тепер кажуть. Бо син мій відомий, і не тільки в Україні, кінооператор, який є оператором-постановником таких фільмів, як «Вій-3D», «Брати», «Інді»…. Це, по-перше.

А по-друге, сьогодні я постійно не живу у себе вдома, квартирую у друзів, займаю невеличкий флігель, ні з ким на співпрацюю, не зустрічаюсь, не ходжу у гості. У мене в телефоні 20 номерів. Це дуже маленьке коло спілкування. Вважаю що пішов у внутрішню еміграцію, вирушив у «навколосвітню мандрівку». У процеси, що навколо, я не лізу. Нині тут важко визначити, хто ворог, хто друг, хто буде «стукати», а хто попередить, та врятує, хто тобі підсипить отруту, а хто нагодує сорбентом.

Коли мені задають такі питання, я відповідаю анекдотом-притчею: «Прерією їхав верхи Джон Невловимий… Він був таким не тому що його ніхто не міг спіймати, а тому, що він був нікому непотрібний!»

Багато колишніх друзів стали ворогами - лютими, огидними. Вони до попередньої влади мали пряме відношення. І зараз знов на білому коні, і знов чудові патріотичні гасла, з юнацьким полум’ям в очах…

Мені здається, що мене постійно і регулярно слухають. Зникла електронна пошта. Дивовижні неприємності з Facebook. Деколи на мою сторінку заходять невідомі. Вночі стрілка курсору бігає, щось тисне. Але хай бігають, хай риються – я не хочу знати, що вони там шукають, бо точно не займаюсь політикою. Розумію, що під ковпаком, «служби» знають, де я перебуваю, що роблю...

Спілкуюсь з «друзями» і товаришами у Facebook, інших соцмережах, але пишу про природу, осінь, може трошки про кохання…. Але якщо хоч трошечки, опосередковано про політику, іноді навмисно, то «лайки» ставлять всього 2-3 людини. Люди просто бояться: хтось за себе, хтось за мене. На цій землі живе Страх. Тому деяку інформацію я отримую від людей через десяті руки.

Ви для себе знайшли відповідь на питання, яка першопричина окупації Криму?

У цьому є величезна провина Києва. Довгі роки незалежності ніхто не хотів розуміти того, що насправді відбувається на півострові. Київським діячам було краще розмовляти з місцевою квазіелітою, яка тут є, аніж вникнути у суть речей. Це стосується практично усіх діячів, які заїжджали з печерських пагорбів до Криму. Потрібно розібратися з тими людьми, які сьогодні кричать за Україну, з тими, які сьогодні є «великі патріотами» там у Києві, але тут у Криму гнобили все українське своїми діями, чи бездіяльністю. Київська квазієліта під оплески ворогів і там і тут, знищували паростки демократії, волі… не давали підрости чи визріти молоді державницького спрямування.

Дехто виїжджав з Києва патріотом, ледь не українським націоналістом, а приїжджав у Крим «корешом» та «подільником» місцевих діячів, які його чи купували з «курячими тельбухами» чи шантажували минулим (партійним, комсомольським, державним, сексуальнbм…, близьким до кримінального)...

Кого маєте на увазі?

На ваш розсуд кілька прикладів, які дадуть загальний малюнок дій київської влади в Криму. Вони дуже характерні.

Перший. Практично єдиним політичним діячем на посаді так званого «царевого ока» (представника президента, - «Главком») в Криму, який не кинувся в обійми місцевих (вони з ним не «знайшли спільної мови»), був Геннадій Москаль.

Не хочу виправдувати чи очорняти інших персон, які працювали у Представництві. Скажу лише, що дехто був відвертою людиною місцевих, дехто неприхованим ворогом України, а дехто уникав конфліктів, замовчуючи «шалості». Хтось дійсно щось хотів зробити, але не міг. Що можна говорити про роботу Представництва, коли були випадки, що керівник у своєму кабінеті казав: «Пішли пройдемось по вулиці, бо тут, мабуть, підслуховують!»

Москаля тут люто ненавиділи, день і ніч писали доноси у Київ. Всі інші – робітники того ж Представництва, за деякими виключеннями, а також прокуратури, судді, керівництва СБУ, міліції, більшості вищого військового генералітету, фіскалів… були не тільки інтегровані у місцевий бомонд і гарно годувались, але дехто був перекуплений іншою державою. Вони без сорому і страху збагачувалися на своїх посадах...

Другий приклад. Давайте проаналізуємо призначення на посаду глави кримського уряду за часи «помаранчевої влади» Анатолія Матвієнка. Його кадрові призначення, та діяльність свідчили тільки про одне – з першого дня він не збирався наводити лад в Кримському домі, сваритися з тими, хто в тіні керував Автономією. Він робив все, щоб зберігати якусь дистанцію з ними, та бути, хоч і номінально, людиною Ющенка. А у такому вигляді він був абсолютно не потрібен місцевим. Команди з патріотів проукраїнського спрямування він і не збирався робити – старі кадри у нього вирішували все! Тому вже через шість місяців, наробив великого лиха місцевим демократам, вимушений ледь не з соромом піти геть.

Місцева влада політично була самодостатньою, але фінансово дуже залежною від Києва. Москва фінансувала тільки «базу» та допомагала «купувати» призначення своїх, відданих посадовців. А от Київ, фінансуючи життєздатність півострова, «купував» спокій у цієї кримської квазіеліти, яка за 20 років після Мєшкова зцементувалась. На фінансових потоках сиділи одні й ті ж місцеві політики. І чужих туди, майже не підпускали. Зміна прізвищ просто ні про що не говорить – це були внутрішні зміни і рокіровки в цій «еліті».

Києву було байдуже: що, як, хто, та яка дистанція до прірви. Не було створено системи контролю та противаг. Мета була лише одна – Франчук, Дейч, Грач, Горбатов… обіцяєте спокій? Так! От вам гроші, керуй півостровом! Це у якійсь мірі дуже схоже на сучасні стосунки Москви та Грозного. Масштаби і ціна значно менші, а схематично дуже схоже.

Виключенням був, мабуть, Куніцин з командою, але саме тому він і пережив декілька провалів та зльотів. Його рятували тісні стосунки з Києвом. Але це окрема розмова.

А потім президентом став Янукович і довге перемир’я закінчилося. Почався новий етап перебудови кримських елітних структур. Головним мірилом стосунків став договорняк у чистому вигляді, збільшення відкатів, бо треба було «відстьогувати» макеєвським, якось ділитися. В Сімферополі збагнули, що треба радикально міняти орієнтацію і починати більш потужний тиск на Київ. Про катастрофу, майже, до останнього мало хто думав.

Ви уже отримали російський паспорт, позбавилися українського?

Я про це не хочу казати. Бо усе це буде прочитано і обов’язково сприйнято не так, як є.

У мене є родинний досвід, як виживали мої батьки та діди у часи Врангеля, терору Бели Куна, у часи нацистської окупації Криму. Жити, коли вся повнота влади містилася в НКВС. Це історія виживання. Деякі речи ти вимушений зробити, тому що інакше не можна вижити.

Але головні правила: мовчи, ухиляйся, прикидайся дурнем, не дивись улесливо на посадовця, він це за інші твої наміри прийме, ні в якому разі не верещи, коли боляче, не порушуй правил руху, дорогу переходь у натовпі, не чіпай ґудзиків поліції, військових, податківці, дурнів від влади… Але не кляни Батьківщину, не відмовляйся від минулого, не бреши, що ти марсіанського походження, – це не допомагає, не кради те, що тобі не належить, але тобі пропонують… Погано буде потім! Це далеко не все, але вистачить, щоб зрозуміти – народ від влади так далеко, що далі і бути не може.

Багато хто говорить, що Київ нічого не робить для того, щоб повернути Крим під контроль України. Але уряд, до прикладу, створив Держслужбу у справах Криму, у Херсоні працює представник Президента в Криму, та й і Прокуратура АРК таки створена. Вас це не переконує?

Та вони нічого не роблять і не будуть нічого робити. Немає відповідальності, немає зворотного зв’язку. Невідомо, що це за люди, як вони працюють, як вони можуть рік сидіти і нічого не робити? Хоча… Хай працюють!

За ці роки (з 1954, - «Главком») український народ дуже багато зробив для Криму, а Росія і копійки ніколи не вкладала. Міста, містечка, мікрорайони рибальські у Севастополі і в Керчі, інфраструктуру розвивали, газифікація, вода… Але тепер почалася брехня. Рибопереробні заводи у Севастополі, Керчі, Ялті хто це будував? Україна. А тепер спитайте, а чому Україна про це не каже, ковтає брехню? Про це ж треба голосно, в цифрах, в графіках, показувати - скільки грошей та наполегливої праці було вкладено в розвиток півострова. Чому ніхто не говорить про те, які були програми, як, наприклад, прокладали до кожного села (кожного кримського!) асфальтову дорогу? Кожного! А є така програма у російського уряду!?

Ми не знаємо про те, що роблять ці прокурори АРК в столиці України, а таке враження, що Києву на це начхати. Інша ситуація у РФ. У Москві завжди працювали потужні інститути, вони

так і працюють, займаються усіма аспектами. А скажіть, хто в Україні хоча би теоретично займається Кримом? Ніхто, інституцій таких не існує, тому ми маємо те, що маємо.

Раніше ви були дуже різким у висловлюваннях. Говорили, що на місці Путіна голову б відірвали тим, хто стверджує, що Крим проживе без України. Зараз триває товарна блокада півострова з боку материка. Але Крим живе і далі, хіба ні?

Більш-менш виживає. Через те, що відбувається у верхівці самої влади України. Там нема справжньої еліти – вона тільки народжується. Переважно нинішня верхівка заробляє гроші.

Це головне заняття більшості можновладців у столиці, тому всі і кажуть про тотальну корупцію. Схоже, що це чиста правда.

Хочете сказати, що блокада – неефективний спосіб тиску?

Я не володію цифрами, статистикою. Але з точки зору ідеологічного тиску, морального – то це дуже ефективно. Це помітно з того, як поводиться кримська верхівка. Вони ж психують, намагаються якісь зворотні заходи застосувати, натиснути на населення. Але народ ще більше від цього лякається.

З іншого боку «Кримський титан» продовжує працювати. За словами так званого міністра промисловості Криму Андрія Скринника, поставки сировини на підприємство відбуваються, воно працює. Яким чином це можливо при блокаді?

Давайте не з цього починати. Давайте подивимося на те, як виживає Донбас, «ЛНР» і «ДНР». От скажіть, будь-ласка, там війна, є лінія фронту, але українські товари в Луганськ і Донецьк як постачалися, так і постачаються. Хай прокуратура з’ясовує, хто з цього має зиск.

А щодо ситуації у Криму, то головна суперечка у населення – які товари і продукти краще. Коли до Криму привезли цукерки з назвою «Кочегар Вася» чи «Укус жінки», мої рідні спочатку реготали, а потім зрозуміли, що їх навіть їсти не можна. І вже не сміються. Але це не означає, що нормальних солодощів в Криму бракує.

Насправді в Україні щось таке відбувається, що унеможливлює справжню війну. Вона є та її наче і нема - це якась штучна, напівіграшкова війна. Якби ж не велика кількість вбитих.

Я був у Боснії і Герцеговині, коли там була справжня війна, я дивився протягом двох тижнів як це все працює. Відверто вам скажу, було тяжко. Коли б не гуманітарний конвой західних країн, не знаю, як би місцеві вижили. Там було зрозуміло, що іде війна. А у нас таке враження, що війна є, але її немає. Всі з усіма торгують, усім так вигідно. От даю я вам інтерв’ю, а хтось поцікавиться, а що буде зі мною? Рідні кажуть – припини давати інтерв’ю – посадять. А от хто думає про те, як захистити, наприклад, Лілю Буджурову (кримськотатарська журналістка і активістка, - «Главком»), який у світі буде ґвалт? Чи її залишать у спокою – вона теж не дуже світиться, але ж вона, з точки зору цієї «влади», - латентний ворог.

Скажу вам більше. Як так сталося, що за 8 місяців до ГКЧП в Криму провели плебісцит, і Крим став автономією? Це ж була абсолютно антитатарська акція та і Кравчук, який сьогодні дуже розумний, заявляв, що півострову потрібна автономія. Тоді проголосували (народні депутати) і дали автономію. Запитайте зараз, хто це робив, де ці всі люди?

Те відбулось і тепер. Наприклад, де перший секретар обкому партії, другий, третій, чим вони сьогодні займаються? Чому, наприклад, екс-міністр курорту і туризму Криму (Олександр Лієв, – «Главком»), який до самого кінця вірою і правдою служив Януковичу, перебіг до Києва і зараз в шоколаді. Як таке могло статися? Схоже, що на горі вже сидять свої люди, які будуть потрібні для захисту тих, хто сидить тут? У них величезний досвід розсаджувати людей у різні кошики. Вони це робили і в Криму, і в Києві. Я знаю, що є люди, які займали високі посади і творили жахливі речі, але їх немає у «чорному» списку українських правоохоронців. Чому? Не знаю. Але мені кажуть, що є така людина, яка півмільйона заплатила, щоб її викреслили з цього списку.

Чи дійсно все так тепер погано в Криму з туризмом?

Не буде там туризму і прибутків від нього. До речі, чи знаєте ви, що 85-90% кримчан не мають ніякого стосунку до моря? У них немає ділянок, палаців відпочинку, вони нічим не торгують. Місцева влада робить величезні помилки, особливо у Севастополі на чолі з Міняйло. Вони знищують зараз дачі, яким по 30-40 років, забирають у людей будинки, в яких вони народилися. І це робить російська влада.

Чим відрізняється туристичний бізнес у Криму при Україні від того, що є зараз?

Нічим не відрізняється окрім того, що при Україні можна було дати хабаря і всі робили вигляд, що у тебе цього готелю немає, а тепер це неможливо. Треба платити по повній програмі. А це більше, ніж в Україні. В Україні можна було написати, що у тебе не 10 кімнат, а 5. Через це люди розоряються і не платять. Ніхто не думав, що станеться так, як сталося. Всі думали, що буде так як було, тільки краще.

Чому люди миряться з цим?

Невідомо. У час «Х» багато людей верещали - «ура!», портрети носили, як на революційні свята у СРСР. Потім у Балаклаві приватні катери почепили російські прапори і далі заробляли з туристів. А тепер їм кажуть, щоб здали свої катери-яхти на металобрухт. Все тому, що в Балаклаві будуватимуть військову базу. В Росії не можна мати приватну яхту чи катер. У мене є знайомий, який заробляв величезні гроші на цьому бізнесі. Він не хотів зі мною розмовляти, верещав, що я такий-сякий бандерівець. Цей знайомий продав квартиру, купив яхту, в яку вклав великі гроші. А тепер, як мені розповіли, цей чоловік сидить і плаче, жалкуючи, що лякався міфічного «яроша».

З’явився великий сумнів, розчарування, але все ще існує думка, мовляв, що це тільки зі мною таке лихо, це тому, що я не знав. Кожна окрема людина так думає, мовляв, в інших же краще. Днями мав розмову у таксі з водієм. Так він на повному серйозі казав: «Мы ожидали, что они СССР восстановят, а они, что творят?». І це абсолютно щиро з його боку висловлювання...

Але революцію не прогнозуєте?

Та хіба такі речі можна прогнозувати?

Якщо нинішні кримські зарплати співставити з рівнем цін, чи заможнішими стали мешканці півострова в порівнянні з українськими часами?

По-різному. Дехто дійсно живе непогано. Пенсіонерам дали дуже велику пенсію, але вона скоротилася майже удвічі через те, що дуже сильно подорожчали основні продукти. Зараз ця велика пенсія наближується, якщо порівняти з нинішніми цінами, до тієї, яка була при Україні. Медики на початку отримували хороші гроші. Але тепер їх починають скорочувати, люди розбігаються. Пам’ятаєте випадок, коли у нас розстріляли лікарів швидкої? От після цього люди самі звільняються, бояться. Серед таких є навіть кілька моїх знайомих.

Але, незважаючи на це телевізор перемагає холодильник, люди вихваляють Путіна?

Почекайте. Я завжди згадую знамените фото, де величезна кількість людей, перед якими виступає Гітлер. Коли всі закричали Хайль Гітлер, знайшлася тільки одна людина, яка цього не зробила. Ви думаєте, що дійсно весь той зал щиро підтримував Гітлера? Ніяких аналогій, ніякої політики – розмова лише про історичне фото!

Як тоді виміряти рівень підтримки Путіна в Криму?

А ніяк. Це потрібно було спочатку часу «Х» (на початку анексії – «Главком») робити. Є такий Андрій Клименко, який був другим секретарем обкому партії (КПУ) в Криму. Він заявляє про те, що у Криму не залишилося патріотів України. Але ж це він готував Конституцію Криму, коли Грач (Леонід Грач - перший секретар Кримського Рескому компартії – «Главком») був перший секретарем, а він другим. Всі виїхати не могли і не можуть, а такі речі звучать… зі страху, що хтось може згадати твоє минуле.

В опозиції до тогочасної влади на півострові була фракція «Курултай-Рух» у Верховній Раді АРК, до якої окрім вас входили Ремзі Ільясов, Рефат Чубаров, Сафуре Каджаметова. Із кимось з них спілкуєтеся?

Ні, ніяких стосунків не маю. Але в цьому інтерв’ю я не чіпатиму кримськотатарську тему. Бо за півтора року до того, як все це сталося в Криму, були дуже великі розбіжності між НРУ і кримськими татарами. Тепер про це можна забути тому, що є події більш значимі, більш важливі а то були дрібні образи. Але допоки є в Криму кримськотатарський народ, для якого це єдина у світі Земля-Батьківщина, можна сподіватися на більш-менш праведне вирішення кримської проблеми.

Чи пишуть ЗМІ про Людмилу Янукович, яка начебто живе у Криму?

Мені це не цікаво.

Багато колишніх регіоналів залишилися в Криму, стали громадянами Росії і продовжують служити окупаційній владі. Яому Анатолій Могильов так само не вчинив, а поїхав до Києва?

Він просто був непотрібним. У Криму був великий негатив через те, що прийшли в регіон правити донецькі. От донецьких і Могильова зокрема, дуже боялися. Пропаганда була так побудована, росіяни прийдуть і цих донецьких виженуть.

Але це тільки мої думки. Спитайте у Могильова.

Ця нелюбов стосувалась не тільки донецьких, а й київських?

До речі, згадайте історію з Ігорем Мосійчуком (нині нардепом від Радикальної партії Олега Ляшка – «Главком»). Коли тільки почалися ті події в Криму Мосійчук виліз на один з популярних каналів і сказав, що на Перекопі стоять «поїзди дружби», які розберуться з сепаратизмом в Криму. Буквально на другий день у нас тільки самий ледачий не говорив про те, що «Правий сектор» вже увірвався до Криму і ріже людей. Думаю, це не від великого розуму було зроблено. Через дурість. Насправді у того Мосійчука не тільки «потягів» не було, але мікроавтобусу, але він свою чорну справу зробив.

В історії стосунків Криму з Києвом був ще такий приклад вже був. У 1992 році до Севастополя приїхали якійсь молоді патріоти зі Львова на чолі з депутатом ВР України Степаном Хмарою, нагадати, що Крим частина України. Саме у той час місцеві «бузотери» готувалися до чергового сепаратистського референдуму, та їм ніяк не вдавалося зібрати потрібну кількість підписів.

Декілька кримських журналістів, а серед них був і я, приїхали на Мікензеві гори (передостання перед Севастополем залізнична станцію – «Главком»). Ми Хмару зустріли, та почали переконувати не їхати у місто, бо це викличе страшенне обурення і діячі з РДК (сепаратистський Республіканський Рух Криму – «Главком») встигнуть зібрати потрібну кількість підписів.

Але він нас послав подалі і вони поїхали. І як результат – за три доби були зібрані підписи і почалася багатомісячна трагічна епопея з мєшковським президентством. Вам це не нагадує те, що верещали і тепер: «Фашисти йдуть! Рятуймось!».

І велика кількість мешканців Криму, які до того були аполітичними і не збиралися підтримувати Мєшкова, побігли рятуватися від «націоналістичної навали» на Крим. Провокації спрацювали ідеально, так як і ще один раз, коли досвідчені кримські провокатори приїжджали декілька років назад на День Перемоги у Львів. Це ланки одного ланцюга.

Не думали, що, може, краще виїхати з Криму і намагатися щось змінити ззовні?

Це особистий вибір кожного. Коли у мене була хоча би одна можливість зі ста виїхати, я би вже виїхав. Сьогодні я думаю про те, що мені там (у Києві – «Главком») нема що робити. Так, можна няньчитися з онуками в Україні, яких у мене п’ятеро, одному з них більше року, я його ще не бачив навіть. Але краще сидіти так, як зараз сиджу і писати художні твори, які я ніколи і ніде більше не зможу написати. Іти до «Батьківщини», де сидить Кужель? Чи до Руху (НРУ), голова якого, мені за ці довгі-довгі і страшні місяці, жодного разу не подзвонив? Про що мені з ними розмовляти? Ні, не тільки не можу, але й не хочу!


Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Натисніть «Подобається», щоб читати
Glavcom.ua в Facebook

Я вже читаю Glavcom в Facebook

НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies

Леонід Пилунський: Головні правила - мовчи, ухиляйся, прикидайся дурнем. Інакше в Криму тепер не вижити