Воєнний фотограф Єфрем Лукацький: Знімати війну дуже тяжко, адже ми не працюємо патологоанатомами
«Не треба на західні ЗМІ дивитися, як на іконостас, і молитися. У них теж не все добре. Відомі і з бездоганною репутацією телеканали теж роблять «заказуху».
«В еру, перевантажену інформацією, фотографія надає швидку можливість зрозуміти будь-що і компактну форму для його запам'ятовування. Фотографія подібна цитаті або прислів’ю», – написала колись американська письменниця С’юзен Зонтаґ.
Потреба глибше осмислити ці слова у українців виникла зовсім недавно. У ЗМІ та соцмережах ще жевріє скандал довкола епічного фото Дмитра Муравського, волонтера, фотографа і донедавна радника міністра оборони. Знімок цього автора було оприлюднено у ЗМІ, що справило непередбачуваний ефект.
Знімок було зроблено 4 червня 2016 року начебто під час реальних подій у зоні АТО в Широкиному. На ньому було зображено вибух та трьох українських солдатів, які рятуються від міни. Вперше цю світлину було опубліковано у виданні «Цензор» наприкінці серпня. Професійна спільнота фотографів, зокрема тих, які мають досвід роботи в гарячих точках планети, виступила з осудом, підозрюючи, що фото не справжнє, а постановочне. З’ясування стосунків між автором знімку, його прихильниками та критиками відбувалися запекло, зі взаємними звинуваченнями. На цей скандал звернули увагу навіть світові ЗМІ.
Зрештою міністр оборони Степан Полторак звільнив з посади свого радника Дмитра Муравського, мотивуючи своє рішення так: «Ми не маємо права допустити сумнівів серед світової спільноти, щодо справжності бойових дій на сході України».
Та це рішення так і не поставило крапку у принциповій дискусії фотографів. В Україні вже два роки поспіль триває збройний конфлікт на сході України. Щогодини з фронту приходять тривожні повідомлення, а в ЗМІ постійно з’являються репортажі з місця бойових дій. Що таке воєнна фотографія, чи допустимо роботи постановочні зйомки в умовах війни, де тут межа етики і коректності?
Відповіді на ці часом складні питання «Главком» шукав у відвертій розмові з живою легендою, воєнним фотографом, «фотографом удачі» (саме так у професійному колі називають нашого співрозмовника) Єфремом Лукацьким.
Чому ви з колегами виступили з осудом фотографії Дмитра Муравського? Що занепокоїло професійне співтовариство?
На сайті «Цензор» Юрій Бутусов (головний редактор ресурсу. – «Главком») показав це фото і сказав, що це найкраща фотографія за період війни на Донбасі, і всі світові новинні агенції мають на це звернути увагу, тому я і звернув увагу на це фото. У мене одразу виникли запитання до цієї світлини. Я впевнено заявляю, що як експерт у царині фотографії я чудово знаю, як працює камера, властивості об’єктива, що таке фокусна відстань і так далі. Вивчивши фото, мене взяли сумніви щодо реалістичності зйомки. На моє переконання, фотограф знімав це стоячи, він стояв посеред дороги. Далі я почав вираховувати відстань від фотографа до об’єкта зйомки, тобто трьох солдатів, і відстань від цих солдатів і місця вибуху. Чесно, я намагався знайти логічні виправдання, що зйомка була натуральною. Я уявляв собі, що фото зняте на 400-міліметровий об’єктив, який є у автора. Але це все одно восьмиразове збільшення, мала відстань між об’єктом зйомки. Окрім того, такий об’єктив важить 6 кг, і знімати з рук неможливо. На мій сумнів Дмитро Муравський відповів звинуваченнями, що я все перекрутив: мовляв, він знімав на об’єктив 70–200 мм з рук. Справді, з такого об’єктива можна зняти з рук. Але це чотириразове збільшення. І коли він виставив покадрову серію фото, я як експерт з фотографії одразу сказав: кадрування там немає, відстань від фотографа до солдатів – максимум 30 метрів, і відстань від солдатів до місця вибуху – максимум 20 м. Автоматично це означає, що від них усіх мали залишитися тільки капці. А вони на всій серії фотографій навіть не спіткнулися. Фото знято в моторному режимі. (Моторний привід дозволяє робити одиночні кадри чи вести безперервну зйомку як у ручному, так і в автоматичному режимах. – «Главком»).
Розумієте, в мене чималий досвід бойових дій. На моєму рахунку сім збройних конфліктів, включаючи війну на Донбасі. Я неодноразово сам потрапляв під обстріли. І при меншому вибуху, аніж вказано на фото, я вже літав у повітрі – людину відкидає вибуховою хвилею. А на фото солдати стоять, можливо, вони на наступних знімках повинні були впасти, не знаю…
Тому професійна спільнота фотографів і висловилася негативно щодо цієї фотографії. Звісно, що я теж підписав відкритого листа, якого зініціювали мої колеги по цеху.
Але ж автор сам писав у себе на сторінці у соцмережі, що він – аматор і не знає принципів і стандартів. Він – волонтер і за сумісництвом до недавнього радник міністра оборони…
У тому-то й річ, що звільнив його міністр не за цю фотографію, а за те, що він брехав. І, користуючись своїм службовим становищем, примусив брехати солдатів. А ще ризикував їхніми життями під час постановки і зйомки цього фото.
У Муравського багато таких схожих фотографій з вибухами. Вони всі яскраві: камінці висять у повітрі… ефектні вибухи… Але можна один раз виграти у спортлото, а не чотири! І всі ці фото, як потім ми з’ясували, було знято на полігоні «Десна», тобто далеко від війни. А конкретно цю фотографію було знято в Широкиному, на передку. Так от, Дмитро чомусь вирішив ще записати «зізнання-підтвердження» тих солдатів, які брали участь у зйомці, що все було натурально й чесно.
Але правда все одно переможе, вона, як струмок, який усе одно знайде свій шлях попри всі перепони. Командир цих солдатів з їхніх слів написав у себе у Facebook, що це була постановка, а не реальні події.
Тому мене приємно вразило Міністерство оборони. Міністр звільнив цього радника за брехню, тобто за моральну якість! Повторюся, за те, що змусив інших брехати на свій захист, і, окрім того, що солдати ризикували своїм життям, створюючи сюжет на лінії вогню. Адже там снайпери працюють! Ніколи, ніколи не можна на лінії вогню провокувати. А така зйомка була провокацією, однозначно!
Я наведу свій життєвий приклад. Це була війна в Афганістані. Один із журналістів заплатив по $100 афганським солдатам, щоб ті постріляли з гармат. Йому для ефектного кадру треба було. Вони пальнули кілька разів. А з протилежного боку пішла «отвєтка». Половина підрозділу загинула.
Вважаєш, що красиві фото війни не потрібні? Героїзація війни зайва?
Ні, соціальна реклама вкрай потрібна. Особливо сьогодні, коли ми у стані війни. Триває ідеологічна війна. Ми не повинні говорити, що ми погані, слабкі, навпаки – ми повинні казати, що ми сильні і переможемо, незважаючи на те, що ми реально слабкі і нам складно протистояти російській силі. І в Дмитра це чудово виходить! У нього гарні такі фотографії, плакатні. Йому і треба було продовжувати рухатися в цьому напрямку. Але не треба підмінювати документальність і постановку.
Кому і чим ця ситуація тепер загрожує?
Взагалі, я вважаю, що це перемога.
Чия?
Країни. Розумієте, не можна боротися проти брехні брехнею. Ми чудово знаємо, яка проти нас ведеться інформаційна війна. І люди брехню від російських пропагандистів сприймають за чисту монету. І так само брехати, як вони, це точно не наш спосіб перемогти. Для того, щоб перемогти брехню у ситуації інформаційної війни, треба застосовувати зовсім інші методи. Для прикладу: ось LifeNews передає, що у нас тут поїдають снігурів і розпинають російськомовних дітей. А ми в цей час влаштовуємо чудовий концерт «Океану Ельзи» в Маріуполі та ще й пряму трансляцію показуємо. Або ж ви влаштовуєте в Києві чудовий симфонічний концерт, на який запрошуєте світових зірок-виконавців. Або ж, приміром, наша влада могла б звернутися до Пінчука (український мільярдер. – «Главком») і попросити його ще раз організувати концерт Пола Маккартні на Майдані (концерт сера Пола Маккартні відбувся на Майдані Незалежності просто неба 14 червня 2008 року за сприяння Фонду Віктора Пінчука. – «Главком»). Концерт такої великої людини дивитиметься весь світ. Російська пропаганда каже, що у нас тут фашисти, націоналісти і жах що коїться, а світові медіа показуватимуть концерт Маккартні на Майдані. І світовій спільноті буде все зрозуміло, що насправді робиться в Україні. Тоді не будуть вірити брехні російської пропаганди, а ми весь час не будемо виправдовуватися.
А є приклади створення фейкових фотографій у західній журналістиці? Адже ми весь час оглядаємося на них і вважаємо їхні стандарти взірцевими.
Ууу! У них це часто відбувається. Потім це все гучно обговорюється, виводяться горе-фотожурналісти на чисту воду. Я знаю чимало таких випадків. Згадайте передовицю Los Angeles Times, на якій у 2003 році вийшло фото Брайана Вальськи. Він зняв серію фотографій в Іраку. І йому так сподобалося два кадри, що він їх змонтував у фотошопі заради гарної композиції. І, як наслідок, змінився зміст фотографії. І це був неймовірний скандал! Або ж Аднан Хадж з агентства Reuters, якого звільнили за те, що він під час війни в Лівані за допомогою фотошопу підмальовував зайві ракети одній з ворогуючих сторін. Здавалося б, дрібниці: ну, домалював ще дві запущених ракети для краси. Але це злочин! Це неприпустимо! Тому його звільнили і навіть весь його архів знищили. І до таких ганебних випадків професійна спільнота ставиться різко і з осудом, кожен випадок розбирається по кісточках!Але не треба на західні ЗМІ дивитися, як на іконостас, і молитися. У них не все добре теж. Я знаю приклади, коли відомі і з бездоганною репутацією телеканали роблять «заказуху». Для прикладу ВВС, який вважають «інформаційним богом». Згадаймо Євро-2012 в Україні. Так от на цьому телеканалі виходить жахливий сюжет під назвою «Стадіони ненависті. Відео». У цьому матеріалі вони розказували, що в Україні небезпечні стадіони, що тут повно нациків, які відловлюють людей іншої національності, б’ють, ґвалтують і так далі. Тому темношкірий капітан британської збірної в кадрі закликав не їхати до України на Євро-2012. Це ж була відверта брехня! Ніколи в Україні нічого подібного не було. У нас стадіони більш безпечні, аніж у Великій Британії, між іншим. Але коли британські вболівальники приїхали на Євро до нас, то вони мітингували проти цього сюжету, проти того капітана, ходили з плакатами, на яких було написано прізвище того капітана і величезними літерами «Ти неправий!». (Сміється.) Я це все знімав: як британці ходили центром Донецька з цими плакатами. Бо їм було тут добре, жінки їх любили, пиво лилося рікою, вони душ приймали з того пива, бо в їхньому розумінні пиво тут за ціною нічого не коштувало. Цю картину треба було бачити! А сюжет був, зрозуміло, що з метою дискредитації.
І ще один приклад. Якщо не помиляюся, здається, це CBS. Зробили сюжет про те, що Україна торгує контрабандною зброєю з Румунією. І показують зразок якогось югославського автомата, виробництва якого у нас у принципі немає. Але ж я людина досвідчена і поінформована, з точністю на 100% кажу, що торгує там Придністров’я, це зброя 14-ї армії, там відкриті всі склади. Зброя йде через Молдову, і тому канал на захід пролягає через Румунію. Україна до цього немає жодного стосунку, бо в Придністров’ї стоять російські війська.
І як відрізнити фейк від правди?
Дуже тяжко. Людина, яка звикла вірити телевізору, не зможе відрізнити, де правда, а де брехня. Для мене фотографія – це книга. Є таке поняття у фотографії, як «шуми», тобто малозначущі деталі в кадрі: десь камінчик лежить, десь тінь впала, туфлі чисті або брудні, чи як от в уже згаданому скандальному фото стояла в кадрі дитяча коляска. Маю надію, що всі пам’ятають знамените фото Халдея «Радянський прапор над Рейхстагом». І от на цьому фото були цікаві «шуми», які згодом зникли. У солдата в кадрі на двох руках були годинники. Дрібничка, яку не помічали одразу. Але про що вона каже? Додумуйте самі. «Шуми» завжди дають багато інформації. Для мене фотографія – це ціла історія. Я бачу, що мене непокоїть, викликає підозру. А пересічному глядачу, читачу буде неймовірно складно.
Що таке воєнна фотографія? Там особливі закони жанру?
Воєнна фотографія – це документальна світлина. Особливо в такі гострі історичні моменти документальна фотографія буде жити доти, доки люди володітимуть розумом. Культурна людина – це та людина, в якої дома висять фотографії її предків. І ці фото житимуть доти, доки буде живою пам'ять про них. Так само воєнні документальні фотографії будуть живі, доки житиме людство. І з кожним роком, з кожним десятиріччям вони ставатимуть дедалі ціннішими. Не буду далеко ходити. Коли я знімав незалежність України в 1991 році, я не особливо переймався тоді цими фото. Скільки я їх викинув, скільки плівки розпорошилося і занедбалося! А сьогодні я розумію, наскільки це був важливий історичний документ! І з кожним роком вони будуть ще ціннішими. Час робить їх цінними. Документальне фото відрізняється від художнього тим, що його неможливо повторити. Навіть якщо там будуть ті ж самі персонажі, все одно вони вже будуть іншого віку, буде інша атмосфера… Документальне фото – це унікальне явище! На воєнній фотографії фіксується все: емоції людини в кадрі, відкривається момент людської драми. Аудиторія, коли дивитиметься такі фото, повинна зрозуміти, що війна – це жахливо, і таке явище не повинно повторюватися! А якщо ми робимо красивеньку гламурну постановку, то люди гадатимуть, що можна ще і ще раз пограти в солдатиків, в такі умовні комп’ютерні ігри.
Чи можна сказати, що документальна фотографія, в нашому випадку воєнна, є об’єктивною? Адже фотограф усе-таки сам обирає для себе об’єкт зйомки, місце і ракурс…
Звичайно, все проходить через погляд автора фото. Говорити про повну об’єктивність не можна. Але в будь-якій документальній фотографії важливий ще текст до неї. Має бути сказано: що, де, коли відбувається в сюжеті. А якщо ще є імена, то це взагалі безцінно.
У мене були такі випадки. Я неодноразово проходив через різні блокпости в різних країнах. Там стоять люди зі зброєю, тебе оглядають, перевіряють документи, а ти в цей час їм усміхаєшся, якщо є пляшка алкоголю, то презентуєш, ти показуєш усім своїм виглядом, що ти їхній. Але ось ти бачиш, що поряд людина, яку побили та прив’язали до стовпа. Ця жертва починає якось реагувати на людину з камерою в руках з метою якогось порятунку. При тобі можуть цю жертву вдарити або навіть пристрелити. І якщо ти знімеш цей матеріал, то його не опублікують. Тому що наступна куля буде твоєю, а камеру знищать. А люди зі зброєю тобі на камеру позують, звісно, не біля жертви, тому доводилося йти на хитрощі, аби сфотографувати цю жертву, а коли б не вдалося, то була б лише усна оповідка.
На війні репортеру дуже складно стримувати своє ставлення до події. Коли ти спілкуєшся з терористами, на тебе може чекати все що завгодно. Я пригадую свою розмову в Газі з членами «Хізболла». Тоді я намагався зберігати спокій, вони не повинні були бачити, на чиєму я боці. Але ж ми всі люди. Тому нейтральним залишатися складно. Я знаю що мої знайомі гинуть від терористичних атак, а я зараз стою і розмовляю з терористом, та ще й мушу проявляти дружелюбність.
Журналіст має право під час зйомки воєнних дій втручатися в подію? Наприклад, він знімає людину і в цей момент у неї влучає куля. Журналіст повинен далі знімати, як з людини йде життя, чи має кинутися на допомогу?
Я був і на першій, і на другій чеченських війнах. У січні 1995 року в Грозному вже тривали дуже серйозні бої. На центральній вулиці міста, проспекті Леніна, – дев’яти- та шістнадцятиповерхові будинки. На вулиці ані душі, де-інде пробігають люди з автоматами. Подекуди лежать убиті люди, чиї тіла об’їдають собаки. Знімати таке дуже тяжко, адже ми не працюємо патологоанатомами. Важливіше щось більш людське. І ось я вирішив пройтися цією вулицею з надією знайти якусь живу душу, щоб я міг її сфотографувати і записати її історію. Випадково я помітив, як у вікні напівпідвалу одного з будинків промайнула тінь людини. Я зайшов на подвір’я цього будинку. Під’їзд було відчинено, в самому будинку нікого не було. Але я почав спускатися вниз до підвалу сходами. Було темно, в ніс било затхле сире повітря. Щоб далеко не заходити у цілковитій темряві в приміщення, я почав вигукувати: «Є хтось живий? Є хтось живий?» І тут підвал починає ворушитися, запалюються якісь сірники, палочки і весь цей підвал починає неймовірним страшним людським криком галасувати: «Врятуйте! Допоможіть!» Це підвальне приміщення було вщент заповнене людьми: жінками, дітьми, літніми. Хтось лежав під стінкою, хтось сидів на землі, всі просто тулилися одне до одного. Це були російські громадяни, які не мали родичів у Чечні, бо чеченці своїх вивезли в аули, а ці залишилися в місті. І залишити Грозний, щоб виїхати на мирну територію кудись, теж не могли, бо їм по кілька місяців не платили зарплат і пенсій. У них банально не було грошей. І весь цей натовп дивився на мене і просив урятувати. Це був дуже тяжкий емоційний момент для мене. Бо все, що я міг зробити в той момент, це тільки сфотографувати… Я не міг їх вивести і врятувати, посадити в автобуси і відправити на мирну територію, не міг наварити їм їсти чи забезпечити всім необхідним. Я міг лише розказати про них світові – сфотографувати їх.
Якось у грудні 1994 року в Грозному знімав посеред вулиці. Раптом зі звуком розривається повітря – низько пройшов бойовий літак. Я подумав, що він просто лякає. Але пролунали вибухи, а за ними крик, тріск падаючих гілок і дзвін скла. Я впав на коліна, підхопив камеру, і думаю: скільки ж кадрів залишилося на плівці? А ще треба правильну експозицію, адже на землі лежить білий сніг, потрібна поправка на це.
Недалеко від мене голова перехожого розірвалася, як кавун. З рота його супутниці, яка йшла за ним, зі звуком, схожим на те, як хлопає надутий паперовий пакет, вилетіли нутрощі упереміш з кров'ю. На снігу лежало її серце і продовжувало пульсувати.
Я не зміг зловити її погляд, вона дивилася на своє серце, а потім впала з простягнутою до нього рукою.
Від побаченого я втратив різкість у своєму мозку, все попливло… Я знімав, відключивши свідомість, намагався якомога більше відзняти сюжет…
Другий приклад з мого життя. Теж події в Чечні. На цю війну з’їхалися світові зірки журналістики, лауреати всіх найкращих нагород – Джеймс Нахтвей, Крістофер Моріс та інші, зараз уже зірок такого рівня, на жаль, немає. На війні всі журналісти намагаються жити разом, тому що це безпечно і кращий обмін інформацією про те, що і де відбувається, і під час зйомок теж намагаються переміщатися групками. І ось у Грозному, трошки вбік від центральної вулиці, де розташований приватний сектор, відбувається обстріл. Ми всі присіли біля паркану, бо розуміли, що перебігати вулицю небезпечно – снайпер може поцілити. А місцеві жителі дуже швидко звикають до війни, до обстрілів. І тут з’являється в полі нашого зору жіночка з цебром. Вона ходила по воду до колонки. Мені чомусь здається, що снайпер знав про нас, але не стріляв. Ми почали знімати, як жінка йде по вулиці з відром води. І тут снайпер на наших очах стріляє в цю жінку. Куля влучила просто в голову. Відро покотилося вбік… Що роблять мої колеги-зірки? Вони кидають свої камери і біжать через вулицю, яка прострілюється снайпером, аби надати допомогу цій жінці. Принаймні відтягнути її в більш безпечне місце. Вони її підняли і понесли. В цей час один із колег почав фотографувати, як інші несли цю вбиту жінку. Уявіть, який сюжет: світові зірки фотожурналістики несуть поранену жінку! Але було «але». Після цієї пригоди ми всі повернулися на базу в Інгушетію, передавали свої матеріали в редакції. Я бачив, як цей хлопець, котрий знімав, як несуть тіло, уже роздувався від пихи і очікував на свої 15 хвилин слави. І тут лунає йому дзвінок від його шефа, я не буду з етичних міркувань називати це іноземне видання. Його спитали, чому він зробив це фото, чому не допомагав нести тіло? На що цей хлопець відповів, що в його руках не було потреби, тому він знімав, як несуть тіло. Його «епохальне» фото редакція не опублікувала і попросила подумати про його вчинок. Крапка. І це було правильно.
Тобто воєнний репортер не повинен перетворюватися на гнойову муху?
Так називають не лише воєнних фотокорів, а взагалі репортерів. Адже, наприклад, тобі треба приїхати на похорон загиблих шахтарів. Усі плачуть, в людей трагедія, а тобі треба лізти їм у душу і знімати… Це правда, так репортерів називають…
Чи є в документальній фотографії певні табу, чого ніколи ні за яких обставин не можна показувати?
Звичайно. Точніше, ніхто нікому нічого не забороняє знімати. Але є питання етики й моралі. І у кожного фотографа своя система координат у цьому плані. Я за себе казатиму. Треба ж розуміти, що ти не працюєш для патологоанатомів і не знімаєш для судмедекспертизи. Молоді фотографи часто грішать, знімають розкидані на дорозі мізки, крупно плями крові чи сам труп, словом, знімає лайно, яке ніколи не буде опубліковано. Мій шеф якось вирішив провести експеримент. Зробив розсилку по всіх іноземних бюро нашої агенції з проханням промоніторити, скільки видань передрукують поставлене в стрічку новин фото. На знімку була зображена відірвана голова терориста. Вам для відома: коли терорист-смертник себе підриває, то голова у нього відривається і відкочується вбік від тіла неушкодженою. Так от, ніхто не передрукував це фото. Такі відверті фото неприйнятні для публіки, бо люди читають газети, п’ючи каву з бутербродом. Мають бути інші важелі впливу на свідомість людей, а не демонстрація відірваної голови терориста. І це не документалістика. Це – лайно, лайно!
Колись в Україні був телеканал, який їздив з міліцією і публікував сюжети на кримінальну тематику. І от я якось кілька разів з ними поїздив на такі виклики. Одного разу прийшло повідомлення, що у сміттєвому баку знайшли мертве немовля. Ми туди приїжджаємо і що я бачу: місцеві діти з цікавості заглядають у цей бак, де лежить мертвий новонароджений. Прекрасний кадр! Для мене було головне зняти, як діти заглядають у цей бак. Але оператор розігнав цих дітлахів і почав крупним планом знімати труп. І кому це треба? А от коли діти заглядали в бак, то це ж ефектніше фото і з точки зору документальної фотографії, емоцій, і з точки зору етики.
В секторі Газа в мене теж був випадок. Там для знищення лідерів бойовиків, терористів наводять ракети, які просто в центрі міста влучають у машини, де ці терористи перебувають. І от коли я знімав місце такої операції та її наслідки, то дітлахи, які були навколо, просто переступали через труп терориста і рухалися до мене. Їм була цікава моя фотокамера, а не вбита людина. Бо смерті для них настільки були звичними, що моя камера привертала більше уваги! І я показав, що смерть для них є буденністю.
Тобто моральне право знімати смерть чи момент смерті у фотографа є?
Так, фотограф має таке право і повинен знімати все, що відбувається навколо. Інша справа – з яким підходом. Я сам неодноразово знімав смерті. Знімав, як умирали прострілені люди в мене на очах. Знімав, як хтось намагався врятувати цих людей. Я не готовий зараз вдатися у філософські роздуми на твоє запитання.
Ти пройшов із фотоапаратом чимало воєн і збройних конфліктів. Де найважче тобі працювалося?
Звичайно, на Донбасі. Я ж громадянин України. І я звичайна людина… У мене багато родичів у Росії. Я народився в родині військових, мої родичі – військовослужбовці. Все дуже болісно сприймаю…
Треба чесно визнати, що будь-яка війна починається як інформаційна війна, ЗМІ – це інструмент. Люди чомусь завжди охоче вірять у всілякі дурниці та маячню. І вони починають одне одного «мочити», їх дуже легко завести на конфліктну ситуацію. За моїми спостереженнями найлегше було розпалити війну в секторі Газа, в Палестині. Там дуже емоційно реагували на одне-два слова і починали одне одного рвати на частини. У нас зомбування було набагато тривалішим. Ще до війни самі донеччани мені казали, що от Юля Тимошенко відгородить Донбас колючим дротом і не треба цей Донбас Україні. Я їм заперечував, що це брехня і нічого подібного не буде. Мене ніхто не чув. Слово з телевізора мало більш вагомий аргумент. Якби не було цієї довготривалої інформаційної війни, то і збройного конфлікту теж не було б. А чому люди вірять у маячню? Бо це наслідки відсутності достатнього рівня культури та освіти у них.
Тобі страшно знімати війну?
Не бояться лише ідіоти. У деяких моїх колег просто зривало дах. Адже ти стаєш співучасником. Інколи ти втрачаєш контроль над здоровим глуздом і можеш просто по-ідіотськи забути про власну безпеку. Я пригадую, як під час бою у Слов’янську я сидів у хорошому укритті, причаївся за БТРом, переді мною була позиція, невеличкий окопчик, де сиділи солдати і відстрілювалися з-під ствольного гранатомета. Тієї миті мені здавалося що ракурс не той, і я ломанувся до хлопців в окоп. І тут до мене дійшло, що я не можу знімати, бо якщо я встану, то мене «кокнуть». Мені довелося сидіти навпочіпки і кадр зйомки став ще більш нецікавим. Бо в кадрі було багато неба, ноги солдатів і чиясь п’ята точка. (Сміється.) Сьогодні я зі сміхом можу це згадати і не можу знайти пояснення своїм діям.
Психологічно війну дуже важко знімати. Коли повертаєшся зі зйомки, де ти бачив багато смертей, і власні черевики відмиваєш від болота і слідів крові, ти перебуваєш у стресовому стані. Хтось намагається накачатися алкоголем, але хай би скільки пили – не п’яніють. Я особисто ночами плакав. Я ненавиджу салюти. Коли в місті у нас відбуваються святкові салюти, мені здається, що десь стріляють.
Тобі сняться кадри війни?
Сняться… Коли вже перебуваєш у такому стані, що от-от заснеш – і тут перед очима стає картинка з Грозного: підвал, напханий людьми… Ти чуєш ці шалені людські крики.
Наталія Малиновська, «Главком»
Коментарі — 0