«Політики вже думають, як використати військових». Інтерв'ю з воїном, що отримав «Золотий хрест»
«Берлінська сіє паніку, Стерненко утік, а Ляшко воює з охоронцем»
Сержант Олексій Бик воює з Росією з 2014 року, до цього працював журналістом «Главкома». Цього разу ми зустрілися з воїном у Києві, у день нагородження Олексія «Золотим Хрестом».
Минулого року Олексій Бик воював на запорізькому напрямку, а останні вісім місяців перебуває на бахмутському, очолює інженерно-саперну роту.
В інтерв’ю «Главкому» військовий розповів, які завдання виконує під Бахмутом, як ставиться до скандалів у тилу, чого найбільше зараз потребує військо і чому артилерійські установки та снаряди потрібні не менш за дрони.
«Стою у магазині, прилітає «Ураган»…»
Олексію, «Главком» вітає з нагородою! За який саме зі своїх подвигів ви її отримали?
Сьогодні для представників рядового і сержантського складу є кілька головних нагород. «За мужність» вручається за подвиг; «Золота зірка» – нагорода, що вручається зі званням Героя України, яку частіше дають посмертно, і «Золотий хрест» – це відзнака головнокомандувача ЗСУ. Підстав, за яких її вручають сержанту або рядовому може бути дуже багато. Наприклад, за прояв мужності, відповідальне та зразкове несення служби. Нині я т.в.о. командира інженерно-саперної роти. Моя нагорода – це відзнака для всього нашого підрозділу. П’ятеро чи шестеро хлопців з нашого підрозділу її отримали. Ми вісім місяців під Бахмутом воюємо. Брали участь спочатку в оборонних операціях, тепер уже у наступальних. Бої на цій ділянці фронту досить напружені, чимало втрат. Серед хлопців, які отримали нагороди, були і поранені, і контужені неодноразово. Для мене велика честь отримати цю нагороду, бо це відзнака роботи нашого колективу.
Перебуваючи у столиці, чи відчуваєте ви, що триває повномасштабна війна? Побутує думка, що багато українців розслабилися і воліють про неї забути.
Авжеж, Київ не порівняти з окопами. Та навіть з прифронтовими містами: Костянтинівкою, Дружківкою, Краматорськом... У Києві, якби не повітряні тривоги, якби не обстріли і велика кількість військових на вулицях, взагалі можна було би подумати, що це абсолютно мирне місто. Але при цьому слід не забувати про дві важливі речі.
Перша: саме заради того, щоби міста наші залишалися мирними, ця війна і триває. Я далеко не прихильник того, що всі мають жити за військовим каноном: повна мобілізація, жодного відпочинку, всі заклади закриті, жорстка комендантська година тощо. У нас так не має бути. Сьогодні триває війна силами тих, хто на фронті і вони справляються з цією задачею цілком успішно. Немає потреби впрягати у війну буквально усіх за раз.
Друга: війна загалом не відчувається не тільки тут, але і на Донбасі. У Краматорську, Дружківці, Костянтинівці, про які я сказав вище, працюють супермаркети, магазини, кафе, таксі їздять. Наш відомий політик Юрій Луценко, кажуть, до Бахмута фотографуватися приїздив на таксі з Костянтинівки.
Немає потреби впрягати у війну буквально усіх за раз
Я орендую житло в одному з міст на Донбасі, неподалік фронту. У 100 метрах від будинку у нас можна купити цілком пристойну піцу, працює гіпермаркет поряд. Єдина різниця із Києвом у тому, що донбаські міста частіше обстрілюють, бо вони ближче до лінії фронту. Було якось: стою у магазині на касі, починається обстріл, прилітає «Ураган». На вулиці все у пилюці, у диму, уламки потрапляють у дах магазину, де я стою, але черга не ворухнулася. Сплативши покупки я вийшов з магазину і пішов у своїх справах, ніби нічого не сталося. І магазин продовжував працювати.
У містах Донбасу часто прилітає, неможливо бути весь час напруженим, це виснажує. Авжеж, у людей притуплена увага, відчуття небезпеки, порівняно з жителями міст подалі від фронту.
На війні дуже важливо не втрачати увагу. Наприклад, сапери за правилами мають працювати парами, змінюватися кожні 15 хвилин, у нормальних обставинах, бо зір притуплюється і відчуття небезпеки зникає.
З міст на Донбасі багато людей виїхали, це дуже відчувається, чимало будинків стоять із забитими дверима і вікнами. Хоча, чесно скажу, після кількох десятків років правління «крепких хозяйственников» і червоних директорів Донбасу, там часом важко зрозуміти, чи то ракета прилетіла у будинок, чи то «крепкие хозяйственники» постарались, настільки будинки зруйновані. На Донбасі ти можеш жити у центрі міста, а у тебе у дворі не буде асфальту і хтось постійно кидатиме недопалки прямо на сходи у під'їзді. Тобто людям байдуже, виходить.
«У старшого солдата Олега Ляшка є тілоохоронець у ЗСУ! Це як?»
Як в окопах ставляться до срачів у тилу? З найбільш резонансного згадується публічний рапорт Валерія Маркуса зі звинуваченнями у бік командира і скандал навколо Марії Берлінської, яка була дотична до виставки дронів у театрі Чернігова, куди прилетіла ракета.
Оці всі срачі є явищем другорядним для військових на фронті. Повірте, у них є більш нагальні задачі і більш важливі теми, щоби витрачати увагу ще й на це. Загальна думка: «вони там з жиру усі бісяться». Мало хто заривається у деталі, лізе розбиратися, хто правий. Але негативу навколо цих скандалів багато.
Це демотивує?
Та ні. Ці скандали десь далеко, на відміну від тут і зараз, де кожен день реальні історії. Наприклад, перед тим, як я приїхав у відпустку, у нас була задача промаркувати проходи і дороги для техніки. Групи, які працювали, проходили за день до 30 км. Коли ти йдеш по 30 км під обстрілами і замінованою територією, несеш на собі велику вагу, захист, зброю, тобі вже якось байдуже яйця по 17 грн, Берлінська з її зальотами, пофіг на ці всі історії, бо вони десь далеко і точно є другорядними. Інтерес до срачів мають ті, у кого багато вільного часу. На передовій його немає.
Сьогодні на фронті між бійцями не існує політичних скандалів. Але це не гарантія того, що срачі у тилу не стануть актуальними, коли стане трохи легше на передовій. Рано чи пізно, після звільнення територій, у військових стане більше часу, фронт скоротиться, дехто повернеться додому, демобілізується. Так от ця частина людей абсолютно точно буде втягнута у цей негатив. Про них вже зараз політики міркують, думають, як використовувати у різних своїх протиборствах.
Це ж не випадково Олег Ляшко з Юрієм Луценком у військовій формі фотографуються і бігають фронтом. Вони планують у майбутньому репрезентувати військову спільноту якимось чином. І таких, як вони, дуже багато.
Ляшко і Луценко кажуть, що не фотографуються, а воювали чи воюють. Ви маєте іншу інформацію?
Кажуть, нібито Луценко там десь дуже воював, але насправді… Я відверто скажу, як військова людина. Якщо він воював офіційно у складі ЗСУ, то він не міг мати різні бронежилети у великій кількості, не міг їх постійно міняти, не міг постійно міняти автомати, з якими фотографувався. Ті, хто знають військову специфіку, розуміють, що ти маєш автомат, виданий тобі на початку. І інший тобі не дадуть, якщо цей не потрапив під мінометний обстріл. А у нього там один автомат, інший… Все це, як на мене, свідчить про те, що він приїжджав спеціально, аби фотографуватися, а для цього у когось позичав бронежилети і автомати.
Знаю, що колишній народний депутат Олег Барна загинув. Я не слідкував за ним прискіпливо, не маю до нього сентиментів, але знаю, що він був досить близько до лінії фронту, що до нього прилетіло. А Ляшко і Луценко розуміють міру ризику і заради політичних дивідендів готові навіть доїхати до другої лінії оборони сфотографуватися. Уявіть, у старшого солдата Олега Ляшка є охоронець у Збройних силах! Це як?
Є інший тип політиків, різних творчих особистостей, активістів громадських, які на початку війни реально зробили собі піар на тому, що фотографувалися у формі, а потім раз і одномоментно опинилися у цивільному житті. Як так сталося, що Сергій Стерненко, який фотографувався на фоні гармат на початку повномасштабної війни, через місяць уже волонтер? Такі феномени ніхто не може пояснити, що ж це за контракт із ЗСУ такий короткотривалий.
Сергій Стерненко пояснював, що він не на фронті, адже ефективнішим буде у тилу як медійна персона, збираючи кошти для військових.
Це нісенітниця, м’яко кажучи, розумієте? Яка ефективність і ким вимірюється? Є закон про мобілізацію, є закон України про військовий обов’язок і військову службу. Ці закони передбачають, що до закінчення воєнного стану, якщо він мобілізований, він не може просто так сказати: «А з цього моменту я передумав, я тепер буду волонтером». Це так не працює. У мене, наприклад, є певні проблеми зі здоров’ям, але я не можу самовільно розвернутися і піти. Або музикант Андрій Хливнюк, якого було поранено уламком, тепер удома. Як так?
Але ж як на око визначити, може людина служити, чи ні? Є військово-лікарські комісії (ВЛК), які вирішують.
ВЛК списують тільки двохсотих, Юрія Луценка і Борислава Березу. Все, більше нікого.
«У головного сержанта – епілепсія»
На початку повномасштабної війни, коли постало питання оборони Києва, дуже багато людей отримали зброю, але не підписали контракти із ЗСУ, бо просто не було часу у держави на оформлення стосунків із добровольцями. Принаймні, подібне було у перший місяць. Цим можна пояснити те, що зокрема медійні персони були на фронті, а потім повернулися у тил.
Все ж таки, що змінилося зі Сергієм Стерненком, фізично здоровим молодим чоловіком, який мав би захищати Україну зі зброєю у руках? Згадаймо початок війни з Росією, 2014 і 2015 роки, він як націоналіст цей час, вибачте, просрав. З його одеської організації «Правого сектора» навіть сімнадцятирічні шмаркачі на фронт з'їздили, один тільки Сергій – ні. Так і цього разу. Після фотографувань у військовій формі він з фронту зник. Я не дорікаю: може, людина – ефективний волонтер. Я кажу про інше. Чому, наприклад, мій тепер головний сержант (раніше він був просто кулеметником у мене у зводі), має воювати з епілепсією? Його ніхто не списує, не звільняє з армії. У людини бувають напади просто під час бою, йде піна з рота. Що робити у цей час? Рятувати. І авжеж ми, побратими, знаючи про його проблему, якось про нього самі дбаємо.
Ви згадали ще Берлінську і Маркуса. Давайте по черзі. Марія Берлінська, якщо подивитися її відео на YouTube, з тих людей, які бігають і кричать «все пропало». Вона відверто своєю діяльністю сіє паніку свідомо ще з тих часів, коли воювала в «Айдарі», хоч у самому «Айдарі» про її там перебування різні думки існують, якщо говорити коректно, але прямо.
Все ж давайте говорити про проблему. Безпілотників, про які каже Берлінська, а деякі ЗМІ пафосно її називають «матір'ю дронів», не вистачає. Це дійсно так? Наскільки це серйозна проблема?
Безпілотники, у тому числі ударні – це, звісно, прекрасно, все це – нова технологічна ера, новий етап війни, новий спосіб ведення бойових дій. Але при цьому всьому, у них є один суттєвий недолік – дрони зеленку не штурмують і не деокуповують міста. Вони ще довго будуть гірші за артилерію і не зможуть замінити піхоту. Можливо, далі долітатимуть, ніж зараз, можливо, у подальшому матимуть більшу можливість вразити ціль, але артилерія, яка здатна залпами продавлювати оборону – це набагато важливіше для війни сьогодні. Я не кажу, що не слід розвивати дрони, я кажу про об'єктивні пріоритети.
Якщо західні країни реально хочуть, щоби ми виграли цю війну, нам треба дати не 150 танків, а 150, умовно, систем Himars і безлімітний боєкомплект до них. Тоді ми фронт у рази ефективніше продавлюватимемо. Це можуть бути й інші артилерійські установки, ці ж М777, наприклад, польські САУ «Краб» гарно себе показують.
Якої підтримки військові чекають від тилу, чого не вистачає?
Людей. Є проблема – недоукомплектовані підрозділи. Якщо є втрати, то підрозділи слід поповнювати новими людьми. Підрозділів з людьми, які тривалий час брали участь у бойових діях, стає все менше, вони «стираються». Але попри все, у нас краща ситуація, ніж у москалів, у яких відчутний кадровий голод і їм конче потрібна додаткова мобілізація.
А як це відчувається?
А тому що на деяких ділянках фронту у них по 20 різних підрозділів стоять на одному квадратному кілометрі. Це означає, що підрозділи настільки «стерлися», що у ротах позалишалося людей по 15. Тобто підрозділ у них числиться як рота, а насправді від роти залишилися одиниці. За полоненими видно, що суцільна солянка у них. Це означає, що підрозділи не встигають доукомплектовувати, додатково навчати. Був момент, коли вони мобілізували 300 тис. людей, але як ми бачили за полоненими, у бій вони вступили взагалі без усілякого навчання. Людина, яка воювала на фронті, і яка ніколи там не була, інакше поводяться на війні. Тобто людина без підготовки абсолютно непридатна до ведення війни. Я чую «вихід», чую «прихід», за звуком можу визначити траєкторію. А людина, яка не розуміє, може швидко загинути. Ні на яких навчаннях цьому не навчишся, тільки на передовій, поряд з відповідальними командирами, які підкажуть. А з командиром тобі має пощастити.
Окрім людей, чого ще не вистачає?
Транспорту. Причому це проблема не тільки нашого підрозділу, а просто всіх. Ті автівки, які приганяють волонтери, служать короткий час, швидко розвалюються. Тому потрібно, аби до штатного розкладу нам автівки додали, щоби з плечей волонтерів цю опцію зняли, аби держава долучилася. Або, наприклад, щоби волонтерський транспорт ми могли оформлювати як надходження до частин, аби потім автівки ремонтувати і заправляти державним коштом. Бо інакше ремонтники у бригаді справедливо кажуть, що у нас ваших автівок нема на балансі, тож ми не ремонтуватимемо. Цю проблему потрібно розв’язувати. Бо зараз і ремонтуємо, і заправляємо все власним коштом.
Ви зачепили тему браку людей. Нещодавно президент сказав про прохання від військових посилити мобілізацію. Як ви бачите це посилення?
Я не спеціаліст у мобілізації і мої думки на цю тему можуть здатися дилетантськими. Але скажу, як бачу. Коли я їду Києвом – кілометрові затори. В автомобілях сидять сотні, тисячі фізично здорових чоловіків, які би могли виконати свій конституційний обов’язок перед державою, поїхати на фронт, але чомусь не їдуть. Отже, хтось недопрацьовує. Чому на війну забирають людей з кривавим гемороєм, з епілепсією, а купу здорових чоловіків – ні? От ми зараз сидимо у кафе, повз нас за час розмови щонайменше 10 чоловіків пройшло. І вони не на фронті. Цю ситуацію потрібно виправляти. І справа ж не тільки у Києві. На Донбасі те саме. Купа донбаських мужиків здорових ганяє прифронтовими містами на автівках. Біля сусіднього під’їзду будинку, де я живу на Донбасі, на лавці кожен вечір збирається купа чоловіків і бухає. Деякі з них цілком здорові на вигляд хлопці. Чому у них немає проблем з військкоматом? Це велике питання. Чому я маю їхати воювати на Донбасі, а ці жителі Донбасу – ні?
Президент наказав звільнити обласних воєнкомів. Чи це вирішить проблему? Де гарантія, що їхні наступники не почнуть брати хабарі?
Гарантії немає. Але я упевнений, що у цьому процесі дуже багато значить людський фактор. Якщо людина хоче добитися результату і має до цього здібності, то вона доб’ється результату. Так, це складна, дегенеративна система, до якої у мене є претензії. Зокрема до військово-лікарських комісій. Частина мобілізованих, які до нас приїжджають, не придатні до служби. Наприклад, у людини проблема зі спиною. Це ще нічого, якщо вона вміє працювати на комп’ютері – може вести кадрові справи, не братиме участі у боях, але буде корисною на службі. А коли до нас приїжджає, наприклад, водій, у якого геморой і йому сидіти важко, то це абсурд. І що з ним робити? А до нас він не сам прийшов, був наказ. Хоча, звісно, є різні люди за здоров’ям. Бувають 40-річні, які мають вигляд 60-річних. А буває і навпаки. У мене побратим, заступник командира нашої роти з морально-психологічного напрямку, має 58 років. То він багатьом молодим хлопцям фору дасть. Людина вела здоровий спосіб життя, тому добре збереглася.
Після поранення, контузії часом буває у людини так званий суб’єктивний больовий синдром. Тобто аналізи показують, що ніби все добре, а людина відчуває біль, спати не може взагалі. Як обліковувати людей, у яких галюцинації можуть бути після контузій? Чи може ВЛК визначити їхній стан об’єктивно? А їх залишають далі воювати.
Як ви даєте раду з бійцями, які мають такі проблеми але залишаються на фронті?
З кожним індивідуально треба няньчитися. Скільки можу, стільки працюю. Десь домовляюся когось на лікування відправити, якщо є можливість, щоби людина кілька днів відпочила, щоби інші за нього попрацювали. Але рано чи пізно ми приходимо до того, що задачі все одно треба виконувати, і знову йдуть ці хлопці до мене, повертаючись з лікарень.
От у мене була, припустимо, сьогодні панічна атака. Доки звернуся до лікаря, щоби він мене оглянув, минув час, і він вже нічого не знайде. Він скаже, що я здоровий. А панічна атака – це дуже неприємна штука, небезпечна. Людина з панічною атакою і зброю в руках під час бою… Ніхто не знає, що ця людина може зробити.
Я теж маю контузії. Минулого року був на навчанні у Львові, сів у кафе у центрі, почав їсти. І тут на мене накотилася панічна атака, і я відчув критичну необхідність негайно піти з цього кафе. Тобто люди, атмосфера навколо, почали мене лякати. Я силою волі змусив себе сидіти далі, але легше не стало. Я ще посидів трошечки, допив водичку, заплатив і пішов. Але це був момент, коли я тримався за стільчик, щоб не впадати у неадекватність.
Але ж мобілізовані можуть і прикидатися хворими, чи не так? Як розібратися, де правда, а де імітація?
І це може бути. Приїхав до нас на фронт один такий «тигр». Побув один-два дні, потрапив під перший обстріл і заявив, що у нього проблеми з колінами і йому треба операція. Я не заперечую, можливо, у нього і була якась травма. То кілька місяців йому робили операцію, він відновлювався. Зрештою, повернувся з довідкою від ВЛК, що здоровий. Він з цією довідкою підійшов до мене і каже, що у довідці помилка, і що він насправді не здоровий. А у мене нема підстав його відпускати, є висновок лікарів, де стоїть підпис полковника медичної служби.
Наскільки масові такі випадки?
Знаєте, чим закінчилася ця історія? Чувак поїхав у відпустку. У відпустці, ймовірно, заніс пару копійок до лікарні, яка поклала його до стаціонару. Лежить у лікарні і судиться зі своєю військовою частиною. Тобто він не хотів воювати, приїхав і поїхав, але зарплату військовослужбовця продовжує отримувати, вісім місяців по 120 тис. грн, при цьому нічого ж не робить. І це не одиничний випадок, є ще один кадр, який валяється у лікарні вже чотири місяці. Наскільки взагалі це масове явище в армії, я не знаю, мені складно судити. Але от особисто, як бачите, стикаюся.
Ось такі військові – це найбільша проблема командира?
Це лише одна дрібна проблема. Є й інша – алкоголь. У нашій бригаді до алкоголю ставлення вкрай негативне. Настільки негативне, що у нас жорстке фізичне покарання за вживання. Покарана людина погоджується з покаранням і не має жодних претензій до товариства. Але повірте, людей це не зупиняє.
Утримувати особовий склад від вживання алкоголю складно. Бо люди ж ходять вулицями, бачать, що інші бригади вживають. І з собою привозять, та й тут завжди можна знайти. Але є й інший бік медалі. Коли ти вісім місяців в окопах з якимись невеличкими перервами у ротаціях аби помитися, коли ти вісім місяців кожен день ризикуєш життям, то зникає страх перед покаранням за вживання алкоголю. Ну чим ти його змусиш не бухати, якщо він завтра полізе під міни і може загинути? Сотку гривень з нього знімеш? А ти ще спробуй. Жодна військова частина не хоче штрафувати людей за дисциплінарні порушення, тому що їм це статистику псує. Відповідно, хтось там зі стройової підготовки у військовій частині отримає наганяй. Тобто покарають не солдата, а керівника.
Окрім моральної сторони не забувайте, що у всіх є зброя. Одного ви покараєте за алкоголь, а інший може взяти автомат і почати стріляти у різні боки. Тут потрібно з розумом підходити до покарання. Складна проблема.
Якщо таких у тебе 10%, значить на 10% у тебе неефективний підрозділ. От хочеться покарати такого, відправити на передок, але хто разом з ним піде? Взагалі, навіщо він мені такий у групі? Я би краще без нього пішов, живіші усі будемо. Та що з ним робити? Ми таких переводимо до резервних рот – нехай хоча б тягають вантажі, риють окопи, споруджують бліндажі.
«Маркусу, мабуть, було дуже незатишно у підрозділі, куди його перевели»
Давайте поговоримо про історію з Валерієм Маркусом, у якого виник скандал з командиром. З одного боку, завдяки своїй публічності, Маркусу вдавалося збирати чималі гроші для армії. Але те, що він виніс конфлікт на люди, може нівелювати усі зусилля. Де проходить межа між потребою розповідати публічно про проблеми у війську і утримуватися від публічності, аби конфліктами не скористався ворог?
На цій війні він відзначився тільки найдовшим сидінням у «Житомирському котлі», образно кажучи. Але при всьому цьому Маркус не просто збирав на все, що тільки можна: транспорт, бронежилети... Збирати гроші на підрозділ – це нормально. Не все може дати держава. Наприклад, у мене у роті за штатним розкладом має бути десь до 14 автомобілів КрАЗ. І їх мені, якщо постаратися, дадуть. Але що від тих автомобілів лишилося після десятиліть консервації, у якому вони стані, та і навіщо вони мені, що я буду на них возити? Не хочу нести відповідальності за цей мотлох. Але за документами вони у мене мають бути. А насправді нам треба легкові автівки, які постачають волонтери. Тобто тут не у прізвищі справа. Хто збирає, той вчиняє добре. Ми у підрозділі просто не могли би працювати ефективно, якщо би не пригнали собі купу легковиків. Нещодавно друзі нам подарували чотири мотоцикли нові, на яких можна буде швидко їздити бездоріжжям.
У Маркуса – інша проблема. Він, скажімо так, не просто гроші збирав, він конвертував їх в особистий піар. У нього на каналі, наприклад, були відео з окопів, які він явно сам не штурмував. Але все мало такий вигляд, ніби штурмував. На відео він розповідає, що хтось сидів на трупі. Потім на відео знаходить ворожий РПГ, починає ним бавитися. Але який це трофей, для чого на ньому зосереджувати увагу? Таких РПГ мільйони на фронті. При цьому коли у нього під ногами лежить ворожа рація, він їй копає ногою, тобто не звертає увагу на справжню цінність. А рація, насправді, цінніша за танк, бо дає інформацію. Він явно не розуміє пріоритетність, для нього важливіше піар.
Беззаперечно, є ряд питань, які не можна робити публічними. Питання розташування наших позицій, які прийоми ми застосовуємо у протистоянні ворогу, чим бригада займається у цей конкретний час, наприклад. Якісь загальні питання, те, що може покращити функціонал військових, піднімати потрібно. Наприклад, я розповідаю про проблеми з медкомісіями, про це слід говорити. Можна і потрібно говорити про те, на що потрібно зібрати гроші, чи то техніка, чи то озброєння, бо ми дуже залежні від волонтерів. Так чи інакше, у кожній конкретній ситуацій треба проводити межу, де можна винести на люди, а де – ні.
Якщо говорити конкретніше, про конфлікт Маркуса з командиром, то він повівся так, як головний сержант не повинен поводитися, та й чоловік не має так робити. Ну, стався у тебе конфлікт з воєнним керівництвом. Ну то все, заспокойся, вирішуйте конфлікт і йди собі далі. А плюватися через інтернет – це зло.
Коли виникає конфлікт між командиром і підлеглим, того, хто піднімає кіпіш, перекидають до іншого підрозділу. Якщо таких конфліктів декілька у підрозділі, то учасників конфлікту розділяють і перекидають до інших підрозділів. Маркуса, кажуть, спочатку перекинули до 67 бригади, яка складається зокрема з представників «Правого сектору». Батько офіцера, на якого Маркус «наїхав», воював у складі «Правого сектору» і загинув, наскільки мені відомо. Тому Валерію, мабуть, було там дуже незатишно. Чув, що нібито і звідти його прибрали.
Загибель Пригожина. Те, що з ним сталося, демотивуватиме російських солдатів, чи навпаки?
Те, що сталося – цілком очікуваний результат. Бо якщо він підняв бунт, але не довів його до кінця, то було очевидно, що чекісти його з’їдять, не пробачать такої нахабності. Що буде далі? Думаю, що саме «Вагнер» – все, вони вже ніякого бунту не піднімуть.
Тепер усі, хто підніматиме бунт або готуватиме змови, точно знатимуть, що треба йти до кінця і ніяких домовленостей. Ну і ключове – Путін до кінця війни не доживе. Його раніше або ми вб’ємо, або свої ж. Він сам ще цього не розуміє. І змінити цю ситуацію для нього уже неможливо. Він зайвий в усіх схемах. Його оточення не захоче його і до Гааги відправляти, аби він про всіх усе розповідав. Тому тільки смерть.
Причому про це, я впевнений, вже ведуться перемовини з його оточенням. Гучний випадок з російським вертолітником, який пригнав гвинтокрил на підконтрольну Україні територію, давайте згадаємо. Вочевидь, робота тривала була, переговори були. То якщо на такому рівні розвідка наша, інші служби ведуть переговори з військовими, чому би не припустити, що переговорів на вищих рівнях немає?
Дозвольте на завершення запитати про український наступ. Але він різний: на півдні, на Донеччині... Чим ці наступи відрізняються між собою?
Головна відмінність наступу на Донбасі від наступу на півдні полягає у тому, що на Донбасі у військ немає такого оперативного простору, немає розгону, ми впираємося у рельєф місцевості, він не такий рівний, як на півдні. Також впираємося у державний кордон поблизу. Прорив якоїсь зі сторін у нашому секторі не дає стратегічних переваг як на півдні, де степи. Можемо ворога погнати у бік Луганська. Але щоби звільнити обласний центр, потрібна окрема спецоперація. А для цього у нас може не бути достатньо військ.
Першу частину свого перебування на бахмутському напрямку ми оборонялися, вгризаючись у землю. А зараз хоч і повільно, з втратами, але рухаємося вперед, продавлюємо їхню оборону. Зверніть увагу на цифру у щоденних звітах Генштабу: кожного дня дуже велика кількість знищених ворожих артилерійських систем. Це не просто так. Окупанти бояться, що ми прорвемо їхній захист, вийдемо на межу державного кордону. Тому з донбаського напрямку вони не можуть собі дозволити відтягувати війська. Так, усі дуже втомлені, але у військових на фронті особливого вибору немає. У росіян є запасний план – забратися від нас геть. А у нас запасного немає, відступати немає куди.
Михайло Глуховський, «Главком»
Коментарі — 0