Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Юлій Мамчур: Зрадникам у Криму не дали того, що наобіцяли. Лише в особові справи поставили штамп «склонен к измене»

    • Михайло Глуховський Станіслав Груздєв
    • Розсилка
    <img src="/ftp_upload/images/mamchur.jpg" alt="Юлій Мамчур" width="" height="" itemprop="image" /> - Юлій Мамчур: Зрадникам у Криму не дали того, що наобіцяли. Лише в особові справи поставили штамп «склонен к измене»
    Юлій Мамчур

    «Офіційні зведення не дають реальної картини подій на передовій»

    У ці дні виповнюється чотири роки з дня, коли Росія з допомогою так званого референдуму почала оформлювати анексію Криму. Активні дії окупанти почали після 26 лютого 2014-го року, коли під Верховну Раду Криму у Сімферополі вийшли представники Меджлісу кримськотатарського народу. Вони виступали за цілісність України. Протистояти їм кинули проросійськи налаштованих сепаратистів. За два тижні потому Верховна Рада АРК під контролем «зелених чоловічків» незаконно нібито більшістю голосів прийняла так звану декларацію про суверенітет Криму.

    Як відбувалася окупація українського півострова на власні очі бачив військовий льотчик, командир 204 бригади тактичної авіації Юлій Мамчур. У 2014-му році Україну облетіло героїчне відео, на якому він разом із солдатами своєї частини без зброї іде на російських солдатів без розпізнавальних знаків. Ті стріляють у повітря, але українці з державним прапором і стягом своєї військової частини не зупиняються…



    Наприкінці лютого Мамчур із підлеглими змушений був залишити військову частину А-4515, яку одразу захопили російські війська.  Мамчур з іншими військовими, які не зрадили присязі, повернулися на материкову частину України - до Миколаєва. Командир отримав підвищення у званні до полковника. Потім пішов у політику, пройшов до парламенту під №6 за списком списку БПП.

    В інтерв’ю «Главкому» 45-річний депутат розповів про свою роботу в парламенті, про те, чому у 2014-му відстояти Крим було нереально та про кримінальні справи, порушені проти нього в Росії.

    З початку окупації Криму минуло чотири роки. Україна увесь цей час наближає чи віддаляє повернення Криму?

    Вважаю, ми наближаємо це повернення. Хоча про терміни говорити не можу, бо я не мольфар. Дуже неприємно чути від деяких політиків, що Україна нічого не робить для повернення Криму, самоусунулася від проблеми. Але насправді за ці чотири роки зроблено багато. Що ми мали до 2014-го? Величезну політичну кризу, розворот від ЄС у бік Росії, руйнування силових відомств, нацбезпеки, засилля російських агентів впливу. Від цього росла недовіра українців до влади. Фактором слабкості скористалася Росія. Впевнений: те, що вона вчинила, планувалось з моменту краху Союзу. Лише згадайте події 2003-го року – Тузлу. Росія працювала над цим питанням.



    Чи був шанс зупинити анексію, «зелених чоловічків» на самому початку окупації?

    У 2014-му я так глибоко не задумувався про шанси. Тоді було по 10-20 незрозумілих дзвінків щогодини, якісь акції проросійського населення, треба було розібратися, що відбувається. У нас було 400 га території. Щоби її утримати, потрібна величезна кількість людей. У вересні 2013 року в Криму проводилися антитерористичні навчання із залученням кримської «Альфи», була вертолітна група з Херсонщини, СУ-25 із Миколаївщини. Ми прорахували, що для утримання цієї території у 400 га нам, як мінімум, треба бригада морської піхоти. За інших умов ми просто не могли контролювати цю територію. Це відповідь на ваше питання. Я у підпорядкуванні мав роту оборони у складі 65 військових. Але і вона була укомплектована на 45%. Ми – авіатори, у нас основна зброя - літаки.


    Народний депутат Юлій Мамчур
    Народний депутат Юлій Мамчур

    «Жодна країна, окрім маргінальних, російським Крим не визнала»

    Що конкретно вам дає привід для оптимізму, коли іде мова про повернення Криму?

    По-перше, резолюції ООН, які не визнали Крим російським. Звісно, росіяни півострів для себе якось пришили білими нитками до свого законодавства, але жодна країна, окрім маргінальних, російським Крим не визнала.

    Але так звані «ПМР» чи Абхазія також ніким не визнані, але ані Кишинів, ані Тбілісі ці території вже багато років не контролюють…

    Так, історія знає багато прикладів. Але дивлячись на всі ці анклави ми бачимо, що скрізь є російський слід. Як тільки Росія кудись втручається, вона вибудовує зону напруження, заморожує ці конфлікти. РФ це робить для того, щоби мати вплив і на Молдову, і на Грузію, наприклад. Україна зі своїм європейським напрямком уже визначилась, наша ціль – вступ у НАТО. Звісно, це не за один день робиться. Для нас нині головне – провести реформи не для євроспільноти, не для НАТО, а для себе.

    Нині відбуваються судові засідання у справі про держраду Віктора Януковича. Під час допиту у суді 27 січня 2018-го року ви сказали, що наказів застосовувати зброю не було. Між тим Ігор Тенюх, який на той момент обіймав посаду міністра оборони в інтерв’ю «Главкому» сказав, що «і начальником Генштабу…, і мною у перший же день були надані накази, що зброю використовувати відповідно до статутів». То хто каже правду, про що говорить статут?

    27 лютого 2014-го лютого десь о 7:00 ранку моя частина була переведена на вищу ступінь бойової готовності. Ми підготували літаки для виконання завдань, які міг ставити оперативний черговий, який перебуває у Вінниці. Ми чекали наказів. О 16:03 до мене по закритому зв’язку надійшов телефонний дзвінок від заступника командувача Повітряних сил генерал-лейтенанта Нікіфорова: було повідомлено наказ понизити ступінь готовності до того рівня, який дотримувався постійно. На бойовому чергуванні у нас стояли чотири літаки. Всі інші перебували на стоянці. Після цього спілкування із керівництвом більше ніяких інших розпоряджень, у тому числі у паперовому вигляді, не надходило.

    Хотів би трішки повернутися до 2013-го року. Тоді розпочалася задумана реформа, трансформація системи управління. Військові частини почали скорочувати, наші військові частини в Криму підпорядкували напряму авіаційному командуванню, яке розташовується у Вінниці. Подібна трансформація відбувалася і в системі комплектування Збройних Сил. У жовтні 2013-го ми комплектувалися, звільнили трохи більше 200 строковиків і набрали контрактників. Рівень грошового забезпечення контрактників був на рівні 2400 гривень. Тобто прийшли люди, які не служили у Збройних Силах раніше. Як ви бачите, грошове забезпечення у них було мінімальним. У листопаді, грудні і січні ми набрали військовослужбовців, аби укомплектуватися. З новими 220-240 військовиками ми повинні були провести цикл занять, курс молодого бійця. Люди, які не потребували ґрунтовної підготовки, йшли до нас водіями. По суті, більшість військовослужбовців, які до нас прийшли, військовослужбовцями так і не стали. На папері вони контрактники, але як для виконання завдань були не підготовлені. І тут 2014-го виникала складна ситуація, а в мене під вартою перебував тільки один об’єкт – склад. Його охороняли 12 найбільш підготовлених військових з контрактників. Переважно ці хлопці були із Криму. Тобто територіальне комплектування зіграло проти нас.

    Як це проявлялося?

    Батьки, рідні цих військовослужбовців, бачачи, що відбувається, по телефону тиснули на своїх синів. Через це знижувався морально-психологічний стан бійців. 27-го лютого я перевів близько 18:00 військову частину на казармений стан для того, щоби більш-менш контролювати військових. Була незрозуміла ситуація, ніхто не знав, що далі.

    Чому не заборонили користуватися телефоном?

    Як ви собі бачите заборону користування мобільним телефоном? Я собі слабо уявляю, як це можна зробити фізично. Наказ можна видати, але як його реалізувати на практиці. У нас навіть в зоні АТО продовжують користуватися мобільними.


    Юлій Мамчур
    Юлій Мамчур

    «З гучномовця нам казали: все, ви навоювалися, виходьте»

    То статут дозволяв вам чинити збройний опір, не чекаючи додаткових наказів від командування?

    У нас був один об’єкт, оточений так званою «самообороною Севастополя», яка організувалася по тому ж типу, що самооборона на Майдані. Це були люди, одягнені у незвичну форму різного пошиву. Ці люди обмежили проїзд по трасах, які йшли навколо цього об’єкта. На третю добу ця «самооборона», а потім і ці «зелені чоловічки» не дали нам можливості підвозити харчі до військової частини. Після трьох днів у варті без води, там залишилося всього три особи, два контрактники і начальник варти. Військові скаржилися на стан здоров’я і їх забрала санітарна машина до шпиталю. От і врахуйте дію цього тиску, залучення на акцію місцевого проросійськи налаштованого населення. Я все документував, всі факти відсилав військовому командуванню. Сам приїхав на об’єкт охорони, змінив цих двох контрактників, які там були. Ми на об’єкті залишилися удвох з моїм заступником, майором Бабієм. Сили, як ви розумієте, були зовсім нерівними. Проти нас стояв воєнізований батальйон з БТРами, протитанковими гранатометами «Муха» (РПГ-18). Шансів вижити в разі збройного протистояння - нуль.

    Ми розуміємо зараз, що у їхні плани не входило стріляти. Просто тиснули, аби ми самі здалися. Основний меседж пропаганди полягав у тому, щоби показати, що Крим сам відійшов. Але у наші плани це не входило, тому ми зайняли бойові позиції на двох постах. Вони нас провокували, ми вели вогонь на попередження, використали по три магазини. З гучномовця нам казали: все, ви навоювалися, виходьте. Щодо наказу, то я не знаю про наказ міністра оборони: моїм безпосереднім начальником, чиї накази я мав виконувати, був начальник штабу Повітряних сил. А весь цикл проходження команди я відслідкувати не можу і не моя це задача. Всю інформацію я доповідав керівництву.

    Коли почалися активні дії у цивільному секторі аеродрому Бельбек, а вся російська батальйонна група спочатку розмістилася саме в цивільному секторі, ми повідомляли своєму керівництву і прокуратурі про всі ці дії. Тоді навіть було дуже швидко відкрито кримінальне провадження за фактом дій росіян. Хоча посадові особи з МВС у Криму, з якими я контактував до цього, або уже були усунуті від виконання обов’язків, або самоусунулися на той час. Мова іде про кримських силовиків. Військова служба правопорядку сприйняла мою інформацію, але на підмогу мені змогла виділити всього чотирьох людей з травматичною зброєю. У нас тим часом проходили постійні акції якихось пенсіонерів, приїхали батьки наших солдатів, які стояли під частиною і намагалися витягти своїх дітей. Чинився постійний тиск. Оскільки солдати у казарменому стані, вони відлучитися не можуть. Щоденні шикування, виконання гімну, підняття державного прапору, такі дії  дозволяли мені контролювати ситуацію.

    Трохи раніше, 22 лютого спецназ під прикриттям місцевого населення, козачків фактично увірвався на територію частини. Тоді я вимагав від них пояснень і зустрічі з керівництвом. Чорноморським флотом командував адмірал Олександр Вітко. Окупаційні військові мені пообіцяли організувати з ним зустріч. Після цього, як ви знаєте, я опинився на гауптвахті на кілька днів, а не в кабінеті. Мене таким чином усунули для того, щоби мати вплив на військовослужбовців. Цих чотирьох днів моєї відсутності виявилося достатньо, щоби вплинути на наших військових.

    Коли ми вже вийшли на материкову частину України, мені військові розповіли, що із кожним із них поспілкувалися російські кадрові офіцери-авіатори за інструкціями, надісланими з Москви. Переконували обіцянками великих зарплат, квартирами… І ось так багатьох купили. Зарплати, які вони пропонували були у 5-6 разів вищими за ті, які отримували наші військовослужбовці. Окупанти дуже чітко знали, у кого з військових які потреби є, тому діяли точково. Декого навіть залякували. Але переважно спрацював фактор недофінансування Збройних сил України.

    Скільки військовослужбовців вашої частини не зрадили присязі?

    На материкову Україну перейшло 38% особового складу з понад 500 людей. Ми вивезли 50 літаків. У цьому нам допомогли військовослужбовці з братніх авіаційних військових частин: з Житомирщини, Василькова під Києвом. Ми забрали літаки Міг-29, які були на аеродромі в Кіровському, забрали літаки з Бельбека. Єдине, що ми не встигли вивезти, літаки, які були пошкоджені, технічний склад здав їх бортові номери. Пошкоджені літаки зазвичай передислокують останніми. Всього не вдалося забрати 12 одиниць (дев’ять МіГ-29 та три Л-39). Вдалося переправити авіаційний тренажер, велику кількість документації і, звичайно, бойовий прапор. Дружина в дитяче покривало його заховала...

    Чи залишилося в Криму якесь ваше особисте майно?

    Я проживав у гуртожитку безпосередньо біля військової частини. Там жили дуже багато військовослужбовців. Питання забезпечення житлом у нас було критичним. Ми з родиною змогли вивезти на материк дитячі речі, зі мною тоді проживали донька і онука. Також вивезли трохи меблів, пральну машину. Це все було важко робити, бо в той час ніхто не хотів їхати в Крим. Ми шукали проукраїнських автоперевізників на материку, аби їхній маршрут руху співпадав з нашими потребами. Нам з материка також грошима допомогли, бо тут в Криму уже були заблоковані банківські картки. По суті, перевізнику просто скидалися на паливо. Це була 20-тонна вантажівка, яка потім розвозила наші речі у мішках по країні. Я свою форму парадну шукав півроку. Найшов у якомусь вінницькому селі у моїх підлеглих. У Криму залишилася велика ветеранська організація нашої частини, до речі. Тоді ж у 2014-му вони стали під російський прапор. Окрім двох чи трьох офіцерів усіх купили підвищенням пенсії, іншими обіцянками. Це сталося в період з 20 до 27 лютого. А ще дуже швидко змінилося ставлення наших сусідів до нас. Рідні військовослужбовців з нашої частини швидко і раптово втратили здоровий глузд. Через тиждень, як все почалося, з ними усіма не можна було вже говорити, вони не сприймали аргументів, не чули нічого, ми для них стали ворогами, вони хотіли крові.

    Ті військовослужбовці з вашої частини, які залишилися в Криму, продовжують службу на боці Росії?

    Залишилися там і служать зв’язківці, продовжує службу аеродромно-технічне забезпечення. Деякі звільнилися або їх звільнили. Усім їм поставили в особові справи штамп «склонен к измене Родины». Найцікавіше те, що їм не дали того, що їм обіцяли. Льотний склад, який там залишився, був розпорошений по Росії, по одному льотчику у військову частину. Багато хто звільнився, люди зрозуміли, що ухвалили неправильне рішення. Але звільнившись уже з російської військової частини ти все одно залишився зрадником. Коли ми вийшли на материкову Україну, то перевезли і особові справи цих людей. Навесні 2014-го року був ухвалений закон «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». Хто до 31-го травня не перебазувався на нове місце дислокації, в нашому випадку це Миколаїв, автоматично ставали зрадниками.

    Чи давали ви свідчення у цій справі?

    Так. Спочатку приїжджав представник місцевої миколаївської прокуратури, а потім вже з Києва їздили. Окрім того, Слідчий комітет РФ порушив кримінальні справи щодо командирів українських військових частин, які брали участь у кримських подіях, або були в АТО. Наші прізвища в їхніх списках є. Тобто раз на рік з’являється стосовно нас якась нова кримінальна справа, порушена Росією.

    В останні дні лютого 2014-го року мене з колегами-військовими під конвоєм вивозили з Криму. Сказали, що якщо я з’явлюся на території півострова, мене заарештують. Як пізніше стало відомо, нас насправді обміняли на якогось високопосадовця з ГРУ РФ. Тоді, пам’ятаю, на Чонгарі під час обміну я зустрівся з генералом Воронченком (Ігор Воронченко – з липня 2016-го року командувач Військово-Морських Сил Збройних Сил України – «Главком»), Делятицьким (Дмитро Делятицький - командир 36-ї окремої бригади морської піхоти – «Главком») і ще з одним майором з морської піхоти. От нас чотирьох і обміняли на ГРУшника.


    Юлій Мамчур
    Юлій Мамчур

    «20 років ми нічого для Збройних Сил не робили»

    У 2016-му році із ваших вуст пролунала ініціатива розробити механізм, який би дозволяв озброїти усіх військовозобов’язаних в разі військової агресії. Чому ініціатива досі так і залишилася тільки на словах?

    Ми їздили до наших побратимів у Литву на конференцію. Там були представники Кайтселліт (добровольче воєнізоване формування в Естонії, яке разом зі Збройними силами входить до Сил оборони Естонії – «Главком»), були представники територіальної оборони Польщі, представники Союзу стрілків Литви (особливий підрозділ Збройних сил Литви, покликаний навчати цивільне населення самообороні і партизанській війні – «Главком»). З нашого боку у заході брали участь командувач Сухопутних військ, генерал-полковник Сергій Попко, генерал-полковник Михайло Коваль. Після цього на базі РНБО повинен був бути розроблений законопроект, який би визначав утворення у нас таких же сил. Ми хотіли перейняти досвід Кайтселліту і литовських стрілків. Чому нам близький їхній досвід? Литва має кордон з Росією, країна маленька, Росії повноцінно протистояти не може. Але їх невеликі підрозділи дуже ефективні, конкретна рота знає своє завдання, займає визначені позиції.

    Я знаю, що до ініціативної групи увійшли волонтери. Проте, чому законопроект так і не народився, я не знаю. Територіальна оборона у нас в межах нинішніх законів покладається на командувача Сухопутних військ. Ці війська при кожному військкоматі заклали певну кількість зброї для резервістів, які брали участь у бойових діях у 2014-му році. Тобто для всіх військових, які підписали контракт зі Збройними Силами, є зброя. Минулого року проводилися масштабні збори резервістів на наших полігонах. У разі загострення ситуації перша черга, а це резервісти, які зареєстровані у військових частинах за місцем проживання, одразу ідуть до військової частини, з якої вони були звільнені.

    Як ви оцінюєте реформи в армії за останні чотири роки?

    Хочеться, щоби ці реформи були інтенсивнішими. Але інтенсивність залежить від фінансування. Ми ж 20 років фактично нічого для Збройних Сил не робили. Маючи армію на початку 90-х у 700 тисяч осіб ми її постійно просто скорочували. Загрози на стратегічному рівні ніхто не оцінював. 2012 - 2014 роки стали для нас найбільш критичними. Примітно, що з важливих районів на Сході країни, на Луганщині і Донеччині військові частини просто прибрали. Це були 2003-2004 роки. Тільки у 2014-му році почали відновлювати повітряні командування, відновили командування сухопутних військ. В Криму осередком української держави були військові частини. Як би зараз про нас не говорили, що ми здали Крим, то ніхто Крим не здав. У нас не було сил проти такої потуги, як Росія, виступити. Тому тактично ми відступили. Ми обов’язково туди повернемося, але ті «реформи», які були зроблені напередодні тих подій, дуже нашкодили. Було умисно фактично зруйновано систему управління Збройними силами, зруйновані військкомати. У березні 2014-го була проведена мобілізація, почали відновлювати техніку, сухопутну, протиповітряну оборонну, авіаційну техніку. Зараз у порівнянні з 2014 роком у нас величезні досягнення. Раніше у нас в армії не було жодного безпілотника, а зараз є. Зв'язок був радянських часів, аеророзвідки геть не було. Був один тип танків – Т-64. Нині Т-72 знову введені до бойового складу, є ще Т-80, якими укомплектовані аеромобільні штурмові бригади. Пішли штатні зміни, пішла підготовка особового складу. Морально-психологічний стан армії, яка почала воювати, нині на три голови вищий від того, який був. Офіцери, які займали посади командирів батальйонів, були заступниками командирів бригад, отримали бойовий досвід і зараз вони всі підвищені в званнях. Тобто вони самі вже знають, чому навчати підлеглих..

    Врахуйте, що військово-промисловий комплекс (ВПК) наш був таким же напівзруйнованим як і Збройні Сили. ВПК виживав за рахунок невеличкої кількості іноземного замовлення, ремонту бронетехніки для африканських країн. Маємо техніку з 70–80-х років. Протитанкові ракетні комплекси більш-менш сучасні, але вони все одно 90-х років випуску. Ситуація 2014 року підштовхнула до великих змін, ці комплекси пройшли військові випробування прямо на полі бою, до них внесли конструктивні зміни. У нас є БТР-4, який отримав величезну кількість змін уже після використання його в зоні АТО. І зараз ця машина зовсім інша, ніж була у 2010 році.

    Нам є чому у фінів повчитися, вони теж постійно нарощують виробництво військової техніки, але вони якось вміють тримати баланс між станом економіки і потребами армії. Серед країн Євросоюзу в них найдовший кордон із Росією. Бачачи гібридну війну, яка у нас, вони законодавчо передбачили таку вірогідність у себе і як слід діяти.

    Що корисного Україна може взяти у них для себе?

    Фінів здивувала поява у нас «зелених чоловічків». Вони в своїх законах надали юридичну підставу застосовувати зброю до таких «чоловічків». Фіни вже мають досвід військового протистояння з Росією у 1939-му році. Вони були у дуже скрутному становищі і Збройні сили у них були у 10 разів меншими за угруповання, використане проти них.

    Депутатів, колишніх комбатів можна було помітити під час блокування Криму, або акції блокування на Донбасі. Проте серед них не було вас. Чому?

    Я трішки по-іншому на такі акції дивлюся. Знаєте, держава стоїть перед величезними викликами. Або ми зберігаємося як держава, або ми відсутні на карті світу. Розуміючі цю ситуацію, пріоритетом завжди ставлю державу. У нас є катастрофічна недовіра суспільства до державних інституцій. Вважаю пріоритетом –  зміцнення держави, а не розхитування ситуації зсередини. Тому я цього (блокування Криму і Донбасу – «Главком») не розумію. Є величезна кількість спецпідрозділів (СБУ, прикордонників), які контролюють цей процес.

    Але президент через якийсь час після початку блокування і сам його підтримав.

    Спочатку ця акція, як на мене, була спланована більше на камеру, ніж на результат. Потім розвиток ситуації вийшов так, що вже керівництво держави не змогло не реагувати.

    Ви є прихильником ухвалення змін до виборчого законодавства, виступаєте за перехід до мажоритарної системи виборів. Але самі потрапили до парламенту, йдучи під №6 за списком БПП. Не бачите протиріч?

    У 2014 році Петро Олексійович мені запропонував взяти участь у виборах. Я людина військова і не сильно цікавився моментами виборчого законодавства. Але коли йшов на вибори, то мав можливість багато поїздити по Україні. Багато з ким познайомився, поспілкувався з багатьма депутатами, які зайшли в парламент по мажоритарці. Ми намагалися проводити по сім-дев’ять зустрічей на день. Кажуть, що мажоритарник - це суцільне гречкосійство, але виборці спілкуються з депутатом, якого вони знають в обличчя, один або два рази на місяць у нього робота у своєму окрузі. Це дуже позитивно.

    А чи не є обов’язком народного депутата написання законів, а не роздавання обіцянок?

    Так, але і людей чути людей треба. Зараз в країні іде процес децентралізації, передача повноважень на місця. Раніше, наскільки я пам’ятаю, всі місцеві керівники казали, «все, не дали грошей і нема за що робити освітлення і садочки». Зараз фінанси значною мірою передані на місця і ефективність витрачання грошей залежить від місцевої влади. А хто як не депутат-мажоритарник має краще орієнтуватися в обстановці?

    Та попри це, своїм пріоритетом я все таки бачу реформування і забезпечення фінансовим ресурсом Збройних Сил. Я намагаюся їздити у військові частини, і на передову, спілкуюся з військовими, щоби мати цей зворотній зв'язок. Бо, мушу визнати, офіційні доповіді не створюють реальної картини того, що відбувається в тому числі на передовій. А коли ти поспілкуєшся з командиром, або з простим бійцем в Авдіївці, то зовсім інша картина відкривається...

    Може, ви виступаєте за перехід до мажоритарки тому, що не впевнені, що на наступних виборах  вам запропонують місце в списку?

    Можуть і не запропонувати. Я до цього ставлюся спокійно. Я вважаю, що основну кар’єру в своєму житті я зробив як військовий. Я сам родом з міста Умань, поряд військовий аеродром. Я виріс і фактично провів все своє дитинство на аеродромі. Можливо і вирішив піти в авіацію тому, що вона навколо мене скрізь була. Пов’язавши себе з військовою кар’єрою я досяг певних висот. Я став командиром бригади і із задоволенням зустрічаюся зі своїми військовими, які зараз в Миколаєві служать, а в цьому році вже будуть перебазовані до Луцька. Вже є постанова Кабміну і директива про переїзд. Передислокацію планується завершити до 30 вересня 2018 року. Вона відбуватиметься у три етапи.

    Михайло Глуховський, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ