Тичина vs Булгаков. Чому не можна порівнювати цих письменників

Люди, які ставлять Тичину з Булгаковим – мені смішні. Забавні такі тьоті Моті із Курська, яким «лучше быть изнасилованной, чем украинизированной».

Ранні збірки поета, ті ж «Сонячні кларнети», «Плуг» – то топ для прочитання для кожного, чия робота повʼязана зі словом. Тут гра з формами, стилями, гарнезний слог.

Якщо уже так хочеться кинути кізяк в автора, то є праця «Феномен доби (сходження на Голгофу слави)» – Василя Стуса, написана у 1970–1971 роках і тривалий час заборонена в СРСР.

Там повний аналіз від збірки до збірки, як митець з непересічним хистом перетворювався в особу з функцією поета. В ходячого мерця з медалями. По Тичині можна провести добрий аналіз, як радянська доба ламала експресивних українців і робила з них сумних радянських людей з однаковими зеленими балконами.

Якщо проаналізувати постать Тичини – він мав фантастичний талант, але був досить мʼякого складу характеру. Він був тонким музикантом, міцним художником, тобто явно не для часів утвердження більшовизму з маховиком репресій. Душевна організація Тичини не витримала щоденних повідомлень, що когось згноїли в якомусь аналогу Бучі, Ізюмському лісі чи Лимані. Він вирішив вижити, хоч і втратити себе.

Розстріли його юнацьких друзів і наставників зламали Павла Григоровича – так буває. Цим скористалась радянська система, і звісно, не розстріляла Тичину, але вбила його морально. Коли лишилась шкірка від ковбаси, а самого мʼяса уже не було.

«Феномен доби» цінний тим, що цю роботу написав Стус, який став жертвою режиму, саме від фізичної страти. Це цінний ракурс, коли одна жертва, яка витримувала нелюдські катування, пише про іншу – яка зламалась. Коли Стус зустрів Тичину живцем, він відмітив, що той говорив прості речення невлад – тобто це була хвора і немічна людина. Не дивно, що отакий Тичина-політик цілком влаштовував СРСР. З психічно зламаних овочів спросу нєт. Як і небезпеки українського національного руху.

У школі не вчать такому аналізу і співставленню, я сама це знайшла, коли готувала якусь доповідь в університеті. А дарма, що школі на це начхати – можливо, тоді тьоті Моті не видавали би себе за «еліту» і не зводили нашу культуру до меншовартості.

Дам лише одну цитату Стуса із «Феномена доби»:

«Як би там не було, Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші».

В нашій середній школі рідко зустрінеш талановитого вчителя української літератури, де було би не все на відчепись чи культу шароварщини. Але там явно бракує уроку про моральне катування і окупацію – той же Тичина був би яскравим прикладом зламаної психічно особи режимом.

Хто не читав «Феномен доби» Стуса – дуже рекомендую, книжка, яка має бути в домашній бібліотеці.