Герой України Богдан Магаляс: Хочу повернутись додому, обійняти батьків. Подарувати їм онуків…

«Щиро вірю, що винні у запорізькій трагедії отримають справедливе покарання»

Трагедія, шо спіткала 128 гірсько-штурмову бригаду, шокувала Україну – ворог завдав удару по бійцях під час шикування з нагоди Дня артилерії і ракетних військ 3 листопада. Загинули 19 бійців. Нині триває слідство.

Буковинець бойовий медик Богдан Магаляс – з цієї бригади. 29 вересня цього року йому було присвоєно звання Героя України.

Воїну 29 років, він потрапив на війну навесні 2022 року. До того проживав і працював за кордоном, але початок повномасштабного вторгнення припав на його відпустку, яку він проводив в Україні. Прийшла повістка і Богдан, який до цього ні дня не служив в армії, вступив до лав Збройних сил. За фахом електромеханік, але півтора року тому він став бойовим медиком. Навчався у Тернополі та Іспанії, у липні 2023 року пройшов спеціальну підготовку в Академії сухопутних військ у місті Толедо.

В інтерв’ю «Главкому» Богдан Магаляс розповів про найбільші потреби військових на передовій, важливість мотивації для воїнів на «нулі», їхню велику фізичну втому та своє бачення перемоги. А воно дуже відрізняється від мрій та уявлень багатьох з нас… 

«Було би добре обміняти мою нагороду на життя наших хлопців»

Богдане, від імені «Главкома» прийміть вітання з присвоєнням найвищої нагороди – Героя України. Для вас це було очікуваним? Розкажіть, як дізналися про відзнаку?

Ми мали кілька особливо важких днів, коли, на жаль, втратили багато побратимів. Було багато роботи, багато поранених. Під час евакуації пораненого по моєму автомобілю спрацював ворожий FPV-дрон, сильно пошкодивши передню частину авто та двигун, який врятував нам життя. За кілька годин до нас приїхав «замполіт» дізнатися про наш моральний стан та привітати мене з нагородою. Для мене це було несподіванкою. Але, на жаль, радіти тоді не було змоги через втрати. Жартома тоді я сказав, що було би добре поміняти її (нагороду) на наших хлопців.

За які саме дії мене нагороджено, я не уточнював.

Для вас війна почалася у 2022 році, коли ви повернулися з-за кордону у відпустку і потрапили під мобілізацію. Але до того не служили, не мали досвіду. Що встигли опанувати під час двотижневих підготовчих курсів? На вашу думку, скільки потрібно часу, аби бійцю добре підготуватися?

1 травня 2022 року я вперше потрапив на «нуль», і з тих пір наша рота завжди займалась наступами або обороною. З перших днів я взяв на себе евакуацію. Пізніше, вже влітку 2022 року, до мене у підрозділ прийшов ще один медик. Тепер ми з ним хороші друзі. Я довіряю йому, а він – мені. Морально легше працювати, коли є надійні люди поряд! За період служби моя рота брала участь у звільненні Херсона, Червоного, Високопілля. Також обороняли Бахмут, Бахмутське, Соледар та Оріхів. Деокупована величезна площа нашої землі. Підчас перших боїв за Херсон бували дні, де за пів дня я встигав вивезти 35 поранених, бувало навіть більше. Робота тоді здавалася лотереєю, оскільки будь-який наш рух супроводжувався інтенсивним вогнем з мінометів та танків противника.

Іноді доводилось їхати туди, куди не йшла броньована техніка. За період моєї служби вдалось вивезти близько 150 поранених та загиблих. Це були хлопці моєї роти та інших підрозділів. На «нулі» немає своїх та чужих: маючи змогу, допомагаєш, не задумуючись.

Розкажіть про ці бої, де було найважче і чому? Яким було ставлення місцевого населення?

Найбільш ворожим до нас було ставлення мешканців населених пунктів на Донеччині. Люди стомлені війною, яка точиться вже майже 10 років. Багато людей після руйнувань та крові, пролитої на їхню землю, досі використовують слова «росіяни» по відношенню до ворогів, «російські солдати». Нам важко зрозуміти це. Для нас росіяни – це ті, хто проти російсько-української війни. Решта – це кацапи.

Зустрічали ми і місцевих, яких сміливо можна назвати ждунами.

Рідними для нас стали жителі Запорізької області, люди охоче допомагали нам. Пам'ятаю дядька Васю, жителя села Щербаки. Він, коли побачив наших хлопців, які живуть у посадці, запропонував пожити у нього. Щербаки на той момент були на «нулі». Гараж дядька Васі став нашим спостережним постом. На жаль, село, як і більшість інших, було зруйноване. Але дядя Вася у безпеці, як і його собака Кузя. Це було рік тому, проте досі пам'ятаю, як Кузя перетворив свою будку на склад їжі та не мав де спати.

Коли вам запропонували обрати підрозділ, чому ви обрали 128-му гірсько-штурмову бригаду?

Після двотижневої підготовки бажання допомагати тим, хто вже на передовій, заміщало всі інші думки, тому коли нам запропонували переглянути список бригад, яким потрібен медик, довго не думаючи я обрав саме штурмову. Потім я неодноразово вважав своє рішення помилкою, проте повернувши час назад, я би зробив так само.

«На передовій завжди бракує сім'ї, відпочинку та нових людей»

За освітою ви електромеханік, а на війні – медик. Як так сталося?

На електромеханіка я навчався тому що, маючи хороший середній бал, не хотів витрачати кошти батьків на «донати» деканам. Тому пішов туди, де не потрібно викидати гроші на хабарі. Мені подобалось будувати, батько з дитинства навчав мене, будуючи наш будинок.

Коли мобілізували, запропонували стати медиком. У мене ніколи не було бажання вбивати, тому пропозиція бути медиком – дуже хороший подарунок і ще один стимул зосередитись на навчанні. Навчалися ми у Тернополі. Було дуже багато людей, але до кінця навчання багато відмовилось продовжувати, розуміючи, що не витримають. Навчання проводили військові інструктори, разом з цивільними парамедиками.

Важливо розуміти, що тактична медицина сильно відрізняється від нашого розуміння того, хто такий медик. Потрібно знати алгоритми дій. Це можна порівняти із вивченням Правил дорожнього руху. Всі правила чітко виписані, їх потрібно просто вивчити. Важливо розуміти, що і для чого ти робиш, і швидко реагувати. З часом ти поступово починаєш рости, покращувати своє розуміння людської фізіології. Влітку 2023 року я пройшов місячний курс тактичної медицини в Іспанії, де навчився багатьом новим речам та мав змогу зрозуміти свої попередні помилки.

Богдан Магаляс пройшов спеціальну підготовку в Академії сухопутних військ у місті Оледо, Іспанія

Чого вам як бойовому медику найбільше бракує на передовій?

На передовій завжди бракує сім'ї, відпочинку та нових людей. Авжеж хочеться, щоби було, як у фільмах, коли сотні наших танків, коли на прохання про допомогу прибуває десяток винищувачів, а для медика – гвинтокрил. Але насправді завжди у нас розмови про сім'ю, коханих, дітей, втрачених друзів і страшенну втому. На передовій потрібні нові люди, які зможуть дати нам кілька місяців відпочинку.

Наскільки бійці обізнані у тому, як надати першу допомогу собі чи побратиму?

Кожен бойовий медик завжди намагається передати максимум знань і власного досвіду своїм побратимам, дуже часто твоє життя у твоїх руках, та руках тих, хто поряд. Евакуації завжди починаються з самодопомоги, якщо це можливо, та першої допомоги від того, хто поряд. Часто евакуація дуже тривала, а іноді взагалі неможлива. Тому дуже важливо обмінюватись знаннями. Я хоч і медик, але вмію стріляти з усіх видів озброєння до 60-мм ручного міномета (міномет калібру 60 мм), а також з БМП 1. Ніколи не знаєш, у яку ситуацію потрапиш, тому коли вчиш хлопців медицині, вони залюбки вчать тебе своїм навичкам. І це дуже важливо і корисно на війні.

Надзвичайно важливими є перші хвилини після поранення. Багато чого залежить як від уміння бійця надати собі допомогу, так і від якості турнікетів. Чи досі ця проблема проблема існує? Який її масштаб?

Так, на жаль, я багато разів зустрічав турнікети від недобросовісних виробників, які, поспішаючи заробити, ставлять гроші вище за життя. Часто ми чуємо гнівні слова на адресу волонтерів через те, що такі неякісні турнікети привозять. Та я хочу відповісти усім, хто нас прочитає: друзі, не зліться на людей, які хочуть допомогти, у них немає нашого досвіду, немає наших знань. Через їхні руки проходять сотні ящиків з турнікетами та іншим приладдям, у них немає змоги перевіряти усе. Я хочу подякувати усім волонтерам, які допомагають будь-чим! Це важлива та важка робота. Ми проблему з неякісною продукцією вирішуємо заздалегідь. Тобто усі турнікети, які отримуємо, ми перевіряємо. Елементарний візуальний огляд допоможе вберегти когось. Все, що викликає сумніви, перевіряється негайно. Також ми стараємось забезпечити кожного бійця мінімум трьома турнікетами. Це дає змогу допомогти тому хто поряд і собі, незалежно від поранення. Завжди стараюся самотужки знайти волонтерів і забезпечити свою роту без допомоги керівництва.

«Зараз закон – це зброя у наших руках»

Бійці гірсько-штурмової бригади завжди першими заходять на позиції противника, звільняючи наші землі. Як відрізняється підготовка військових, які поповнюють підрозділ зараз від тієї, що була на початку повномасштабного вторгнення?

За час повномасштабної війни рівень підготовки бійців, на мій погляд, сильно покращився. Але, на жаль, не покращилися самі бійці. Коли мене мобілізували навесні 2022 року, на території військкомату ніхто не плакав, не кричав «чому я, а не хтось інший», чи «нехай підуть депутати та їхні діти». Тоді всі сміялися, жартували і більшість людей приходили до військових частин навіть без повісток. Такий настрій дозволив нам протриматись вже майже два роки та не просто протриматись, а добряче дати по зубах двоголовій курці на більшості напрямків, звільнивши значну частину нашої території.

Сьогодні все частіше чуєш, що всі стомилися від війни: все не те, все не так, «чому я», «які підстави», «Територіальний центр комплектування – це приватна фірма» і тому подібне. Тому скільки не тренуй бійця, скільки досвіду йому не передавай, його якість як бійця, без бажання приєднатися до підрозділу, від цього не збільшується.

Коли мене мобілізували, єдиним навчанням було 14 днів медицини у шкільному класі, та 22 постріли з АК на полігоні. Тим не менше, після майже двох років на передовій, я сиджу і відповідаю на ваші запитання зі знанням справи. Так, загинуло дуже багато людей, і я не виключаю, що можу до них приєднатися. Проте війна саме такою і є. Колись у школі ми слухали ветеранів, тепер стаємо ветеранами самі. Просто згадайте сльози на очах старого досвідченого дідуся з орденами на піджаку. У війні немає романтики, це гіркий досвід. І саме ми, кожен з нас, повинні зупинити це. Не прикриваючись кимось. Кожен теплий затишний будинок в Україні – це старання когось, це його здоров'я та кров. Ви не скажете кацапу з автоматом «не забирай мій дім, не вбивай мою сім'ю, бо це незаконно». Зараз закон – це зброя у наших руках! Конституція чи парламент не захистять вашу сім'ю чи будинок. Не збережуть вашу свободу.

Маєте друзів чи знайомих ухилянтів?

Так, у мене багато знайомих, які втекли від служби. З більшістю я підтримую спілкування, це хороші хлопці, проте, на жаль, їм не вистачило сил. У кожного свої причини втекти. Я не берусь когось звинувачувати. Мені шкода, що є й такі, які тікали безпосередньо під час бою, залишаючи побратимів, це значно гірше. Тому що такий вчинок піднімає ймовірність загибелі тих, хто продовжує стояти на позиціях. Але знову ж таки, сильна втома і розуміння, що міняти нас ніхто не поспішає, змушує когось опускати руки. Але я, у будь-якому випадку, вдячний їм також, тому що колись вони одягнули форму та стали у стрій. Хоч і втекли з часом. На мою думку, це краще, ніж тікати з бару чи кафе, куди зайшли працівники ТЦК.

Одні військові вважають, що на передовій мають бути лише мотивовані люди. Інші – що мотивація прийде. Ви якої думки дотримуєтеся і чому?

Важливо аби людина, яку мобілізували, хотіла навчатись, всі ресурси для цього є. Маючи бажання, можна навчитися всьому. Запитай, до прикладу, кулеметника, як стріляти і тобі набридне його слухати. Бо говорити він буде довго. Запевняючи, що немає нічого кращого за його «цяцьку».

«Слово «перемога» не викликає у мене тієї ейфорії як колись»

«Покарайте його, відправте на передову!». Досить часто можна почути таке. Як ви ставитеся до таких уявлень про «покарання»?

Так, ми часто чуємо це. Звісно, що нас це ображає, тому що передова не є звалищем неправильних людей. Я не думаю, що ви би найняли для охорони свого будинку чи бізнесу чоловіка, який вчора когось зґвалтував, обікрав чи п'яним потрапив у ДТП. Ви повинні розуміти, що така людина небезпечна не тільки для суспільства у тилу, а й для хлопців на передовій. Адже це важка зосереджена робота, де необережність чи неуважність відбирають життя. Я більше схиляюся до думки, що для цих всіх «кандидатів на передову» Україна має розробити окремі формування чи батальйони. Вони зможуть розчищати завали, вантажити ешелони. Колись робота з примата зробила людину. Варто цим скористатися. Без шкоди нашим підрозділам.

Останній мовний скандал розколов Україну. Колишня депутатка, професорка Ірина Фаріон розкритикувала бійців «Азова». «Я не можу назвати їх українцями, якщо вони не говорять українською. То нехай себе назвуть «руськими», – сказала вона. Яке значення мова має для вас і ваших побратимів на передовій? Де межа між правом говорити в окопі зручною тобі мовою і демонстрацією цінностей, заради яких українці втрачають життя?

На мою думку, пані Ірина поклала хрест на багаторічній праці багатьох людей, які прагнули привити бажання російськомовним вчити українську.

У мене російська мова зараз викликає певний дискомфорт, проте вона ніколи не була для мене якимось показником. Серед наших бійців багато російськомовних, і вони так само готові віддати життя за Україну.

Кожен, хто розмовляє російською та стоїть на боці України, на стороні честі та правди, є українцем. Я підтримую закон про державну мову в усіх державних закладах. Проте в особистому житті люди говорять тією мовою, якою їм зручно. Багато віршів російською прославляють нашу країну. Я вважаю, що мовні конфлікти роздувають спецслужби.

Проте наша мова – особлива. Мені співали колискову українською, я освідчувався у коханні українською, і це було особливим, тому що слово «кохаю» не заміниш і не перекладеш.

Чимало бійців воюють з початку повномасштабної війни. Дуже складно знаходити мотивацію на такій тривалій дистанції. Що вас мотивує, що додає сил? Що допомагає розслабитися хоч на короткий час?

Від війни втомилися всі. Не тільки українці. Це нормально. Війна – це важке навантаження на керівників усіх країн та на економіку цілого світу. Це відповідальність від якої ніяк не відпочити. Кожен живе надією на швидку перемогу, марить майбутнім, де як і раніше буде обіймати дружину, бавитися з дітьми, провідає батьків. Поки війна триває, відпочинку немає, тому що навіть їдучи у відпустку, ти продовжуєш моніторити новини, переживати за свій підрозділ, своїх нових друзів.

Що для вас означатиме перемога у війні? 

Моє бачення перемоги сильно відрізняється від того, що я чув з цього приводу.

На мою думку перемога – це ніщо інше як банальне закінчення безглуздих вбивств. Звісно, це повернення усіх наших територій та людей, яких незаконно утримують. Проте перемога у звичному нам значенні неможлива. Більшість міст та сіл більше ніколи не відбудують, моральні травми людей та дітей назавжди залишаться з ними, а тисячі пам'ятників з’являться і назавжди залишаться на кладовищах. Ми будемо плакати на парадах. Будемо проводжати в останню путь ветеранів. Роки розвитку стерті.

Ми закінчимо цю війну на наших умовах! Повернемо те, що нам належить. Але не повернемо наших людей. Тому слово «перемога» не викликає у мене тієї ейфорії як колись.

Ваша мама розповідала, що у дитинстві ви мріяли бути космонавтом. А про що зараз мрієте? Чим хотіли би займатися після війни?

Це найважче питання, на яке я не можу відповісти навіть собі. Я хочу повернутись додому, обійняти батьків. Поїхати з батьком на риболовлю і нічого не піймати. Хочу посадити пару кущів троянд з мамою. Подарувати їм довгоочікуваних онуків та невістку, щоби вони мали з ким сваритися (посміхається). А з приводу професії, то можна й вулиці підмітати. Це також потрібно робити. І аж ніяк не соромно.

Розкажіть про свою родину.

Мої батьки: мама Людмила, яку я називаю «Мулька», та батько Ігор, майже все життя були підприємцями. Іноді, як і більшість сімей на західній Україні, їздили на заробітки до Італії. Батьки багато і важко працювали, щоби балувати нас – дітей.

Дитинство згадується з особливим теплом. Батьки завжди були скоріше друзями для нас, завжди підтримували та з розумінням ставились до всіляких, переважно моїх, витівок. І завжди знаходили мудре пояснення на кожну ситуацію.

Маю старшу сестричку Анастасію, вона живе у Берліні вже багато років. Вона завжди була для мене прикладом, дуже цілеспрямована, нереальна ентузіастка. І зараз, коли я у чомусь сумніваюся, саме завдяки їй та батькам знаходжу сили триматися і рухатись далі.

Дружини немає, є дівчина – Ліза. На Запоріжжі, де наша бригада кілька разів тренувалася та відновлювалася після важких боїв, батьки Лізи віддали один зі своїх будинків нам. І ним ми вже понад рік користуємося для реабілітації тих, хто повертається з лікарні, наприклад. Спочатку ми з Лізою були хорошими друзями, вона часто прала мені речі та підгодовувала бідосю. Але потім виявилося, що друзі з нас «нікудишні», і ми почали зустрічатися.

Дозвольте наостанок поставити дуже болісне питання про те, що сталося нещодавно у вашій 128 бригаді. Зрозуміло, триває слідство, яке встановить усіх винних у трагедії, але воно не поверне життя людей. Щоби убезпечитися від повторення таких трагедій, важливо винести правильні уроки з того, що трапилося. Для вас особисто у чому полягають ці уроки, що на своєму рівні ви зміните?

З приводу останніх подій я хочу висловити співчуття сім'ям, які втратили своїх близьких. Хочу подякувати вам за ваших синів, чоловіків, батьків. Кожен з них був найкращим серед нас! Та щиро вірю, що винні отримають справедливе покарання.

Михайло Глуховський, «Главком»