Протоієрей Георгій Коваленко: Вибір такий - ти зі світовим православ’ям чи з московським?

В Україні після утворення помісної церкви існуватимуть й інші конфесії на рівноправних умовах, - запевняє президент України. Натомість у Константинополі вважають, що в Україні має залишитися одна канонічна церква. Таких неузгоджень, дилем і питань у процесі отримання автокефалії вже виникло безліч. Найактуальніші з них: хто матиме право брати участь  в Об’єднавчому соборі, з кого обирати нового предстоятеля, яку назву матиме нова церква, як діяти з українськими лаврами, які сьогодні у користуванні Московської церкви в Україні.

Священик Георгій Коваленко є відомим кліриком Київської єпархії УПЦ. Він працював прес-секретарем предстоятеля УПЦ митрополита Володимира, очолював інформаційно-просвітницький відділ цієї церкви. У 2014 році публічно заявив про те, що не пов’язує себе із Московським патріархатом. Відійшовши від офіційної діяльності в УПЦ, почав займатися освітніми проектами, заснував громадську організацію Відкритий православний університет святої Софії-Премудрості, до якого запрошують з лекціями відомих богословів, представників різних конфесій і навіть релігій.

В інтерв’ю «Главкому» протоієрей Георгій Коваленко ділиться роздумами про майбутнє Московського патріархату, та пояснює, чому віряни не мають перейматися тим, хто стане предстоятелем помісної церкви, та хто управлятиме українськими лаврами.

Українські православні в очікуванні Об’єднавчого собору. На ньому має народитися помісна церква. Ще не відомі ні дата цієї події, ні склад її учасників. Зате ми чуємо багато дискусій, суперечок. Про що це свідчить?

Собор, який має обрати предстоятеля не є головним на шляху розбудови помісної церкви в Україні. Він має показати здатність або нездатність ієрархів вирішувати питання в новій церкві. На мою думку, нам потрібен не тільки Собор, який би обрав предстоятеля, нам потрібен великий Соборний процес, аби під час діалогу визначити, яким має бути українське православ’я: як воно позбавлятиметься тоталітарних, імперських, радянських, середньовічних нашарувань, які є неприродними для Церкви Христової. Тому на цей Собор, про який всі зараз говорять, я дивлюся дуже спокійно. Для мене він не є вирішальною точкою процесу, в якому я беру участь уже багато років.

Тобто поява єдиної церкви, обрання її предстоятеля не розв’яжуть проблему церковних конфліктів в Україні, яким вже не один десяток років?

Мова про те, що організаційні питання не є головними у церкві. А наскільки мені відомо, Архієрейський собор має вирішити ці питання. Моя сфера діяльності – це освіта, медіа, публічний простір. У цій сфері потрібні інші дії церкви. І тому я волію делегувати архієреям їхнє право обирати собі предстоятеля, а з іншого боку, я займаюся своєю роботою. Ба більше, залишається питання, в чому ж конфлікти між церквами, про які всі говорять? Якщо конфлікт довкола посад, територій, майна, влади – то це мене не цікавить. Для мене інтерес становлять питання освіти і світоглядні зміни у суспільстві, за які мала би піклуватися церква… Якщо буде Томос і можливість інституціювати нову українську церкву – це буде шансом також займатися просвітою і створювати якісь інституції, які б допомагали християнам в Україні вибудовувати своє суспільне життя і врешті-решт державу по-християнськи. Це важливіше, ніж те, хто на якому кріслі сидітиме.

Ви 18 років працювали на різних посадах в УПЦ МП, були в тому числі і офіційним спікером цієї церкви. У помісній церкві вас можна буде побачити на якійсь з таких посад?

Знаєте, в одну річку двічі не входять. Так казав давньогрецький філософ Геракліт. Я не розраховую на роботу в новій церкві. Маю певні проекти і їх розбудовую. Вважаю, для нової церкви будуть важливими незалежні освітні і медійні проекти, які були би позитивними, конструктивно налаштованими щодо ієрархічних церковних структур, але одночасно перебували на певній дистанції. Це можуть бути університети. Є у світі стандарти богословської освіти. Дуже хотілося б, аби вони впроваджувалися і в Україні. Мені здається, церква у нашій країні недостатньо представлена просвітницькими проектами. Наприклад, маємо релігійні свята, які є державними. Як їх відзначати у храмах чи родинах – знаємо. Але як загалом у суспільстві мали би відзначати – не зрозуміло. Як створювати медійний продукт, який був би цікавим і корисним для сучасних християн? Саме ця царина для мене цікавіша і ближча. Посад я не прагну. Але так чи інакше – будуть пропозиції, будемо розглядати.

Що спричинило те, що ви пішли з УПЦ МП, пов’язавши себе із просвітницькими проектами?

Насправді це був природний процес. Я не змінив сферу діяльності, як займався просвітництвом, коли був на посадах у церкві, так і займаюся. Помер Блаженніший митрополит Володимир, був обраний новий предстоятель церкви. У нової людини є повне право формувати власну команду. Для мене не було принциповим обіймати посади. Ба більше, є певні відмінності між тим баченням церкви і церковного життя, яке присутнє у так званих консервативних колах, і у тих людей, які після смерті Блаженнішого митрополита Володимира позиціонували себе як представники відкритого православ’я. Це самоідентичність, яка передбачає відкритість до суспільства, до інших конфесій, до технологій, до діалогу. Стратегічно, з точки зору мети життя, у мене нічого не змінилося. Можливо, хіба що засоби змінилися, сфера відповідальності. Коли не обіймаєш посади, ти вже не маєш займати неприродню позицію, не маєш робити неприродні тобі заяви. Сьогодні якщо я й роблю заяви, то від імені Відкритого православного університету як громадської організації, мережі відкритого православ’я як спільноти вірян, від себе особисто як священика, від своєї парафії. У мене немає відкритого конфлікту з нинішнім керівництвом УПЦ (МП), але в нас різне бачення.

Є думка, що погляди «середньої ланки» церкви, не відповідають позиції керівництва УПЦ МП. Це так?

Я волію формувати свою позицію, а не критикувати позицію інших. В УПЦ (МП) продовжується традиція, коли не всі є одностайними в думках. Так було і за часів предстоятельства Блаженнішого митрополита Володимира, так є і зараз. Ми були виховані митрополитом Володимиром. Тепер ми розуміємо, що у керівництва церкви інша позиція. Генератором цієї позиції є люди, які перебувають в оточенні митрополита Онуфрія. Але я спокійно ставлюся до того, що є багато точок зору, і церква якраз і має бути територією свободи. Близька чи не близька позиція митрополита Онуфрія суспільству, чи адекватна вона, чи відображає політичну ситуацію – це, скоріше, питання до суспільства, до медіа.

Протоієрей Георгій Коваленко

Архієпископ Іов з Вселенського патріархату вважає, що з 11 жовтня, після рішення синоду у Константинополі УПЦ МП більше не існує. А ви з якою церквою себе ототожнюєте?

Ще у 2014 році я зробив публічні заяви про те, що не належу до Московського патріархату, я належу до Української православної церкви (УПЦ).

Але ж церква Московського патріархату, релігійні громади Московського патріархату просто називаються УПЦ, що не змінює суті – це Московський патріархат.

Так, юридично існують тільки громади. Церкви як юридичної особи не існує взагалі. Тому я кажу про самоідентифікацію. Тож у мене зараз немає жодних проблем в тому, як відповісти на таке запитання. Я маю власне тлумачення того, що відбулося 11 вересня. Насправді Вселенський патріарх вже вирішив найбільшу проблему православних українців. Він сказав, що визнає всіх православними вірними: і священиків, і єпископів серед них. Це не тільки відкриває ієрархам шлях для участі у Соборі. Для мене це питання, яке вирішує долю звичайних людей. Незалежно від того, як відбуватиметься процес Собору, люди уже можуть бути спокійними, вони можуть приходити до будь-якої церкви, причащатися у будь-якому храмі. Якщо мають потребу, то можуть їхати і на святу гору Афон, до Константинополя чи Єрусалима. Мені здається, це набагато важливіше, ніж організаційні питання Собору. З іншого боку, ми бачимо, що Московський патріархат продовжує не лише поглиблювати ті розділення, які були між православними українцями, але і вибудовувати нові кордони, наприклад, з Константинопольським патріархатом. Тому ще до засідання синоду РПЦ у Мінську ми в соцмережі (група відкритого православ’я) зробили заяву, що ми не розриватимемо зв’язку з Вселенським православ’ям. Одночасно ми хотіли би залишатися в єдності з духовенством і вірянами Московського патріархату, які будуть для цього відкриті. Ми будемо в єдності з новоствореною помісною церквою, якщо її визнаватиме Вселенський патріарх і світове православ’я.

Будь-яка дія церковного керівництва, майбутнього Собору також, передбачає згоду та ухвалення (або незгоду і неухвалення) щодо рішень з боку духовенства і вірян. Церква – це ж не армія, де існують тільки накази, обов’язкові до виконання. Хоча навіть в армії солдат може відмовитися від виконання злочинних наказів. Якщо якісь рішення церковного керівництва не відповідають духу Євангелія, канонам церкви, то у духовенства, у ієрархів, у вірян може бути власна думка.

У Константинополі наполягають, що назва помісної церкви має звучати так: «Православна церква в Україні». Мовляв, на грецький лад саме так правильно. Але чому тоді «Російська православна церква», а не «Православна церква в Росії». Чи нема тут дискримінації?

З богословської точки зору мені більше подобається назва «Православна церква в Україні», бо вона відображає світову природу церкви. З іншого боку, питання про те, як має називатися церква, – це питання до Собору. Це питання також і юридичне. Бо певним чином будуть реєструватися релігійні організації, парафії. Тобто питання не тільки в богословській площині, а і в юридичній.

Питання назви гостре і для Московського патріархату, бо якщо нова церква називатиметься «Українська православна церква», то тоді як називатиметься нинішня УПЦ (МП)? А зміна назви тягне за собою перереєстрацію статутів (релігійних громад). Тут можуть бути різні варіанти розвитку подій. От коли визначаться, тоді побачимо, які були справжні причини обирати ту чи іншу назву. Для мене особисто назва не принципова. Я розумію логіку «Українська православна церква», я розумію логіку «Православна церква в Україні». Також я розумію бажання політиків і вірян називати речі своїми іменами, щоби було зрозуміло, де церква, яка підпорядкована Московському патріархату, а де церква, яка є Києвоцентричною, незалежною. А Константинополь, мені здається, ухвалить те рішення, до якого домовляться у Києві. Не думаю, що для Вселенського патріархату принципово, як саме називатиметься нова церква.

Яка буде доля церкви УПЦ Московського патріархату, зважаючи на намір законодавців змінити її статус на іноземний? Ітиметься про екзархат Російської церкви в Україні?

Насправді багато українців залишаються у Московському патріархаті не тому, що вони є москвофілами чи українофобами. Їхня ідентичність вибудована на тому, що Православна церква в Україні має бути частиною Вселенського православ’я. До жовтня цього року таку можливість давала саме церква Московського патріархату. Після того, як Вселенський патріарх відкрив двері до світового православ’я для усіх православних українців, Московський патріархат навпаки розпочав процес самоізоляції. Зараз у людей вибір стоїть інакше: ти зі світовим православ’ям чи ти з московським православ’ям? Якщо раніше віряни робили вибір між визнаним світовим православ’ям Московським патріархатом і невизнаним світовим православ’ям Київським патріархатом, то тепер, виявляється, треба робити вибір між церквою, яку визнає Вселенське світове православ’я, і церквою, яку визнає Московський патріархат.

Але ж Вселенський патріархат визнає Московський патріархат. Константинополь не розривав спілкування з Москвою, хіба не так?

Так. Але Константинополь не визнає саме юрисдикцію (владу) Москви щодо Київської церкви. Позиція ж Московського патріархату нагадує позицію російської держави. Він обирає ізоляціоністську модель, тобто оголошується війна всьому світові, залізна завіса опускається і формується певна ексклюзивістська свідомість. Мовляв, тільки ми є справжніми православними. Я думаю, якась частина людей (вірян в Україні) буде налаштована саме так. Але українське законодавство дає право існувати різним моделям релігійності, різним церковним об’єднанням і громадам. Думаю, певний період існуватимуть паралельні юрисдикції в Україні. На мій погляд, Московський патріархат до останнього намагатиметься не погоджуватися ані на зміну назви, ані на перереєстрацію, таким чином зберігаючи внутрішню стабільність.

Скільки це може тривати?

Розділення в українському православ’ї існує майже тридцять років. Але зараз ми вперше отримали пропозицію від Константинопольського патріарха. Натомість Московський патріархат залишився на тих самих позиціях, на яких був, ця позиція навіть стала жорсткішою, окрім конфлікту з Києвом тепер є ще й конфлікт з Константинополем. Це розділення триватиме і надалі. Позиція, яку займає Московський патріархат, не конструктивна і не діалогова, вона агресивна, оскільки ця церква використовує мову ворожнечі, нехристиянську лексику. Їхні методи дають підстави сумніватися у християнському підґрунті заяв і рішень, які виходять із цієї церкви. Це все звужуватиме коло їхніх прихильників, адже вони сповідуватимуть ідеологію закритої спільноти, сектантську ідеологію. Іншими словами, це відштовхує навіть тих людей, які потенційно могли би вагатися, бо УПЦ МП їм просто не пропонує якоїсь християнської моделі. Натомість їм пропонується геополітична і фундаменталістська модель. А фундаменталізм – це крайня форма релігійності.

За словами архієпископа Іова, в Україні має бути лише одна канонічна церква…

Якщо ми перебуваємо у системі координат Вселенського православ’я, то Вселенський патріарх визнає всіх. А що головне, адміністративні структури, підпорядкованість чи визнання? Завжди існували спільноти, громади, окремі люди, які з певних причин не входили в загальні структури. І нічого поганого в цьому немає, адже якщо людина релігійна і вона відстоює свої переконання, то вона діє відповідно до власної віри, власної самоідентифікації. І тут якраз було би дуже добре, якби всі наслідували підхід Вселенського православ’я, яке не ставить питання визнання у залежність до адміністративних рішень.

Наприклад, є Американська православна церква, якій автокефалію надав Московський патріархат, натомість Константинополь цю автокефалію не визнає. Хоча визнає ієрархів, священиків, вірян, тобто на рівні реального людського релігійного життя проблеми немає. Проблема є лише на рівні адміністративних питань. І вирішення цієї проблеми може розтягуватися в часі. Так само і в Україні: процес формування єдиної церкви, єдиного канонічного адміністративного простору може тривати чималий проміжок часу, всі прекрасно це розуміють.

Тобто, наприклад, митрополита Онуфрія Вселенський патріархат визнає, натомість структуру, яку він очолює в Україні, - ні?

Вселенський патріарх може продовжити визнавати єпископами і священиками тих, хто залишається вірними Московському патріархату, але Вселенський патріархат не буде визнавати структур і фактично цих об’єднань, які тримаються лише на визнанні їх Москвою чи державою Україна. Важливо зазначити і те, що в Україні немає необхідності питати у держави дозвіл на релігійну діяльність. Її можна не реєструвати, а здійснювати у публічному просторі без отримання дозволу. Цей факт суттєво відрізняє українську ситуацію від російської. Держава визнає Київський патріархат і Українську православну церкву як структури, які не мають юридичної особи в цілому, але є як добровільним об’єднанням (до речі, закріпленим в зареєстрованих статутах) парафій цих церков. Одні вважають своїм предстоятелем патріарха Філарета. Інші – митрополита Онуфрія.

Тому я не бачу проблеми в існуванні релігійних об’єднань, ані визнаних Константинополем, ані невизнаних. З юридичного погляду, з погляду Конституції, наша держава має забезпечити право на існування і тих, і інших без розпалення релігійної ворожнечі, без насильства. Щодо майна, то треба нагадати, що ще в дев’яностих роках патріарх Алексій публічно написав листа, в якому зазначив, що Московський патріархат не претендує на жодне майно православної церкви в Україні.

Важливо, що храми в Україні є у власності релігійних громад, а не в цілому в УПЦ (МП). Це в Росії є Московська патріархія, якій належить все майно РПЦ. В Україні не так.  Громада може володіти храмом або храм бути у неї в користуванні, або може бути інша форма, наприклад, оренда. Кожен випадок має розглядатися відповідно до законодавства.

В Україні є три лаври, якими управляють структури Московського патріархату. Після створення помісної церкви ситуація має змінитися? Як запобігти можливим конфліктам?

Конфлікт буде тоді, коли держава усунеться, а вона усунутися не може, бо лаври – це майно, яке перебуває у державній власності (зокрема, майно Києво-Печерської лаври і майно Почаївської лаври). Якщо ми говоримо про пам’ятки архітектури – це власність усього народу, минулих і прийдешніх поколінь. З іншого боку, це власність релігійних громад. Тому, з першого погляду, це – складний процес, з іншого боку, все дуже просто.

Наприклад, Києво-Печерська лавра перебуває у власності держави. Значить держава відповідає за те, щоби були забезпечені права всіх. З іншого боку, лавра має багато храмів, дві території. Одна – територія монастиря, інша – музею-заповідника. Скажіть, будь ласка, сьогодні вірянин якоїсь конфесії має перепони для відвідування храмів чи, наприклад, печер лаври? Ні. Ми бачимо католицьких черниць, ми бачимо іноземних туристів там. Так, богослужіння звершуються винятково ієрархами, монахами Московського патріархату. Але може бути певний переговорний процес, де держава має бути модератором, якщо буде потреба у звершенні богослужінь представниками іншої православної церкви. Якщо не поспішати, вирішувати усе в законний спосіб, то це питання можна розв’язувати. Але ви ж поспішаєте, хочете вирішення цього питання сьогодні. Для вирішення цього питання має спочатку постати помісна церква, вона має вступити у зв’язки з іншими помісними церквами, продемонструвати неконфліктність.

То питання в тому, хто юридично володітиме (храмами), чи питання в тому, хто матиме можливість помолитися, служити? Іноді для того, щоби помолитися, послужити у храмі, необов’язково ним володіти. Наприклад, католики у Європі дають можливість православним служити у католицьких храмах навіть на довгостроковій основі. Тоді як майно належить католицькій церкві, водночас віряни (православні) можуть безперешкодно збиратися і молитися. Існує безліч мирних варіантів. Звичайно, мирні вирішення конфліктів найтриваліші у порівнянні з силовими.

Історія взаємин українських церков свідчить, що майнові конфлікти вирішуються інколи якраз силовим методом. У когось може увірватися терпець у боротьбі за лаври?

Вибачте, якщо терпець не увірвався за 30 років, то чому ви вирішили, що він увірветься зараз? Якщо у 2014 році не вдалося гарячим головам спровокувати захоплення лаври, коли навіть російські ЗМІ повідомили, що лавра (Києво-Печерська) вже захоплена, то чому це має вдатися зараз? Коли з трибуни Майдану люди, схожі на священиків, закликали іти «повертати українцям лавру», то Самооборона Майдану змогла її захистити. Ми змогли зв’язатися з усіма лідерами Майдану і отримати від них публічні запевнення, що ніякого захоплення не буде. Ієрархи Київського патріархату змогли під’їхати під стіни лаври і заявити, що нічого захоплювати не будуть. То я ніяк не збагну, на чому зараз робляться припущення, що буде силове захоплення, якщо окрім російських ЗМІ, проросійських політиків і російських діячів ніхто про таке захоплення не говорить? Натомість говорять про мирний спосіб, без насильства.

У Київському патріархаті наполягають, що саме патріарх Філарет заслужив право очолити нову церкву. У середовищі ж Московського патріархату багато розмов про те, що якби не Філарет, проблем зі створенням нової церкви не було б.

Для себе я визначився. Для мене немає різниці, кого оберуть ієрархи на Соборі. Для мене принципове не ім’я, для мене принциповий розвиток церковної спільноти. Тобто я відкритий і готовий до співпраці з будь-ким. Це нагнітання істерії довкола особистостей, використання старих заготовок про те, що з ким завгодно, тільки не з ним, думаю, ми маємо вже подолати.

Георгій Коваленко

А хто нагнітає?

Іноді медіа, іноді очільники церкви, адже вони дають можливості для різних інтерпретацій. Я б хотів, щоби в українській церкві від імені предстоятеля не залежало те, як живуть громади. Я хотів би, аби предстоятель був тим, хто буде всьому цьому служити, хто буде це все підтримувати і розвивати. Але все залежить не тільки від нього, а й від нас.

Яким має бути предстоятель нової церкви?

Мені хотілося, щоб він не узурпував владу, а навпаки допоміг церкві розвинути соборні механізми та інституції. Щоб слово кожного з ієрархів теж важило, а не тільки слово предстоятеля чи синоду. Щоб слово духовенства мало значення в єпархіях. І віряни мали б право голосу і вплив. Це складна ієрархічно-соборна система, де кожен би розумів, де його відповідальність і права. Це спільна справа розбудови церкви. І знову ж таки, окрім обрання предстоятеля є дуже багато проблем, які досі не вирішені.

Що ви маєте на увазі?

Наприклад, питання корупції. І це не тільки питання УПЦ МП, це питання усіх православних церков в Україні. Церква повинна позбавлятися, пропонувати також механізми внутрішнього розподілу ресурсів і влади не корупційним способом. Церква дуже часто має ті ж самі вади, що й суспільство. А якщо ми хочемо подолати вади в суспільстві, мають бути подолані, переосмислені якісь світоглядні речі. Церква якраз та інституція, яка впливає на світогляд, але не просто розмовами про те, що треба інакше жити, а власними прикладами з життя ієрархів, духовенства та вірян.

Що крім корупції хвилює людей у церкві?

Найголовнішим дороговказом до по-справжньому біблійних відносин в суспільстві є Божі заповіді. Колись Бог дав Мойсею 10 заповідей для чого? Не для того, щоб він створив релігійну спільноту, а для того, щоби народ, який вийшов з рабства в свободі розпочав інші стосунки між собою. І от ці 10 заповідей і їхня інтерпретація для сучасної людини в сучасному світі тих чи інших соціально-політичних, економічних і особистісних умовах і є найголовнішою темою.

Ви є ректором Відкритого православного університету (ВПУ) Святої Софії-Премудрості. Чим саме займається університет, чим він може допомогти об’єднанню українського православ’я?

Відкритий православний університет створений у 2016 році до того як почалися ці розмови про Томос і автокефалію. У нас у суспільстві 70% людей ідентифікують себе як православні і це не змінюється протягом останніх 20 років. Але є й інше питання: що ми вкладаємо в слово «православ’я»? Яким сенсом ми наповнюємо цю форму? Нам хотілося би наповнювати це просвітою, євангельським сенсом, щоб православ’я ставало невід’ємною його частиною.

Наш університет не є єдиним, можуть бути інші проекти і вони створюються. Як приклад, ще до ВПУ була створена у 2015-му закрита група у Facebook під назвою «Мережа відкритого православ’я». Публічною вона стала тільки в серпні 2018 року. Це ідея горизонтальних зв’язків між однодумцями, неієрархічний спосіб організації. Вона не антиієрархічна, але вона об’єднує людей не в адміністративний спосіб, вона об’єднує людей, які вільні, незалежні, роблять реальні проекти, готові добровільно об’єднувати зусилля. Головний посил полягає в тому, що ці люди займаються реальною просвітою, медіа-, видавничою діяльністю, соціальною роботою, волонтерством. Вони мають об’єднуватися і підтримувати один одного, але не для того щоб постати як паралельна структура церкві. А для того, щоби певним чином сприяти відродженню тих служінь, які потрібні церкві.

Щодо наших проектів, ми розпочали з публічних лекцій, проводили круглі столи. Все є в YouTube. Ми створили онлайн проект «премудрість-онлайн»,  записували і викладали курси лекцій. Ми співпрацюємо з представниками різних конфесій, навіть різних релігій, світськими людьми, науковими установами, громадянським суспільством.

Наприклад, нещодавно був семінар між філософами, істориками і богословами, європейцями, росіянами і українцями. Дуже цікавий проект, започаткований Антуаном Аржаковським (французьким істориком і богословом російського походження), нащадком емігрантів і представником іншого російського православ’я, які, до речі, в єдності з Константинополем. Мало хто в Україні знає, що в Європі є архієпископія російських парафій Константинопольського патріархату.

З одного боку, ми намагаємося формулювати певні сенси, з іншого –  створювати реальні проекти. Наприклад, нині у нас в країні два Різдва. А в нашому університеті ще до рішення Верховної Ради був різдвяний святковий проект Open Christmas 25-го грудня зі своїми сенсами і своїм наповненням. А також своя історія 7 січня. Тобто ми намагаємося не протиставляти, а наповнювати сенсами. І нічого поганого в цьому не бачимо.

Моя позиція така, що в церкві не має бути цих таємних перемовин і якихось незрозумілих нікому таємних процесів. Я за те, щоби все було максимально відкрито, публічно і щиро. Щоби будувалося не на дипломатії, не на таємних домовленостях, а на щирості  і публічності. Хоча треба визнати, що рівень відкритості в українському православ’ї, який є зараз, набагато більший, ніж був до цього.

Михайло Глуховський, «Главком»

Джерело фотографій: Facebook Георгія Коваленка