Колаборація митця та влади: де межа? Розмова про Тичину, Бажана та Гончара

«Втратили наші митці тридцятих українську ідентичність чи зберегли, але носили маски? Маски були неуникненними, бо терор був масовим», – говорить Віра Агеєва, відома літературознавиця та докторка філологічних наук.

Тема розмови, яку розпочинає «Главком», не просто складна – вона болісна, бо спонукає приміряти іншу епоху до себе, а це завжди нелегко. Віра Агеєва зізнається: якби вона жила в 1930-ті, то підписала б свідчення про співпрацю, якщо б відмова загрожувала смертю її дитині. І так чинили багато українських митців, яким судилося жити у ті часи. Нам не доводиться стикатися з подібним вибором, і саме це відрізняє modus vivendi та modus operandi, тобто спосіб життя і спосіб дії теперішньої України від України радянської.

Ці рефлексії знов стали актуальними, адже повномасштабне вторгнення Росії продемонструвало, в яке чорне провалля може впасти Україна, якщо державу поглине інтервент. Але в розмові з Вірою Агеєвою «Главком» не моделює подібні сценарії, ми говоримо про жахи окупації, про вибір без вибору, на який змушені були йти українські митці, і про те, як оцінювати їхній літературний спадок сьогодні, коли «маски скинуто».

Пані Віро, після того, як з вулиць наших міст зникли імена російських письменників, чи не час переглянути топоніміку, пов’язану з деякими класиками української літератури? І згадати, приміром, те, що Олеся Гончара веселили масові зґвалтування німкень радянськими солдатами – він зафіксував це у своєму щоденнику. Або те, як Андрій Головко вбив дружину та п’ятирічну дитину, страждаючи, вочевидь, на психічний розлад. Або рядки «людина стоїть в зореноснім Кремлі» з поезії Миколи Бажана, присвяченій Сталіну. Їхні імена носять столичні вулиці. На вашу думку, чи варто прискіпливіше придивитися до класиків з пантеону української радянської літератури, яких ми увічнюємо?

На вулицях українських міст з’явилися нові меморіальні таблички, але поруч з ними на стінах часом видно і контури збитих: сліди, шрами зостаються і в реальному, і в символічному просторі. Небажаних згадок не так просто позбутися, забування не завжди відбувається безболісно й іноді потребує зусиль, тяжкої роботи з травмами.

Складно відповісти навіть на питання про хронологічні межі «української радянської культури», бо ж очевидно, що «червоні» цінності не утвердилися в одну мить ані 1920-го, ані 1922 року, коли УСРР увійшла до складу союзної держави. Найважливіше визначити, як же співіснували українська та радянська ідентичність упродовж 1920-1991 років (адже навіть визнання такого співіснування досі нерідко зостається проблематичним!). Побачити відмінності й між різними десятиліттями, і між різними моделями індивідуальної поведінки, і тоді виявиться, що терор був основним засобом радянізації, а будь-яке його послаблення зумовлювало посилення антиімперського опору й потужне утвердження національних цінностей.

Щодо згаданих вами імен, то для мене вони не в одному ряду. Головко – це очевидне непорозуміння, релікт радянської епохи. Він посередній письменник, до канону класиків не входить. Олесь Гончар також для мене не належить до класиків. Я публічно говорила про його «фальшивий пафос» ще за життя письменника, тож думку свою не змінюю. Справа не лише в тих справді ганебних записах у щоденнику, але і в тому, що його тексти нині не читають і читати не будуть. Гончар у каноні не лишиться.

А от з Миколою Бажаном зовсім інакше. Він – один із найбільших українських поетів ХХ століття, автор «Будівель» і «Уманських спогадів». Так, писав про Сталіна, але про Сталіна тоді писали всі, здається, без винятку. Я не вважаю, що написати панегірик тирану і тим зберегти себе для праці в рідній культурі – злочин. Повірте, вони страждали від цього приниження, але вибору в них не було.

Так, це пристосуванство, але слід розрізняти тих, хто, як, скажімо, Олександр Корнійчук, писав лише замовні агітки, і тих, хто, як Микола Бажан, відпрацьовував свої мимовільні гріхи й переступи титанічною, без перебільшення, працею, культуртреґерством. Це Бажанові ми завдячуємо тим, що маємо національну енциклопедію, історію мистецтва, це він повертав з евакуації в 1945 році національні культурні скарби, які Москва й Ленінград зовсім не мали наміру віддавати.

З Гончаром пов’язана й інша історія – він послідовно виступав проти нагородження Шевченківською премією Юрія Шевельова. Власне, Шевельов її не отримав доти, доки Шевченківський комітет очолював Гончар. А той називав Шевельова «негативістом і снобом, блідолицим інтелектуалом». Де для вас особисто проходить та межа, за якою доводиться визнати: оцей письменник талановитий, але людина він нікчемна?

Історія з тою премією, знов же, ганебна. Але талант і нікчемність не завжди непоєднувані, чимало видатних митців мають у біографіях епізоди, що засвідчують порушення ними біблійних заповідей. До прикладу, ми ж читаємо Франсуа Війона (жив у XV ст., вбив священника та брав участь у пограбуванні – «Главком») та Жана Жене (скоював численні злочини у першій половині ХХ ст., був конокрадом, збував фальшиву валюту, займався контрабандою наркотиків тощо, а відтак почав писати і досяг літературної слави – «Главком»). Справа, думаю, швидше, у тому, втратили наші митці 1930-х українську ідентичність чи зберегли, але носили маски. Так от, маски були неуникненними, терор був масовим. До речі, розстріляли тоді й багатьох найвірніших сталінописців наших, ревнителів пролетарської літератури.

«Підпис під документом про співпрацю з НКВС не завжди означав зраду»

Після виходу у прокат фільму «Будинок «Слово» обговорюваною стала тема співпраці митців з партійною владою та/або з НКВС. У своєму відео на каналі «Шалені авторки» ви говорите про те, що доноси писали, на жаль, не лише пролетарії, але й генії, інтелектуали. Розумію, що кожен випадок індивідуальний, але чи можна всі ці доноси підвести під один знаменник і сказати: у них не було вибору?

Вважаю, що підпис під документом про співпрацю з ГПУ/НКВС не завжди означав зраду й смертний гріх, хоча обтяжував совість того, хто його ставив. Вибору не було. Я захоплена інтелектуальною відвагою Юрія Шевельова, котрий описав, як його після довжелезного допиту змусили підписати згоду на сексотство. Тут же не було морального варіанту: відмовившись поставити підпис, прирікав на смерть не лише себе, але й матір, родину, дітей. Це пекельний вибір. Я пробувала для себе уявити таку ситуацію, і чесно сказала собі, що я б підписала, аби врятувати свою дитину, то інша справа, що намагалася б мінімізувати наслідки. Не треба думати, що вони старалися на тій службі. Любити радянську владу, яка позбавляла можливості зреалізувати обдарування, у митців не було аж так багато спонук. 

Павло Тичина є одним з найбільш характерних прикладів колаборації митця та влади, проте він далеко не єдиний, хто згодився уславляти комуністичний режим. Досить несподіваним є «перевзування» небожа Лесі України Юрія Косача, який раптом палко полюбив радянський устрій, перебуваючи, щоправда, за кордоном. Якщо говорити про Косача, то чим ви поясните такі зміни в ідеологічній доктрині, адже він перебував далеко від СРСР і за своє життя не потерпав від совєтів?

Юрій Косач – дуже добрий письменник, без нього наша проза була б біднішою. Але людина дуже химерної вдачі, він метався між правими й лівими, між Донцовим і «Новими шляхами» (Агеєва вказує на протиріччя натури Косача, адже Дмитро Донцов – ідеолог українського націоналізму, а «Нові шляхи» – це тижневик, котрий виходив у 1929-1932 рр. та відзначався лояльністю до радянської влади – «Главком»). А та співпраця вже у шістдесяті, ймовірно, була реакцією, хворобливою й ганебною, на те, що його відштовхувало еміґраційне середовище. Косач винен, але, з іншого боку, еміґраційна спільнота могла б і допомогти чи не найталановитішому серед них митцеві знайти кращу працю, ніж вантажника у нью-йоркському порту.

У фільмі «Будинок «Слово» Павла Тичину втілив актор Костянтин Темляк

фото: facebook.com/BudyinokSlovo

А якщо говорити про решту, то, на вашу думку, про скількох іще письменників ми не знаємо, чи співпрацювали вони з радянською владою та її спецслужбами? Або, можливо, таємниць більше не лишилося?

Вважаю, що у тридцяті більшість мали якісь контакти зі спецслужбами, без розмов з людьми у погонах не обійшовся майже ніхто. Але для того, щоб оголосити Рильського чи Куліша членом терористичної організації, не треба було й доносів. Зрештою, Василя Мисика арештували за чужим ордером. Бо яка різниця, треба план виконувати. Ішлося про знищення української літератури й культури.

Не встигло відгриміти обговорення фільму про харківський письменницький будинок «Слово», як почали з’являтися публікації на тему його київського аналога – Роліту. Які відкриття чекають на нас на вулиці Богдана Хмельницького, 68?

Про Роліт уже була книжка цікава, знаємо багато спогадів. У цьому будинку, як і в «Слові», написано і деякі шедеври. Це наші місця пам’яті, які треба оберігати й популяризувати. Між тим з Роліту крадуть бронзові погруддя й таблички, і цим треба зайнятися Мінкульту.

«На ставлення до Винниченка й Петлюри досі впливають радянські уявлення»

Письменник Віктор Петров (Домонтович), можливо, був агентом НКВС, хоча в архіві СБУ підтверджень тому немає. Натомість художник Микола Глущенко стовідсотково був радянським розвідником. За співпрацю з «органами» Глущенко, який відступав з армією Денікіна та опинився у Парижі, «купив» собі право повернутися у СРСР – спочатку у Росію, а потім в Україну. Преференції Петрова, очевидно, полягали у тому, що він не став трубадуром соцреалізму, а писав оригінальні твори без компліментів владі. Отож, читач та глядач виграв від того, що ми маємо картини Глущенка та книги Домонтовича, яких, можливо, не було б, бо ці майстри мали всі підстави бути знищеними у СРСР?

Про співпрацю Віктора Петрова теж є підтвердження, довідки. Домонтович – мій улюблений письменник, він написав найкращі романи українською мовою у ХХ столітті. Працював на Службу зовнішньої розвідки. Поки що ніяких доказів страшних його гріхів недоброзичливці не навели. Микола Глущенко також не доноси на колег писав, попередив про підготовку війни Гітлером. Так, вони належать до нашого мистецького пантеону, і добре, що вони змогли зробити те, що зробили.

Серед українського письменства початку ХХ ст. не викликає симпатії Володимир Винниченко, котрий клянчив у радянських більшовиків бодай якусь для себе посаду. Такі, як Винниченко, дають підстави Латиніній та їй подібним так званим російським лібералам (або навіть дійсно хорошій росіянці Тетяні Таїровій-Яковлєвій) говорити про те, що українці нарівні з росіянами брали участь у розбудові імперії… А хто ваш негативний персонаж номер один?

Не знаю, чому у вас таке ставлення до Винниченка. До розбудови імперії він стосунку особливо не мав, хіба тим, що його видавали у Росії в перекладах. Ніяких посад він не клянчив. Навпаки, 1919 року Ленін через лідера угорських комуністів Бела Куна передав йому запрошення приїхати очолити уряд, бо більшовики не могли дати ради в Україні, і харківський уряд Християна Раковського ледь тримався.

Винниченко приїхав, провів переговори, поставив вимогу, що він сформує уряд, якщо йому підпорядкують українські збройні сили. Після відмови він поїхав до Франції. Написав ще чимало добрих текстів. Мені здається, на ставлення до Винниченка й Петлюри у нас досі десь впливають радянські уявлення, багаторічне несамовите цькування.

Художнику Миколі Глущенку (ліворуч) останнім часом присвячено декілька монографій. Він працював на радянську спецслужбу та інформував її, зокрема, про зв’язки Володимира Винниченка (праворуч)

фото з відкритих джерел

«Історія не буває простою, а чорно-білі оцінки переважно завдають шкоди»

У Книзі Еклезіастовій сказано, що знання примножують скорботу. Нині ми знаємо про наших класиків більше, аніж, наприклад, до повномасштабного вторгнення, яке загострило проблему ідентичності. Але що нам робити із цим знанням? Як сформувати нове ставлення до письменників 1930-х, котрі опинялися на моральному шпагаті – зрадити себе і свої принципи, але вижити, або гарантовано загинути у Сандармоху чи у таборах деінде?

Мусимо визнати, що 1930-ті роки (за поодинокими винятками) стали десятиліттям без творчості, що музи не захотіли жити у концтаборі й покинули своїх обранців. Митці у кайданах не здатні на шедеври, моральні компроміси, страх, приниження. Несвобода призводить до деградації таланту.

Коли ми оцінюємо масштаби втрат, коли думаємо про розстріляних у Києві на Інститутський (під час Революції гідності у лютому 2014 року – «Главком») і у карельському урочищі Сандармох, коли рахуємо чорні провали на книжкових полицях, – тут мали б стояти романи, драми, вірші, видані Валер’яном Підмогильним після «Повісті без назви», Майком Йогансеном після «Подорожі вченого доктора Леонардо…», Миколою Кулішем після «Маклени Ґраси», – маємо пам’ятати і про невтілені задуми Тичини, Рильського, Кочерги, Яновського, Сенченка, Довженка…

Не замовчуючи мимовільних гріхів і переступів, усвідомлюючи блазенську роль, зіграну тим чи іншим митцем у сталінській державі, не маємо жодних підстав знецінювати їхні творчі вершини. Так, Павло Тичина зостався у нашому каноні автором чотирьох поетичних збірок, але це вірші найвищої проби. Так, Юрій Яновський зазнав катастрофічних невдач, і найкращим у його прозі став дебютний юнацький «Майстер корабля», – але роман належить до канону класики.

І всі ці творці гідні пам’яті й шани: вони забезпечили тяглість традиції, на них взорувалися й взоруються молодші письменники. Тридцяті – перша половина п’ятдесятих, доба сталінського ортодоксального соцреалізму, – це темні й трагічні часи незліченних втрат. Культура потребує плекання, а на затоптаному полі не скоро проб’ються зелені пагони. І тим дивовижніше, що найменше послаблення терору, у роки Другої світової, у 1960-ті, уможливлювало утвердження української тожсамости, української культури.

Проблема, яку ми обговорюємо зараз, є властивою лише для колоніальної літератури (зарахуємо до неї й українську) чи на заході Європи час від часу також спалахують обговорення митця, котрий обирає пристосуванство заради матеріальних або інших благ?

Звичайно ж, це не лише наша проблема. У Німеччині впродовж десятиліть відбувалися обговорення спадщини нацизму. До прикладу, лауреат Нобелівської премії прозаїк Гюнтер Грасс був членом гітлер’югенду, танкістом у Вермахті. Він підтримував нацистську ідеологію, і лише по війні зміг переосмислити цінності, став видатним письменником. Так само стала предметом дискусій співпраця з режимом Гітлера видатного філософа Мартіна Гайдеґґера. Історія не буває простою, а чорно-білі оцінки переважно завдають шкоди.

Наталія Лебідь, для «Главкома»