Письменник Лариса Ніцой: В українських школах у Києві дітей тепер змушують вчити російську

Вже другий тиждень в соцмережах та ЗМІ триває обговорення мистецько-мовного скандалу, що трапився в дитячій столичній лікарні «Охматдит». Як повідомляв «Главком», художниця-волонтер Світлана Рудникова розмалювала стіни медустанови казковими рибами. Все б нічого, але своїм персонажам майстриня дала російські імена, написані російсько мовою Пелагея, Прасковья, Зина та інші. З вимогою змінити написи на українські виступила дитяча письменниця Лариса Ніцой. Однак після відмови художниці письменниця написала лист до виконуючого обов'язки Міністра охорони здоров'я Уляни Супрун з проханням вплинути на ситуацію. Внаслідок розголосу конфлікту керівництво лікарні ухвалило рішення замалювати російські імена казкових риб. Художниця Рудникова висловила жаль, що українське суспільство так відреагувало на її написи до малюнків. Проте дискусія, що розпочалася на мовному ґрунті в соцмережах вийшла далеко за межі конфлікту художниці і письменниці...

Одні в збирають підписи під петицією на захист російськомовної художниці. Натомість інші шукають, звідки ростуть ноги ініціативи малюнків і підписів до них. Наприклад, блогер Ольга Значкова з’ясувала, що спонсором акції намалювання рибок в «Охматдиті» є магазин для декораторів Manders, який є філією однойменної російської мережі. «Мені неприємно, що під приводом благодійної акції лікарня «Охматдит» волею чи неволею сприяє російським інтересам в Україні», - констатує блогер.

Насправді проблема, яка проявилась у «Охматдиті», крапля в морі порушень законів і прав україномовних мешканців України. Громадяни все частіше стикаються з проблемою щонайменше нерозуміння необхідності врахування їх прав на отримання послуг чи освіту державно мовою.

Засилля російських назв, російськомовної реклами та ЗМІ впадає в очі навіть у центрі української столиці. Яскравий приклад - будівельні компанії, які останнім часом почали давати своїм комплексам дуже дивні назви, непритаманні не лише Києву, а й усій Україні: «Енисейская усадьба», «Пионерский квартал», «Уюткино» та інші. Психологи оцінюють цю тенденцію як рефлексію чи то за Росією, чи за СРСР. Про причини свідомої чи несвідомої русифікації, пасивність українців і неукраїнської влади «Главком» поспілкувався з однією з учасниць «рибного» скандалу, дитячою письменницею Ларисою Ніцой. Літераторка переконана: мовні і культурні права в Україні для національних меншин можуть бути забезпечені тільки після забезпечення прав самих українців.

Пані Ларисо, де проходить межа між задоволенням потреб українців в Україні і, скажімо, російськомовних громадян на свою рідну мову?

Я була в багатьох країнах Заходу, була у країнах-сусідах: Литві, Латвії, Естонії, і мене вразило те, що у них державні мови панують всюди. Тобто в суспільному житті на 100% запроваджена державна мова, і на зупинках, і на афішах, і в меню ресторанів. Я вже не кажу про телебачення, чи про радіо. Там немає ведучих, які би вели передачу двома мовами: тільки державною. От такі жорсткі правила. Більше того, порушення цих правил призводить до великих штрафів. В багатьох інших країнах Заходу також схожі жорсткі закони. Більше того, в законах виписані обмеження на вживання іноземних слів. Якщо в їхніх рідних мовах є слова на позначення якихось понять, то вживати іноземне вже не можна. Наприклад, якщо ми з вами дійдемо згоди, і в нас в українській мові вживаємо слово «згода», то слово «консенсус» використовувати не можна. В державних установах цих країн ви не побачите іноземних мов. Хіба що це якась спеціалізована установа. Як з такими мовними обмеженнями ці країни змогли увійти і в ЄС, і в НАТО? Нам же розказують, що таке ставлення до інших мов – це не толерантно, і нас з такою позицією нікуди не приймуть. Але це неправда. У цих країнах, про які я кажу, не тільки в державних установах, а і в публічному суспільному житті використовується державна мова. А у нашій країні законодавство набагато м’якіше, ніж європейське. Тобто у нас українська є обов’язковою лише в державних установах. От і все. Якщо виникають подібні дискусії (як навколо малюнків на стінах в клініці «Охматдит»), треба просто звернутися до закону.

Чому ця проблема нині знову стала на часі?

Цьому сприяло кілька чинників. По-перше, в українців увірвався терпець. До того вони м’яко потурали усім, хто приходив до їхньої країни. В характері українців робити реверанси перед гостями, зробити усе, щоб вони почувалися як удома. Як результат – українців почали посувати з цього дому. Знаєте, як в тому анекдоті, коли росіянин попросився до українця переночувати, а зранку встав і каже: «Бачиш, чиї на порозі капці стоять? Чиї капці, того і хата». Так і в нас. Інші національні меншини, яких у нас більше 100, так не диктують нам свої права і правила як ця меншина, яка є однією з-поміж інших. Наша занадто велика поступливість, м’якість далися взнаки. Ми дуже довго це все толерували.

Друга причина – це влада. До влади, як правило, приходять ті, хто лише вдягає вишиванки, вони майже всі російськомовні. Те, що вони почали розмовляти українською, не означає, що вони почали мислити українською.

Третя причина – війна. Сусідня країна свою агресію принесла сюди. Основним чинником, підґрунтям цієї агресії є саме мовне питання. Вони ж прийшли захищати російськомовних. Не ми ж його, це мовне питання роздуваємо, нам воно привнесено.

Світлана Рудникова є російськомовною художницею. Але чому до цього скандалу не знайшлося жодної україномовної художниці, яка б розмалювала «Охматдит» й підписала б малюнки по-українськи. Україномовні українці пасивніші?

Ні. Справа у тому, що інші україномовні митці також розмальовують лікарні. В Інтернеті можна знайти багато прикладів, як наші українські художники розписують для дітей стіни. Це справді добра справа. Але ж ви чули в інтерв’ю художниці, що вона фахівець з піару, вона спеціаліст ведення дискусії, в тому числі у Facebook. Інші художники мовчки розмалювали і пішли. А ця художниця красиво подала це на блюдечку людям, розповіла (про свою роботу), таким чином зробивши її прецедентом. Звичайно, свою роботу потрібно піарити. Але українці, на жаль, не вміють себе подати, не вміють собі скласти ціни.

Чому?

Справа в нашому вихованні. Українській мові кажуть «цить і мовчи, сиди і не рипайся!». Тобто геніальне те, що розмалювала російськомовна художниця, а те, що малювали україномовні – то не важливо. Настільки у нас в’їлося цькування українців! Давайте повернімося до історії, давайте згадаймо період Розстріляного Відродження, давайте візьмемо 30-ті роки. Більше 30 тисяч представників української інтелігенції було розстріляно. Тобто націю, все що цвіло, взяли і ножицями зрізали. І давайте будемо відверті, після цього залишилося сіреньке, невиразне. Так, серед них мої батьки, наприклад, мої дідусі, бабусі, я також погодженням з цього сіренького, невиразного. Тому ми такі принишклі, притихлі, бо саме такі залишилися і вижили. А тепер це сіреньке і невиразне дає цвіт, воно підіймає голови. А ніхто ж не звик, що українці раптом голос мають.

Керівництво «Охматдиту» таки стало на ваш бік і вирішило замалювати російськомовні підписи до малюнків. Чи спілкувалися ви з лікарями і керівництвом лікарні, як вони пояснюють рішення спочатку погодитися на такі малюнки з підписами, а потім змінити власне рішення?

Я не спілкувалася з керівництвом «Охматдиту». Коли я побачила ці малюнки, ми почали обговорення в соцмережах. Багато хто з людей мені написали, що до керівництва лікарні немає смислу йти тому, що там мене не зрозуміють, оскільки багато хто там з дітьми лікувався і вони стверджують, що керівництво лікарні і багато хто з лікарів розмовляють винятково російською. Навіть на зауваження і на прохання людей говорити в державній установі українською вони відповідають: «Какая вам разница? Вы сюда лечиться пришли, или политику качать?». Це не я кажу, це так люди пишуть у Facebook. Прочитавши такі враження переважної більшості дописувачів я вирішила, що не потрібно витрачати час ще й на дискусію з ними і пішла у вищу інстанцію. Справа ж не в малюнках. Я дуже добре поставилася до цієї ініціативи розмалювати стіни. Це дуже добре, що вона виникла. Не потрібно зміщувати акценти, ми говоримо тільки про написи, тільки про психологічний бік, який визначає, дитинка буде в українському напрямку рухатися, чи в російському. Свого часу я допомагала саме «Охматдиту», 8 років тому. У мене вийшла книжка п’ятитисячним тиражем, в якій було підписано, що 1 гривня з кожної книжки піде на потреби відділення онкології. На той час це була $1 тис. Ми за цю тисячу доларів закупили терміново ліки. Частину книжок ми віднесли у бібліотеку лікарні, щоб діти могли брати їх у палату, гортати, читати. Таких ініціатив багато. Просто нікому в голову не приходить їх розкручувати. Я теж про це нікому не говорила.

Складається враження, що нинішній скандал – це вершина великого айсбергу. Візьмемо Київ. На 25 році Незалежності в столиці рекламуються житлові комплекси «Енисейская усадьба» чи «Уюткіно». Тобто назва не лише російська, вона ще й інколи пишеться винятково російською і її не перекладеш. Як пояснити те, що власники бізнесу, маркетологи вибирають такі не притаманні Україні назви?

Знаєте, наші підвалини дуже підірвав закон Ківалова-Колесніченка. Слід нагадати, що цей закон Верховна Рада скасувала, але щоб ця відміна увійшла в дію, її потрібно було підписати, чого не зробили ані голова Верховної Ради, ані президент. Цей закон спеціально був написаний так, щоби надати величезні можливості російській мові…

Хтось умисно це робить (використовує російську мову і російські назви), а хтось неумисно, показуючи свою суть і свій світогляд. Чим це зумовлено? Я питала за кордоном у звичайних людей, у політиків їхню думку. Питала про те, як їм вдалося, як вони свідомо підійшли до того, щоби захистити у своїй країні державну мову. Вони відповідають: причина не в свідомості, а в штрафах. Кажуть, що в них на законодавчому рівні прийнято штрафувати все, що написано не державною мовою. У нас, на жаль, таких штрафів немає. Тобто я хочу сказати, що все в руках влади. Бо в мене таке враження, що в Україні лише одні російськомовні живуть, хоча це неправда. Скупчення російськомовних громадян саме у великих містах. А так, вся Україна україномовна.

Чи не бачите ви проблеми в тому, що україномовні діти в своїй країні, коли потрапляють до агресивного російськомовного середовища, зазнають психологічних травм?

Так, таке дійсно є і я цьому приклад. Наша родина є україномовною, ми живемо в україномовному середовищі. Робота у мене україномовна, книжки україномовні, родичі україномовні. Тобто російською ми зовсім ніде не користуємося. Коли мій син потрапив до школи, він мав великий психологічний дискомфорт. У школі вчилися прекрасні дітки, але в нашому класі українською мовою ми розмовляли одні. Думаю, в багатьох класах або була одна, або й зовсім не було дітей, які б розмовляли українською. Ми нічого не мали проти цих російськомовних дітей, але доводилося звикати. Більше того, мій син – пластун. «Пласт» - це патріотична українська організація. Так от, в класі була не просто мовна проблема, була світоглядна проблема. У цьому класі мій син, на жаль, не мав близьких друзів. Він спілкувався, товаришував з усіма. Але коли був у першому класі мені так і сказав: мама, мені немає про що з ними говорити і попросив записати його на футбол. На мої зауваження, що ти ж не любиш футбол він відповів, що з однолітками потрібно ж про щось говорити. Це так в першому класі вирішила дитина! Вже тоді він знав, хто такий Іван Сірко, в третьому-четвертому класі він знав, хто такий Шухевич, Бандера, що таке УПА, що таке визвольний рух України…

В  столичних школах ситуація ще гірше?

В столичних школах я стикнулася з величезною проблемою. У мене є старша донька, різниця між дітьми – 12 років. Так от, одна дитина випустилася зі школи, а інша пішла в перший клас. Старша донька в гімназії російську мову уже не вивчала. Для мене самої це була дивина, бо я дитина радянського минулого. Експеримент (з відсутністю російської) пройшов дуже успішно. Моя донька закінчила школу, вступила до університету Шевченка, закінчила магістратуру, навчалася на державному відділі. Вона знає англійську, французьку, вона магістр арабської мови і вона не вивчала російську. Чи означає це, що вона дурна? Ні. Чи означає те, що вона не вивчала російську і тепер її не знає? Ні, бо в Україні неможливо не знати російську. Пройшло 12 років. Іде тепер вже мій син в перший клас, а в шостому з’ясовується, що у школі є російська мова. Я не повірила, хоча мова іде про минулий рік. Він сказав, що не вчитиме російську. Прийшов і сказав у школі, що, мовляв, наші хлопці зараз в окопах б’ються з «Русским миром», а я в цей час буду російську вчити? Попросив вчити іншу мову. Я пішла в школу і добилася того, що у школі на превелике здивування всього керівництва наш клас поділили на 2 групи. Ми свою підсилили французькою. Тобто у нас була французька, ми просто підсилили її. Хотіли ще польську ввести, але нам сказали, що немає фахівця. І тут мені почали писати листи з усієї України люди, які розповідали, що вони хочуть учити інші мови замість російської, натомість їх у школах змушують вчити російську. Я була вражена тим, скільки у нас російської мови викладається в школах. За статистикою у нас майже 2000 шкіл з викладанням повністю російською мовою.

Чому прецеденти, коли батьки і діти добиваються своїх прав в школі є поодинокими?

По-перше, люди не вірять, що влада їм допоможе в цьому питанні. По-друге, велика вина в цьому лежить на журналістах. От що зробили журналісти, коли побачили ситуацію з рибками-пєлагєями? Вони на всю країну перед усіма українцями стали на захист російської версії підписів під малюнками (Лариса Ніцой обвинувачує «Громадське радіо» та проекту«Надзвичайні новини», журналісти яких начебто захистили російськомовну письменницю)…

Є думка, що сьогодні не на часі піднімати мовне питання, адже в країні війна і потрібно єднатися, а не шукати приводи для внутрішніх конфліктів. Начебто такими скандалами може скористатися агресор, який аж занадто полюбляє захищати російськомовних?

Так, це може спричинити реакцію, загострення, ми повинні бути цього свідомими. Але до яких пір ми будемо терпилами, прогинатися? До яких пір ми будемо замазувати хворобу, а не операційним шляхом її вирішувати за один раз? Це по-перше.

По-друге, щоби цього не сталося, щоби не сталися нові сплески агресії, нам потрібні журналісти, які би щодня доносили до людей думку, що Україна – це країна, у якій повинна бути українська культура як дах для всіх інших культур. Якщо дах без дірок, то під ним усім комфортно, усім мовам, усім меншинам. У нас є яскравий приклад, як Українська держава, здобувши незалежність, дала клич кримським татарам повернутися додому. Тобто щоб люди на своїй землі відкрили школи своєю мовою, свої газети заснували. І люди почали вертатися на рідну землю під дахом нашої державності. Яскравий приклад російської державності ми всі знаємо – куля в лоб і голод.

Багато українців стояли на Майдані під час Революції гідності в тому числі за те, щоби української мови було більше в країні. Але зараз на державному рівні її менше, ніж було, деякі міністри не говорять державною мовою, свідомо порушуючи закон. Державне телебачення несподівано почало робити економічну програму російською мовою. Глава Адміністрації президента в роботі публічно послуговується не державною мовою. Навіть Азаров і той розумів, що закон треба хоч якось на людях виконувати. Чому ситуація не змінилася на краще?

Насправді, ми ж не привели до влади нових людей. Повернімося до прикладу країн Балтії. Усім владним верхівкам, усім службам, колишнім співробітникам КДБ в паспорт поставили позначку. Тобто люди з цією печаткою не мають більше права працювати у владі. Таким чином відбулося повне перезавантаження, до влади прийшли нові люди. Ми ж цього не провели. Ми тільки на словах сказали про люстрацію. А так, хто був при владі, той і залишився. Світогляд же в них той самий, дії ті самі, методи ті самі. Більше того, вони стали ще цинічнішими: вони граються на нашій совісті, маніпулюють нами. Так як після Помаранчевої революції, так і зараз ми не дотисли своє питання, ми зробили революцію і розслабилися.

Михайло Глуховський, «Главком»