«Червона рута» та її зіркові діти. Легендарному фестивалю – 35
Фестиваль, історія якого 35 років тому розпочалася у Чернівцях, може відродитися у... Польщі
17-24 вересня 1989-го у Чернівцях відбувся перший фестиваль української пісні «Червона рута».
«Звісно, фестиваль проходив під егідою комсомолу, інакше й бути не могло, але ніякий комсомол і ніяка тодішня керівна верхівка навіть уявити не могли, у що все виллється», – ділиться з «Главкомом» споминами учасниця та лауреатка першої «Червоної рути» Марія Бурмака.
«Було дуже багато речей спонтанних, імпровізованих, які ніхто не готував заздалегідь. От не готувалися, приміром, Василь Жданкін, Едуард Драч та Віктор Морозов співали гімн України. Але Жданкін почав співати, і хлопці вийшли також. Це зараз розбуди будь-кого уночі і він тобі наспіває гімн, а тоді ми навіть першого рядка не знали. Ба навіть промовити вголос «Ще не вмерла» дорівнювало вибуху, за що можна було поплатитися навіть свободою», – каже народна артистка.
Бурмака додає, що «бардівська пісня завжди була улюбленою піснею дисидентів, а в Україні авторська пісня носила відкрито антирадянський характер». Власне, «антирадянськість» фестивалю починалася вже з його назви. Бо назва відсилала до однойменної пісні Володимира Івасюка. Митця знайшли мертвим 18 травня 1979 року, при цьому рідні та друзі Івасюка не вірили в його випадкову смерть, були переконані, що музиканта вбили за вказівкою КДБ.
Ідею провести фестиваль, котрий стане чимось більшим, ніж просто музичне свято і символізуватиме виклик радянській системі, українські митці і громадські діячі сприйняли дуже позитивно. Батько автора «Червоної рути» Михайло Івасюк наполіг, щоб фестиваль на честь його сина проходив саме у Чернівцях, щоб й було зроблено. Надалі фестиваль проводили кожні два роки у різних містах України.
Фактичним втіленням ідеї займалися музикознавці Тарас Мельник та Анатолій Калениченко, композитор і культуролог Кирило Стеценко. До команди приєднався також поет Іван Малкович. Їхні зусилля ледве не пішли прахом, адже ідеологи КПУ, які дізналися про задум фестивалю, мало його не заборонили. За споминами учасників, Стеценко відстоював фестиваль у присутності завідувача ідеологічного відділу ЦК КПУ Леоніда Кравчука – і, зрештою, подія відбулася.
Минули роки, і «Червона рута» почала втрачати свою значущість.
«Прийшли 1990-ті, прийшло засилля російської естради. Фестиваль позбувся медійної підтримки. Бо телевізійні канали належали не українцям-патріотам, а у тому числі й росіянам. А як ми знаємо, якщо про тебе не говорять по телевізору, не кажуть по радіо, то тебе ніби і не існує… Що про це довго говорити, якщо аж до 2022-го потрапити з українською піснею на українську ж радіостанцію було дуже складно?», – зазначає Марія Бурмака.
Останній фестиваль «Червона рута» пройшов у 2019 році – також у Чернівцях. Після цього виникла тривала пауза, але зараз – попри війну – свято музики може бути відроджене. Сайт rutafest.art інформує: з 25 жовтня по 16 листопада цього року пройде відбірковий тур фестивалю. Конкурси відбудуться, щоправда, у Польщі – у Варшаві, Вроцлаві та Кракові. А вже у 2025 році визначатимуть та нагороджуватимуть переможців.
Ми ж нині згадуємо про тих учасників першої «Червоної рути», які були відзначені у Чернівцях у вперше 1989-му.
«Главком» відібрав 12 найбільш яскравих виконавців або творчих колективів, кому не лише перемога, а навіть участь у фестивалі забезпечила місце в історії української музики.
Василь Жданкін, Львів
- Гран-прі фестивалю
Унікальний виконавець, котрий, на жаль, загинув передчасно – у вересні 2019-го. Кобзар та бандурист. Учасник «Товариства лева», театру-студії «Не журись» у Львові. У 1989 році на фестивалі «Червона рута» Жданкін отримав гран-прі. Тоді ж він вперше публічно заспівав гімн України. Жданкін виконав один куплет та приспів.
Поруч із ним на унікальному відео – композитор і співак Віктор Морозов та рок-музикант Едуард Драч. Міліція, яка до того «крутила» глядачів фестивалю за саморобні прапорці чи жовто-блакитні барви в одязі, не посміла завадити виконанню «націоналістичного» гімну на переповненому стадіоні.
«Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» – перше публічне виконання гімну Василем Жданкіним. 24 вересня 1989 року
Окрім перемоги на «Червоній руті», Жданкін став лауреатом фестивалю авторської пісні «Оберіг», який проводили у Луцьку у 1989-1994 роках. Музикант був відомий своїм голосом та репертуаром. Виконував пісні на слова Тараса Шевченка, Богдана-Ігоря Антонича, Богдана Лепкого, народні. З 1990 року Жданкін концертував як кобзар.
У той час він жив з родиною у Львові, але згодом переїхав у Кременець Тернопільської області. Там займався столярством, а також співав у церковному хорі. Жданкін знявся у кінострічках «І снігом стелиться життя» та «Українці, ми врятовані». Його життя обірвав трагічний випадок – співак повертався на скутері додому і зіткнувся з автомобілем.
Сестричка Віка (Вікторія Врадій), Львів
- Перше місце у номінації «Рок-ансамблі»
«Виступ Віки Врадій на «Червоній руті» у 1989 році став землетрусом, сонячним ударом і повінню одночасно. Від її хриплуватого голосу, пісень, зовнішнього вигляду, епатажної поведінки, шолому льотчиці на голові слухачі очманіли. Львів’яни взагалі прозвали Віку «конотопською відьмою».
У Львові Віка мешкала на вулиці Конотопській, про це писали львівські медіа. Вікторія Врадій вийшла на сцену ще школяркою – у 1976-му вона була солісткою ВІА «Арніка». Долю співачки змінило знайомство з її майбутнім чоловіком Володимиром Бебешком (згодом одним із найвідоміших українських аранжувальників). Вони разом виступали у львівському колективі «Лабіринт»: вона співала, а він грав на бас-гітарі.
«То моє море» – пісня, яку для Віки написали Андрій Кузьменко та клавішник Сергій Гера, засновники гурту «Скрябін». Її вони потім переспівали в альбомі «Технофайт» (1993).
Бебешко дружив із «Братами Гадюкіними» – саме вони створили пісні для першого сольного альбому Врадій. Вокаліст «Гадів» Сергій Кузьминський написав для Віки Врадій пісні «Ганьба» та «Шахтарські бугі», з якими вона перемогла на «Червоній руті». Влітку 1993-го року Віка та Володимир поїхали з концертами до Сполучених Штатів і залишилися там.
Проте концерти швидко закінчилися. Щоб якось виживати, подружжя бралося за будь-яку роботу, але зрештою Бебешко повернувся в Україну. Віка натомість залишилась в Америці. Старший брат Бебешка – співак і шоумен Левко Дурко – розповів, що сестричка Віка отримує у США пенсію у розмірі 800 доларів та живе у соціальній квартирі разом із песиком, цитують артиста ЗМІ.
«Брати Гадюкіни», Львів
- Друге місце у номінації «Рок-ансамблі»
До створення цього гурту руку також доклав продюсер Бебешко. У Львові він розгорнув бурхливу творчу діяльність і почав переманювати до себе усіх зірок української естради: від Таїсії Повалій до Павла Зіброва. Серед перших до його дверей постукали «Брати Гадюкіни».
«Вони дістали якусь задрипану касету, поставили, і щось страшне, з непрофесійним звучанням почало банякати, – згадує експресивний Бебешко. – Але я почув, що там є дуже класні, хітові речі – «Чуваки, все чьотко», «Наркомани на городі». Одразу погодився їм допомогти, навіть грошей мені не треба було». Перший альбом Гадюкіних «Чуваки, всьо чотко», записували в один канал та з одного дублю. 16 пляшок «білого міцного» допомогли впоратися усього за дві з половиною години.
«Чуваки, всьо чотко» – пісня, яка дала назву дебютному альбому «Братів Гадюкіних», випущеному гуртом у 1989 році
За всю історію свого існування легендарні «Гади» мали п’ять складів, незмінним учасником яких був фронтмен Сергій Кузьмінський (Кузя). У 1994 році Кузя відбув на лікування від наркотичної залежності до Брюсселя – тоді ж гурт фактично розпався. У 2006-му «Гадюкіни» зважилися на об’єднання – результатом став їхній DVD «Вродило». Але у 2009 році Кузьмінський помер від раку гортані…
А 3 червня 2011 року у Київському палаці спорту легендарні «Брати Гадюкіни» разом з найвідомішими українськими рок-музикантами зіграли концерт пам'яті Сергія Кузьмінського «Я вернувся домів». Ще одну спробу об’єднатися «Гади» здійснили у 2013 році, випустивши альбом Made in Ukraine. А у 2020-му піснею «Йде нині война» долучилися до акції «Так працює пам'ять», присвяченої пам'яті Данила Дідіка.
«Кому вниз», Київ
- Друге місце у номінації «Рок-ансамблі»
Гурт виник у 1987-му і згодом був визначений як колектив, що грає готичний фольк-індастріал. Його фронтмен Андрій Середа згадував: «Біографія групи має два періоди: до «Червоної Рути» і укладання угоди з фірмою «Кобза» та після. До – це нечасті, іноді випадкові концерти на поганому саунді; існування без копійки в кишені, життя без ясних перспектив. Після – це десятки, а може, і сотні повноцінних концертів по Україні та за її межами, нормальний робочий ритм; просто щаслива можливість діяти у межах вибраної професії».
«Стоїть у селі Суботові…» – з першою піснею «шевченкового циклу» «Кому вниз» перемогли на Червоній руті
За легендою, назва гурту означає ніщо інше, як препароване слово «комунізм» – нав’язливий ідеологічний штамп, котрий наприкінці 1980-х викликав сильне роздратування. За споминами Середи, учасники гурту довго не могли звикнути до власної назви. А коли призвичаїлися, почали випускати альбом з альбомом.
Окрім Середи, до складу гурту входили гітарист Владислав Малюгін та ударник Євген Разін, а також – гітаристи Владислав Макаров та Сергій Степаненко (музиканти померли відповідно у 2003 та 2022 роках). На першому своєму виступі під час «Червоної Рути»-1989 чорні фраки учасників гурту, нетиповий для фестивалю саунд та суворий вигляд фронтмена справили на глядачів глибоке враження. «Кому вниз» продовжує дивувати і по цей час. До речі, останній ремастер гурту – In kastus – вийшов у 2023 році.
«Воплі Відоплясова», Київ
- Диплом у номінації «Рок-ансамблі»
Були періоди, коли «ВВ» давали по 200 концертів на рік, і були одним з найбільш популярних та впізнаваних у світі українських рок-колективів. Але у 1989-му ніхто не міг спрогнозувати подібну славу, адже на «Червоній руті» колектив виступив скромно, виборовши лише диплом.
Інженер Олег Скрипка, який після завершення КПІ пішов працювати на військовий завод, за кілька років до проведення «Червоної рути» зустрів гітариста Юрія Здоренка та басиста Олександра Піпу.
Вони вже грали хеві-метал у групі SOS, і, залучивши четвертого учасника – ударника Сергія Сахна, утворили новий колектив. На дворі стояв 1986 рік, ніхто з четвірки не мав музичної освіти, але всі учасники «ВВ» були молодими та завзятими.
Це дало плоди: вже у 1990 році «ВВ» поїхали у тур по європейських країнах. В одній зі столиць – Парижі – гурт настільки прийшовся до смаку глядачам, що Скрипка та Піпа затрималися на творче відрядження, яке тривало… п’ять років.
У той період музиканти грали разом із французьким гітаристом Філіппом Можа і барабанщиком Стефаном Муфліє. А потім було повернення в Україну, де до 2009 року «ВВ» мало не щороку випускали по диску, перериваючись на закордонні гастролі. У 2016 році «ВВ» відсвяткували тридцятирічний ювілей творчої діяльності, давши великий ювілейний концерт у Палаці спорту. Далі були гастролі трансатлантичні гастролі – в Америці, Канаді, Англії, Латвії, Франції, Греції та Білорусі.
Андрій Миколайчук, Умань
- Друга премія (перша не присуджена) у номінації «Солісти і ансамблі поп-музики»
В одній з пісень згадуваних вище «Братів Гадюкіних» є рядок «вона була зовсім тупа – любила Миколайчука». Насправді ж Миколайчука колись любила вся країна, і буквально з кожної радіоточки звучало «Піду втоплюся у річці глибокій, шукати стануть – не скоро знайдуть...».
Автор цих рядків народився в Умані, де й закінчив музичне училище та музично-педагогічний факультет Дрогобицького педінституту, а згодом вісім років працював музичним вихователем у дитячому садку. Із садка його вирвав успіх на фестивалі «Червона рута». З піснями «Піду втоплюся» та «Підпільник Кіндрат» Миколайчук став лауреатом другої премії у жанрі поп-музики та здобув приз глядацьких симпатій.
Суперхіт кінця 1980-90-х – «Піду втоплюся» Андрія Миколайчука
На початку 2000-х Миколайчук зупинив творчу діяльність. На той момент він був автором чотирьох альбомів. А у 2004-му вийшов п’ятий альбом – The best. Тим часом Миколайчук освоював фах будівельника, аби власноруч реалізувати давню мрію – звести будинок біля моря. Він оселився на Миколаївщині, продавши столичну квартиру.
«Миколайчук щодня пише по кілька пісень, а загалом має їх сотні чи й тисячі. Що буде з ними далі? Про це не думає, але й нікому їх не показує. «Я живу одним днем і не задумуюсь, що буде. Нічого не встигаю, зашиваюсь», – наводять його слова журналісти. Співак каже, що досі вчиться писати пісні. А для цього треба бути зачарованим і мати великі здивовані очі – як у дитини, що роздивляється іграшки у великому магазині.
Сестри Тельнюк, Київ
- Диплом у номінації «Солісти і ансамблі поп-музики»
За свій внесок у збереження та пропаганду української культури сестри Тельнюк отримають престижну премію імені Василя Стуса, але це буде вже у 1998-му. А у 1989-му 25-річну Лесю та 24-річну Галину нагородять дипломом на фестивалі «Червона рута».
На той момент пісенний дует сестер існуватиме вже три роки. А співатимуть дівчата пісні на вірші свого батька Станіслава Тельнюка, українського поета та перекладача. А також – на слова Шевченка, Лесі Українки, Антонича, Тичини, Стуса, Маланюка, Ліни Костенко тощо. Сестер з дитинства оточувала «атмосфера поетичного слова», як пишуть біографи, бо не тільки батько, але й мати – Неллі Копилова – була філологом та перекладачем.
Виступ сестер на «Червоній руті»
На фестивалі вони представили пісню «Пролетіло літо» – на слова Тамари Мезенцевої та музику Олександра Мельника. Упродовж 1990-х сестри Тельнюк поповнюють свій репертуар піснями, створеними у колаборації з композиторами Андрієм Шустом та Іваном Давиденком.
У 1997 році спільно з гітаристом Міком Тейлором (ексвиконавець гурту «Ролінг Стоунс») сестри записують пісню «Моє марне кохання» (Love in vain) – українською мовою. А у 2008-му – гастролюють спільно з гуртом «Кому вниз». Майже щороку від 1998-го до 2015-го дует випускає по диску, а потім, після перерви, записує ще два у 2020-му та 2021-му роках.
Віктор Морозов, Львів
- Перше місце у номінації «Співці»
Відповідаючи за запитання журналістів, чого у ньому більше – співака чи перекладача, Віктор Морозов відповідає так: «П’ятдесят на п’ятдесят. За гороскопом я – Близнюки, а це вже передбачає поєднання двох особистостей. Коли музикантові набридає грати на гітарі, то перекладач береться за свою працю. І навпаки».
Але спочатку був таки співак, а ще – засновник перших українських рок-гуртів Quo vadis та «Арніка» (у складі якого виступала Віка Врадій), а також засновник львівського театру-студії «Не журись!», де у 1988-му зі сцени звучали заборонені в СРСР пісні січових стрільців. Значно пізніше багатогранна натура Морозова дозволила розкритися ще одному його таланту – і Україна дізналася про нього як про перекладача Гаррі Поттера.
Цю пісню, виконану на фестивалі, Віктор Морозов присвятив пам’яті Володимира Івасюка
Але коли Морозов співав на «Червоній руті», творцю Поттера Джоан Ролінґ ще навіть не спав на думку задум її знаменитого твору. Після перемоги на фестивалі Морозов разом із групами «Четвертий кут», «Мертвий півень» і «Батяр-Бенд Галичина» записав і видав шість сольних платівок, а загалом у його дискографії – 20 альбомів, останній з яких – «Батярський блюз» – вийшов у 2013-му.
Морозов створював музику на поезію Лишеги, Неборака, Малковича, Довгана та інших поетів. Коли ж в Україні розпочався Євромайдан, Віктор Морозов разом з письменником Юрієм Винничуком та бардом Андрієм Панчишиним почав записувати пісні-сатиру на владу Януковича. У 2016 році Морозов взяв участь у проєкті «Наш Шевченко: шлях до свободи».
Марія Бурмака, Харків
- Друге місце у номінації «Співці»
«Мені було лише 19, коли я стала учасницею «Червоної Рути», – розповідає Марія Бурмака. – Але я і по цей день пам'ятаю людей, з якими я познайомилася, і навіть смак кави, який там я пила, і моменти трепету та хвилювання, які супроводжували фестиваль. Пам’ятаю, як під час моєї пісні «Ой, не квітни весно» на слова Олександра Олеся глядачі почали піднімати синьо-жовті прапори…». Бурмака розповідає, що імена лауреатів переможців писали просто на папірцях, які вивішувала на стінах чернівецького «Зеленого театру». Вона почула, як хтось сказав, що в одній з номінацій перемогла «якась дівчина з Харкова», і з подивом усвідомила, що ця дівчина – вона.
Одна з двох пісень на вірші Олександра Олеся, з якими Марія Бурмака виступила на «Червоній руті» – «Сніг в гаю»
Невдовзі після перемоги на фестивалі Бурмака записала свій перший альбом, а загалом її дискографія налічує 15 позицій. Окрім музики, співачка займалася журналістикою – так, у 1990-х працювала телеведучою на каналі «СТБ», де вела ряд програм, а пізніше – співпрацювала з каналами «1+1» та ТВі. Також була активною учасницею практично всіх подій сучасної української історії, включаючи студентську революцію 1990 року, Помаранчеву революцію 2004-го та Євромайдан (2013-2014). У 1997 році Бурмака була нагороджена званням заслуженої артистки України, а у 2009-му – народної артистки. Нині співачка продовжує записувати пісні, одна з останніх була презентована у День Незалежності України. Також активно займається волонтерством і благодійництвом.
Гурт «Рутенія», Київ
- Диплом у номінації «Співці»
Команда, яка прожила коротке, але яскраве творче життя. Гурт виник наприкінці у 1989 році, а розпався вже у 1993-му. Поштовхом для його створення було студентське об’єднання «Громада», до започаткування якого доклав рук багато хто, і, зокрема, співзасновник УНА-УНСО Дмитро Корчинський.
«У гуртожитках фізичного факультету Київського національного університету виник антирадянський гурток і його субкультуру творили чудовий автор пісень Толік Сухий та Костік Єрофєєв», – писав він у споминах. «Рутенію» не оцінили належним чином, бо, на думку Корчинського, не знайшлося «спраглої публіки», а та, котра була, «задовольнялася своєю звичною соломою».
Одна з найбільш відомих композицій «Рутенії» – марш УНА-УНСО на слова та у виконанні Костянтина Єрофєєва
Вокаліст та клавішник «Рутенії» Костянтин Єрофєєв помер у 2008 році. Перед тим він встиг випустив сольний альбом «Легіонер. Дорогами війни та кохання». Другою знаковою постаттю «Рутенії» є Анатолій Сухий, автор і виконавець українських патріотичних пісень, настільки відомих (передусім на Заході України), що частину їх вважають народними. У 1997-му Сухий спробував відродити «Рутенію» у новому складі. Тоді ж ним були записані альбоми «Провінційний джаз» та «Десь за Дніпром гримить гроза…». А у 2001-му був перевиданий найперший диск гурту – «Вулиці рожевого міста» під назвою «Рутенія – 10 років по тому».
Тарас Чубай, Львів
- Диплом у номінації «Співці»
На фестиваль у Чернівцях майбутній фронтмен «Плачу Єремії» приїжджав виступати соло – до створення гурту лишався ще рік. Цікаво, що грати на гітарі співак навчився сам, опанував її фактично за два дні. І завжди підкреслював, що для нього в піснях важливе передусім слово, тобто ідеологічна складова. Втім, зі словами, сповненими змісту, проблем у Чубая не було – культову пісню «Коли до губ твоїх лишається пів подиху» музикант записав на слова свого батька Григорія Чубая. Інша не менш популярна композиція – «Вона» – була створена на слова Костянина Москальця.
Унікальний запис Тарас Чубая від 1989 року. З піснею «Корида» (на слова Григорія Чубая) музикант виступав на одному з львівських концертів
У 1990-му Тарас Чубай разом із однодумцями (зокрема, бас-гітаристом Всеволодом Дячишиним) створив гурт «Плач Єремії», який за кілька років посідав провідні позиції у хіт-парадах української музики. На початку 2000-х музикант співпрацює зі студією гурту «Скрябін» – альбоми «Наше Різдво» і «Наші партизани» були записані саме там.
А у 2003-му на підтримку альбому «Світло і сповідь» «Плач Єремії» виступає спільно з оркестром «Віртуози Львова» та «Піккардійською Терцією». У 2008 році музикант отримав звання заслуженого артиста України, а у 2017-му – народного артиста України. Тарас Чубай є автором понад 100 пісень, які склали 11 музичних альбомів. 2014 року він записав спільний альбом з гуртом Kozak System.
Ірина Білик, Київ
- Залишила фестиваль без нагороди
Марія Бурмака згадує: співачка Ірина Білик виступила на першій «Червоній руті», але невдало. Тож навіть не стала чекати тиждень, аби дізнатися результати конкурсу. Білик залишила Чернівці та повернулася до Києва, і більше ніколи не брала участі у конкурсах. Проте на «Червону руту» вона таки тріумфально повернеться. Та про це згодом…
Пісня «Кувала зозуля», що виконувалась Іриною Білик на фестивалі «Червона рута–1989» таки була внесена до програм аудіокасет пісень переможців фестивалю, що записані та розтиражувані у 1990 році Українсько-Канадським спільним підприємством «Кобза»
Біографи співачки стверджують: у 1989-му Білик поселили у готелі з поганими умовами – вона захворіла і саме тому передчасно зійшла з дистанції на конкурсі. Та перша невдача артистки (яка займалася співами з чотирьох років, з десяти – писала власні композиції, а вже у 18, закінчивши музичну школу, сама почала викладати) не зламала її. Можливо, навіть загартувала, адже попри невдалий старт Білик стала справжньою поп-іконою.
Одна з ранніх і дуже популярних пісень Ірини Білик – «Ти мій». 1995 рік
На Червону Руту Ірина Білик повертається у середині 90-х вже не в ролі конкурсантки, а запрошеної суперзірки. У Харкові із грандіозної сцени співачка виголошує коротку промову, головний меседж якої навряд чи тоді зчитала публіка: «Я дуже щаслива людина, бо я у 1989 році брала участь у першій Червоній Руті, і я сьогодні знову на Червоній Руті саме в ювілей... За цей час так багато музикантів, які починали у 1989-му, вони покинули Україну, а я хочу, щоб вони всі повернулися назад додому... Я кожен день хочу перемагати...». Це був тріумф аутсайдерки, яка вже стала королевою шоубізнесу, її хіти звучали повсюди.
Тепер у послужному списку Ірини Білик – десятки студійних альбомів, чотири перевидання найкращих пісень, у їхньому числі – випущений у 2020-му до ювілею зірки альбом «50». Білик знімалася у художніх фільмах, її пісні ставали саундтреками, вона має безліч титулів і нагород.
Реагуючи на початок великої війни, співачка засудила вторгнення Росії в Україну та відмовилася від російськомовного репертуару. З 2022-го артистка гастролює із благодійними концертами у європейських країнах, США, Ізраїлі, навіть Японії. На власному прикладі Білик демонструє: ніколи не варто здаватися, навіть попри прикрі поразки на старті, зусилля, витрачені на розвиток та самореалізацію, неодмінно дадуть плоди.
Свої 55 Ірина планує зустріти з київською публікою у квітні 2025-го у Палаці «Україна».
Наталія Лебідь, «Главком»
Коментарі — 0