Степан Хмара: Комуністів у 91-му залишили при владі, натомість усі говорили «спасибі Руху за розруху»

1 грудня 1991 року в Українській РСР відбувся референдум щодо проголошення незалежності України. Громадяни республіки мали підтвердити рішення Верховної Ради УРСР від 24 серпня, яким Україну було проголошено незалежною державою. На здивування багатьох політиків, понад 90% громадян, які взяли участь у голосуванні (явка за нинішніми мірками становила рекордних 84%), дали ствердну відповідь на одне-єдине запитання в бюлетені: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?» Цікаво, що навіть у Криму 54% мешканців півострова проголосували «за». Одночасно з референдумом люди обирали і першого президента незалежної України. Як відомо, ним став Леонід Кравчук (61,59% голосів). Тоді він переміг лідера Народного руху В’ячеслава Чорновола (23,27% голосів). Вибори глави держави відбувалися на тлі незміненого складу парламенту, значна частина якого вдало перефарбувалася в синьо-жовті кольори, намагаючись відповідати духу змін, який уже панував у суспільстві.

Тоді ще український радянський парламент розділився на дві частини: консервативну комуністичну з партійних функціонерів і директорів підприємств та демократичний блок, опозиційна меншість, яку назвали Народна рада. Її очолював Ігор Юхновський. Одним зі 125 депутатів Народної ради був колишній політв’язень, дисидент Степан Хмара. Він очолював радикальне крило, яке виступало за першочергові парламентські вибори і проти проведення негайних президентських.

В інтерв’ю «Главкому» Степан Ількович розповів чому, незважаючи на патріотичну хвилю піднесення, більшість українців обрала президентом екс-комуніста Леоніда Кравчука, якого асоціювали зі старою номенклатурою, чим Адміністрація президента Януковича була кращою за адміністрацію Петра Порошенка та у чому була головна помилка В’ячеслава Чорновола.

Між проголошенням Акту про незалежність України 24 серпня парламентом і до проведення всеукраїнського референдуму в грудні 1991-го минуло досить багато часу. Пригадайте, чи були у вас тоді побоювання, що люди, вкидаючи бюлетені в урни, не скажуть незалежності «так»?

Ні, абсолютно не було таких сумнівів. Будучи депутатом, я дуже багато їздив, об’їздив усі області. За час роботи першої сесії на Донбасі я був кілька разів, на шахтах, на мітингах виступав, на засіданні Донецької міської ради. Тобто я бачив настрої людей. Інша справа, що не можливо було передбачити, що такий високий буде відсоток. Але те, що скрізь люди були налаштовані на незалежність, буквально у кожній області, це так. Окрім того, я і в Криму тоді бував. Про цей регіон важко було судити, але і там більшість проголосувала за.

Чи дійсно тоді і народ України, і навіть така неоднорідна Верховна Рада, яка складалася з консерваторів-комуністів (239 депутатів) і так званої Народної ради, виявили одностайність щодо незалежності?

Серед червоних директорів не всі були за незалежність, серед компартійців, номенклатури також не всі були за. Частина з них (з консервативної більшості Верховної Ради) були прихованими (комуністами), вони злякалися, намагалися не дуже висовуватися. Окрім того, ви не забувайте, що під час референдуму відбувалися вибори президента.

На тих виборах демократичні зміни уособлював кандидат В’ячеслав Чорновіл. Натомість Леоніда Кравчука за фактом був представником радянської системи. Як можна пояснити те, що на хвилі патріотичного піднесення, з яким асоціювалися Чорновіл і Народний рух, більшість українців підтримала незалежність, а на виборах президента – Кравчука, а не Чорновола?

Я б не сказав, що Чорновіл уособлював нових політиків, це перебільшення, міф, бо він був недалеким політиком… Ви знаєте, самі вибори президента були нонсенсом. Їх проведення було величезною стратегічною помилкою. Я якраз був з тієї групи з 13 депутатів із частини Народної ради, які виступали категорично проти проведення виборів президента у 1991 році.

Чому?

Одразу після ухвалення Декларації про державний суверенітет у 1990 році, я вже заявляв тоді, слід негайно було приступати до підготовки виборів до Верховної Ради. Тому що, ухваливши декларацію, Верховна Рада того скликання виконала свою місію і слід було обов’язково провести перевибори до Верховної Ради, аби добитися демократичної більшості у парламенті. Тоді ж бо комуністи мали конституційну більшість. Про більшість тоді була така метафора, що 239 голосів прирівнювали до ізотопу урану, а насправді вони мали понал 300 голосів. На жаль, з моїх побратимів – народних депутатів знайшлося тільки 13, які розуміли, що, не маючи більшості у Раді, ми далі гальмуватимемо розвиток і формування демократичних інститутів Української держави, виконавчої влади. Виконавча влада є основною, вона займається життєдіяльністю держави. Не маючи демократичної більшості, ми не могли створити нормальний уряд. Саме тому ми виступали за те, аби спочатку відбулися вибори до Ради, а вже потім, на наступному етапі, можна приступати і до формування інституту президента. Я і Чорноволу, і іншим кандидатам намагався втовкмачити у голову, що, хлопці, ніхто з вас не виграє, бо у 2/3 областей у місцевих радах мали більшість комуністи, вони організовували цей процес. Нехай би Чорновіл набрав хоч 49% голосів, то все одно вони б зробили Кравчуку 51%. Сказав би, і в Чорновола було більше політиканства, ніж політики. Його неможливо було переконати, що «хлопці, програєте ж, не робіть цього»!

А звідки у вас упевненість, що в разі проведення тоді виборів ті самі комуністи не прийшли б до влади, не сформували більшість? Адже кілька наступних скликань парламенту після здобуття незалежності залишалися з «червоною» більшістю!

Не були б комуністи у більшості, якби своєчасно змінили Верховну Раду тоді. Саме через це у наступних скликаннях вони тривалий час мали більшість. Якби тоді змінили Раду, змінився б уряд, інші державні структури, була б зовсім інша ситуація. Не було б тієї бандитської приватизації, яка розпочалася, а більшість комуністів чудово розуміла, що вона робить. Я виступав проти цієї бандитської приватизації і навіть написав книжку про неї, де на прикладі концерну «Електрон» про неї розповів. Це підприємство було надзвичайно успішним і його тоді невчасно приватизували… Комуністи, маючи своїх у виконавчих органах влади, на місцях, у Верховній Раді займалися демагогічною пропагандою. Соціальний стан ставав все гіршим і гіршим, вони мали більшість парламентську і уряд їхній був. Натомість казали тоді «спасибі Руху за розруху». Все тому, що ми тоді припустилися шаленої стратегічної помилки у формуваннях структури влади. Потрібно було натомість змінити спочатку представницькі органи влади. Я чудово пам’ятаю настрої, які були у людей у 1990-1991 роках. Саме тому й кажу, що в разі, якби тоді одразу відбулися парламентські вибори, у другій половині 1990 року, жоден комуніст не пройшов би до парламенту. Зазначу, що серед комуністичної номенклатури були люди надзвичайно патріотичні, надзвичайно порядні. Наприклад, перший секретар Полтавського обкому партії Федір Моргун, великий патріот, український націоналіст, а також другий секретар Херсонського обкому партії Анатолій Касьяненко, друг мій у парламенті. Але це були винятки. У 1992 році вже почалися хитання у настроях, у 1993-му, коли були перевибори до Верховної Ради, цього не слід було робити. Потрібно було, аби парламент залишався працювати той, який тоді працював. Бо той же парламент не добув кінця свого терміну роботи, а його змінили…

Україна здобула незалежність без крові. Є думка, що саме мирне її здобуття є причиною ледь не всіх сьогоднішніх бід, а справжню незалежність ми виборюємо тільки зараз із війною. Ви згодні?

Ні, не зовсім згоден. У нас, українців, є така властивість – не дуже дослухатися до своїх пророцтв. Навіть зараз. Кілька років тому я був у Литві. Депутати парламенту Литви, які ухвалили закон про незалежність країни, мають величезну повагу, вони допомагають працювати теперішньому парламенту. А у нас навпаки. У нас ставлення до депутатів першого скликання якесь зневажливе. От наші молоді депутати, я не бачив, щоб вони хотіли вчитися. У політиці вони ще нічого не розуміють, бозна що верзуть… Потрібно навчитися слухати і користуватися досягненнями, які уже є. Саме так в інших суспільствах. Знаєте, от на Сході є старійшини, люди дослухаються до їхньої думки, бо вони мають життєвий досвід. А у нас цього немає. У нас кожен президент, який приходить, вважає, що держава починається з нього. При нинішньому президентові на державні заходи мені жодного разу з адміністрації глави держави не надсилали запрошення. Це, звичайно, не персональна справа президента – розсилати запрошення, але мій статус такий, що, відповідно до протоколу, герої України, ветерани політики запрошуються на такі заходи. Навіть за Януковича завжди надсилали запрошення, хоча я ніколи не ходив, бо це була моя позиція. Але ж надсилали – дотримувалися етикету.

Михайло Глуховський, «Главком»