Ті, хто шукає тіла і рятує душі загиблих на війні
«Главком» провів день з хлопцями, чию роботу мало хто наважився б зробити
Із початком повномасштабного вторгнення Україна запустила лічильник кількості загиблих росіян на війні, яку вони самі розпочали. Його показник щоденно зростає. Згідно з інформацією як української сторони, так і європейських та американської розвідок, цифра російських втрат перетнула позначку 500 тис.
Інформації ж про полеглих українських героїв у відкритих джерелах обмаль. Вперше про втрати ЗСУ у війні повідомив на пресконференції наприкінці лютого президент Зеленський. Тоді він назвав цифру – 31 тисяча загиблих.
Усі ми розуміємо, що Україна зазнає щоденних втрат. Але до закінчення бойових дій навряд чи влада повинна регулярно звітувати про такі цифри.
Парамедики на фронті та лікарі в прифронтових містах підтверджують: наші втрати не такі значні, як у агресора. Щодо поранених є більш точна інформація. За словами Сергія Сошинського, президента благодійного фонду «Здоров’я українського народу», станом на березень 2024 року в Україні налічується більше 300 тис. поранених, з яких 50 тис. людей з ампутованими кінцівками.
Статистика поранених доступніша, адже бойові медики точно знають і звітують, скількох травмованих солдат вдалося евакуювати з поля бою. Медичні шпиталі цю інформацію збирають та фіналізують.
З полеглими все набагато важче. «При роботі ворожої артилерії втрати зазнаються ближче до тилу, подалі від лінії розмежування і в такому випадку підрахувати кількість загиблих не так важко, як на передовій. У сірій зоні, а це може бути і сотня метрів, і до кількох кілометрів від лінії розмежування, часто нереально вивезти наших загиблих. Через постійну роботу ворожої артилерії та дронів шанси заїхати на машині на ці позиції майже нульові, доводиться ходити пішки. Тому ви розумієте, що практично неможливо залишитися непомітними для ворога групі з трьох-чотирьох чоловік і кілька кілометрів йти на пошуки, а потім виносити тіло до «еваку». Єдиний відносно безпечний варіант – робити це при відступі ворога, або у сутінках, коли «нельотна» погода для ворожих пташок», – пояснює «Главкому» Леонід, бойовий медик 59-ї ОМПБр.
Небезпечна місія
В Україні на лінії фронту діє кілька організацій, які займаються пошуком та вивезенням тіл загиблих. Одна з найбільших – пошуковий загін «Плацдарм». Протягом останніх 10 років її керівник і засновник Олексій Юков працював на волонтерських засадах. Він зареєстрував свій загін ще у 2013 році. Завдяки донатам та фінансовій підтримці небайдужих йому вдавалось весь цей час підтримувати активну діяльність організації, ідентифікувати та повернути додому сотні тіл. Ситуація змінилася у цьому році, коли «Плацдарм» взяла під своє крило держава і хлопці почали працювати при Уповноваженому з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.
При першому знайомстві з Олексієм розумієш: він – людина незвичайна, мало хто присвятив би своє життя пошукам загиблих. Юков сам зі Слов’янська і ще з юнацтва займався цієї справою.
На Донеччині після Другої світової війни залишилося багато військових артефактів та решток загиблих солдатів. Олексій згадує епізод із дитинства, що врізався в його пам’ять: коли йому було 8 років, будівельники рили великий котлован і натрапили на людські кістки. За кілька років у лісі біля Лимана він вже сам натрапив з братом на велику галявину, яка буквально світилась білим кольором від людських кісток. Олексій тишком приїздив туди на велосипеді, щоб забрати рештки, які лежали під відкритим небом вже більше пів століття, і поховати їх в землі.
Після початку бойових дій у 2014 році саме пошук і ексгумація тіл стали його місією. Як говорить сам Олексій, за чверть століття його команді вдалося врятувати душі тисяч загиблих воїнів.
У 2014-му сталась історія, яка могла коштувати життя Юкову. Одного разу він перетинав блок-пост бойовиків «ДНР», які його й затримали. Без жодних з’ясувань його кинули у підвал-катівню. Олексію зав’язали руки і ноги. Було очевидно, що його готують до страти. Буквально щойно було вбито іншу людину, і Юков чекав на неминучу смерть. Але розпочався обстріл цих позицій і «ополчєнци» поховалися. Завершилась ця історія тим, що зв’язаного Юкова помістили в автомобіль і почали кудись везти, у телефоні Олексія серед контактів знайшли якогось місцевого ватажка. Його набрали і той безапеляційно заявив, що Олексій – єдина людина, яка «не переступить через ваші рештки і зробить все можливо, щоб навіть їх гідно поховати». Після цього ще був дзвінок російському терористу Стрелкову (Гіркіну), який віддав наказ не страчувати Юкова. Так закінчилась історія, яка дивом не стала фатальною для Олексія.
Та навіть у буремні часи АТО Юков мав достатньо часу, аби приділяти його дружині, двом малим дітям та своєму захопленню тайським боксом. Повномасштабне вторгнення змусило ж його повністю присвятити себе діяльності «Плацдарму».
З 2022-го «Плацдарм» займається пошуком загиблих в районах Ізюма та Слов’янська, де після контрнаступу лишилось багато полеглих: і українців, і росіян. На початках, за словами Юкова, умови роботи сильно відрізнялись від теперішніх. Так, вже тоді росіяни підступно мінували тіла загиблих, але не було такої загрози потрапити під артобстріл чи атаку дрона. «У нас було достатньо часу, щоб знайти, оглянути та дістати рештки. Єдине, чого варто було остерігатися – вибухівку, яку ворог лишав у тілах загиблих. Для цього ми до тіла прикріпляли мотузку, відходили на відстань 7-10 метрів і тягли її. Зазвичай, все було тихо, але ставались і випадки з вибухом – росіяни спеціально прикріплювали міни, щоб вразити людей, які рятуватимуть полеглих. Навіщо?», – риторично запитує очільник «Плацдарму» у розмові з «Главкомом».
Волонтерські будні
Зараз ситуація ще більш ускладнилась: працювати важче, умови дуже небезпечні. Майже щодня Юков заводить свою «Валькірію» – автомобіль з великою білою будкою, чорним хрестом і надписом «200» і виїжджає з побратимами до лінії розмежування. Дорога займає до години часу, кожен з хлопців сконцентрований та намагається провести цей час в тиші, розуміючи ризики. Хлопців та саму «Валькірію» знають на всіх блок-постах, тому у місця, де не має проїзду цивільних, пошуковців пропускають без особливих запитань – їх роботу мало хто наважиться зробити.
«Зараз ми працюємо в районі Бахмута, а саме у звільнених селах Андріївці і Кліщіївці. Тут дуже багато полеглих росіян (часто в пропорціях один український загиблий до семи-восьми росіян) і ми стараємося вивозити усіх. Але умови настільки небезпечні… Кожен такий виїзд ризикуємо своїм життям задля порятунку душ, повернення кожного загиблого додому. Адже для батьків, дружин, рідних дуже важливо поховати свого сина, чоловіка, брата. Особливо важко тим, у кого багато місяців рідна людина перебуває у списках зниклих безвісти. Вони розуміють, що хлопці лежать у полях і ніхто їх не забирає. Тому це наша робота, і ми робимо її сумлінно», – говорить Олексій Юков. Починаючи з 2022 року, його команда пошуковців вивезли лише з Бахмутського району більше 200 тіл.
Бронежилет, каска, аптечка, рукавички, захисна маска, гумові костюми і черевики – основна амуніція хлопців. У багажнику завжди є болгарка та пилка (діставати рештки доводиться з-під завалів будинків, дерев, а в холодну пору року розкопати замерзлу землю лопатою не просто). У нинішніх умовах автомобіль доводиться лишати за 3-5 кілометрів від місця роботи, тому беруть з собою лише необхідне і неважке – щуп, пакети та невеличкі лопати.
Невеличкий інструктаж з планом дій на день від Юкова, і четверо хлопців у формі відправляються на пошуки тіл. Цю відстань доводиться йти, а на деяких ділянках повзти посадкою, розбитою дорогою зі знищеною технікою на узбіччі. Переміщуються хлопці швидко в тиші, аби можна було розчути ворожий дрон. Тікати від нього немає сенсу. Головне – знайти дерево, за яким можна сховатися. Окрім російських fpv-дронів, розтяжок і мін, позиції легко прострілюються артою. Не так складно знайти тут загиблого, важче – його оглянути, відкопати і донести до автомобіля. Це необхідно зробити за мінімально можливий час, помилка і затримка можуть коштувати життя.
Команда починає працювати, кожен мовчки робить своє: один розчищає територію від сміття, листя, гілок та землі, інший проходить її щупом. Тіло виявлено. Місце маркують та ретельно перевіряють на наявність мін і розтяжок. Далі обережно обкопують лопатою периметр, і в хід йдуть більш делікатні знаряддя праці – ножі та невеликі щітки, за допомогою яких очищують, обережно виймають і переносять рештки та одяг на спеціальний поліетиленовий пакет, прикріплюючи до нього бірку з інформацією про тіло і його місцезнаходження.
Останній і найбільш небезпечний етап – запакувати, швидко донести пакети та завантажити їх до «Валькірії». Зазвичай, один пакет з рештками, які пролежали кілька місяців, важить в середньому 15-20 кг. Але, якщо людина загинула нещодавно і її тканини не встигли розкластися, вага з амуніцією може складати і більше 50 кг. Таку ношу хлопці доправляють до транспорту вдвох або втрьох, це сповільнює евакуацію і збільшує ризики.
Рублі, залізні жетони і романтичні листи
За один день загону вдалось дістати рештки восьми загиблих. Після того, як їх завантажили до авто, хлопці з «Плацдарму» везуть двохсотих у невелике село за 30 км. Тут тіла дістають, кладуть на траву і ретельно оглядають, шукають у кишенях, на одязі розпізнавальні знаки, жетони, документи, інші речі, за якими можна ідентифікувати тіла. Далі їх фотографують, нумерують та складають у спеціальну машину-рефрижератор.
Установити особу вдається не завжди. Багато тіл вкрай понівечені і обгорілі, без документів. Тому людину можна ідентифікувати лише з допомогою аналізу ДНК. Так сталось і цього разу – два тіла довго пролежали в землі, а документів не виявлено, тому далі лише експертиза. Єдине, що можна точно сказати, – це росіяни, судячи по їх формі.
Були випадки, коли доводилось виймати тіла з підбитої техніки. Для ідентифікації тіл – це найбільш складний випадок. При вибуху боєкомплекту у танку температура настільки велика, що кістки людини міцно «впікаються» в метал. Ідентифікувати такі рештки можуть лише спеціалісти з відповідним обладнанням у спеціальних лабораторіях.
Найчастіше у кишенях знаходять військові квитки, годинники, російські рублі. Цього разу вдалось ідентифікувати молодого солдата з Оренбурга. Крім документів, у нього також знайшли в кишені листівку від матері, а також написаний від руки лист своїй дівчині, який він вже ніколи не відправить.
«Що керує мною і змушує кожен день робити цю роботу? Мабуть, те, що я не хотів би, щоб через людські кістки переступали. Ми повинні гідно ставитися до полеглих, тому намагаємося повернути тіло кожного загиблого додому. За великим рахунком, немає значення, чи це тіло нашого воїна, чи ворога. Так, я усвідомлюю, що саме росіяни прийшли на нашу землю нас убивати. Але ми маємо лишитися людьми, своєю гуманністю та справедливістю ми відрізняємося від них. Єдине, про що я думаю, коли знаходжу тіла ворога: чого ви до нас прийшли, навіщо вам така безславна смерть в багнюці, в якій ваша душа не знайде спокою? Ви самі загинули, і хочете з собою нас забрати на той світ?» – знову ставить риторичні питання Олексій Юков.
Та є ще одна вагома причина, яка спонукає працювати команду. Тіла росіян – це теж обмінний фонд. Окрім військовополонених українська сторона обмінює тіла і так повертає наших загиблих героїв. Росія неохоче погоджується на подібні обміни, але якщо вони відбуваються, то пропорційно – тіло за тіло.
Державний пошук
Ще одна структура, яка займається пошуком, ідентифікацією та транспортуванням тіл загиблих – CIMIC (Civil-military cooperation). Це цивільно-військове співробітництво, структура у Збройних Силах України, одна з функцій працівників якої – пошук, ідентифікація тіл і передача рідним для гідного поховання.
Полеглих українських воїнів медичні «еваки» військових частин щодня привозять до одного з моргів на сході. Тут тіла оглядають, ідентифікують за наявними документами і встановлюють місце проживання бійця або його родичів. Після цього перекладають у пакети і розміщують у спеціальній машині з морозильною камерою. Щодня вона доправляє тіла героїв на вічний спокій по всій Україні. Дуже символічно, що на автівці намальований великий янгол у вигляді військового, який говорить: «Душа полеглого героя летить додому».
Поряд з моргом стоїть великий білий контейнер. Насправді це велика морозильна камера, де зберігають тіла росіян для майбутніх обмінів. Як зазначають представники CIMIC, кількість загиблих, звичайно, залежить від інтенсивності бойових дій, але «їхніх тіл більше в рази».
Водій «янгола»
Олег Шиба, водій машини з янголом, родом зі Львова. До повномасштабної війни мав свій бізнес. Після 24 лютого 2022 року вступив до лав ЗСУ, зараз щодня він привозить тіла загиблих воїнів додому. «Найбільш моторошний момент – мабуть, це тоді, коли йшли запеклі бої у районі Слов’янська. Мій син – десантник, брав активну участь у деокупації тієї території. І от щоранку ми вивозили тіла загиблих наших солдат, а зв’язку з сином на той час не було більше тижня. Кожен день мені передавали списки загиблих, тіла яких привозили до моргу, і я завжди вдивлявся в імена на цих паперах, розуміючи, що серед загиблих може бути мій син. Він був на бойовому завданні у засідці, у місці, де ворог відслідковує і контролює мобільний зв'язок, тому весь цей час заради безпеки не користувався мобільним. Я це прекрасно розумів, проте думки за ці дні навертались різні, цей час я ніколи не забуду. Слава Богу, з ним все гаразд, він у строю, живий і гідно захищає нашу країну».
Олег визнає: з часом навіть така робота сприймається буденніше. Проте є емоції, до яких звикнути ніколи не вдасться. «Везеш пакет з загиблим героєм до його дому і потрібно передати тіло його рідним. На подвір’я виходить мати і у цей момент ти розумієш, що для неї життя зупинилось, її син, єдина надія, вже ніколи не посміхнеться, ніколи з нею не заговорить», – ділиться Шиба своїми переживаннями з «Главкомом».
Містичні знаки
Маючи щодня справу з мертвими, члени пошукового загону Юкова не приховують, що вірять у потойбічний світ, містику... Знаки і забобони супроводжують їхню роботу: хлопці вірять, що саме тварини є провідниками – передають інформацію померлих, вселяючись в їх душі.
«Нерідко саме тварини якимось містичним чином нам допомагали знаходити тіла. Так, одного разу на ізюмському напрямку ми були у лісі, де не проходили бої і ніщо не вказувало на загиблих. Але зовсім недалеко ворон безупинно видавав дивні звуки. Ми пішли в ту сторону і дуже здивувались, коли побачили птаха на дереві, під яким лежав загиблий боєць. Можливо, хтось не вірить у містику, але я впевнений, що саме душа загиблого вселилась у птаха, який благав про порятунок і поховання його решток», – згадує Юков.
Інший незвичний випадок стався більше року тому, коли загін працював у звільненому селі. Вони знали, що біля конкретного будинку мав бути загиблий, але кілька днів пошуків були безуспішними. І раптом один з пошуковців побачив неподалеку кошеня, яке весь цей час ходило колом та стрибало по одному й тому ж місцю, привертаючи увагу. Хлопець перевірив щупом землю – тіло полеглого українського воїна було саме тут.
Олексій Мужчина, «Главком»
Коментарі — 0