«Зараз, здається, рівень журналістської етики у нас підвищився»

Журналістка Олена Максименко стикнулася з російськими загарбниками тоді, коли ще не всі в Україні розуміли, що відбувається на Донбасі і у Криму. 9 березня 2014 року автомобіль, у якому їхала Максименко з колегами, зупинили поблизу Армянська на Перекопському перешийку «зелені чоловічки». Згодом затриманих відпустили. До процесу їх визволення долучилося українське Міністерство внутрішніх справ.

Сьогодні Олена Максименко є військовою кореспонденткою і волонтеркою. Зізнається, були різні думки, як діяти, коли почалася повномасштабна війна. Зрештою вона вирішила робити те, що вміє найкраще – розповідати про війну. Олена їздить на Донбас, допомагає цивільним і військовим, у тому числі як волонтер.

«Главком» зустрівся з Оленою перед її черговим відрядженням на Донбас, до Бахмута.

В інтерв’ю виданню Олена Максименко розповіла, чим різницю у висвітленні російсько-української війни у зарубіжних та вітчизняних медіа, про психологічні травми, полон і те, за що вона вдячна… російським військовим.

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Журналісти важливі», ініційованого Національною спілкою журналістів України

Олено, для вас війна Росії з Україною розпочалася ще у 2014 році, на блокпості на в’їзд до Криму, де вас затримали і фактично викрали. По суті, ви стали першою українською журналісткою, яку росіяни взяли у полон. Що тоді відбувалося?

Справді, я була однією з перших, кого затримали. Я добре пам’ятаю той випадок. Добре пам’ятаю, з яким настроєм ми їхали до Криму з колегами. Мені тоді було дуже дивно чути поради зняти з себе жовто-блакитні стрічки. Я заперечувала, мовляв, Майдан вже переміг, якого милого я маю їх знімати?

Ми їхали на 9 березня, День народження Тараса Шевченка. У мене тоді була купа друзів у Криму, з якими я весь час тримала зв’язок. Все це було ще до псевдореферендуму і друзі казали, що я без проблем заїду на півострів. Ні у кого не було підозри, що відбувається окупація. Я також була наївною. Перемога Майдану мене якось трошки заспліплювала, до того ж до 2013 року я взагалі була журналістом Contemporary art, тобто зовсім не стежила за політичним життям. Все, що сталося на блокпості, було для мене шоком.

Хто були ті люди на блокпості? «Зелені чоловічки», «казакі»?

То були росіяни, військові. Вони вже були на той час у Криму. Конкретно на блокпості була «збірна солянка». Зараз це може прозвучати дивно, але я вдячна російським офіцерам: тоді якби не вони, нас би просто розірвали присутні там «беркутівці». Вони дуже жадали крові. Також там були донські «казаки». Вони були дуже агресивними. Вони би також з нами могли зробити все, що захотіли, якби не російські військові. Також там були тітушки, а-ля місцева самооборона у шльопанцях та «адідасах», з пістолетами. Звісно, були і «зелені чоловічки».

Що ви порадите тим, хто потрапив у полон – як поводитися, щоби вижити?

Спілкуватися з тими, хто мене затримав, допомагала інтуїція. Так, мені було страшно. Через страх я впала у ступор. Навколо мене були інші полонені, які кричали, плакали. А у мене реакція на ситуацію була зовнішньо спокійна. Такий собі «внутрішній вігвам». Тобто я увійшла у цей стан і ворогам могло здатися, що я дуже спокійна. Коли усіх полонених посадили в автівку і повезли до Севастополя, хтось з «орків» вигукнув, щоби мене нікуди не везли, залишили тут на блокпості, бо я «підготовлена», надто спокійна. Бо коли вони стріляли вгору, я навіть не здригнулася.

Зараз вважаю, що саме така уявна беземоційність мені допомогла. Бо чим більше емоцій, тим більше ти привертаєш уваги і викликаєш агресії. Але це суто мій досвід. Коли мене допитували, я відповідала односкладно на запитання. Вони вимагали пароль від моєї електронної пошти, я їм дала. Бо знала, що у пошті у мене нічого немає, все важливе листування у мене через Facebook.

Добре, що вони тільки поштою моєю зацікавилися. Сказала їм, що була на Майдані як журналіст, показала прес-карту. Сказала, що це просто моя робота.

Початок повномасштабної війни став для вас несподіванкою?

Як і більшість колег, я розуміла, що ось-ось щось почнеться. Але що це буде війна таких масштабів, не очікувала. Думала, що загострення буде саме на Донбасі, що вони забажають захопити усю Донецьку і Луганські області. На цьому і зупиняться.

Наскільки велика різниця у висвітлені війни зараз і вісім років тому? Тоді не було цензури на відміну від нинішньої ситуації. Що це змінило?

Зараз ми стали більш обережно поводитися з інформацією, більш зважено, я би сказала. Зараз, мені здається, у нас підвищився рівень журналістської етики. Однак це стосується лише наших журналістів. Після початку повномасштабного вторгнення я трохи співпрацювала з іноземними кореспондентами і зрозуміла, що в них такого поняття як журналістська етика не існує у принципі. There is no ethics in journalism, there is only trues («в журналістиці немає етики, є тільки правда»), кажуть вони. Вони спокійно у лоб можуть спитати бійця: «Як ви вбили першого ворога? І скількох взагалі вбили?».

Ми з колегами фільмували евакуацію цивільних з Маріуполя, з «Азовсталі». Пам’ятаю момент, коли західні журналісти намагалися отримати коментар в однієї з жінок, яку евакуювали, а вона плакала. Попри її відмову коментувати, журналісти продовжували їй тицяти в обличчя мікрофон, аби вона хоч щось сказала. Я інколи читаю лекції першокурсникам і вони знають ази, знають, що не можна питати у військових про те, як вони вперше вбили ворога. У іноземців цього немає.

«Цивільне населення не розуміє, де небезпека»

В інтерв’ю «Главкому» фотокореспондент Єфрем Лукацький розповів про випадки, коли після виходу журналістських матеріалів по позиціях українських військових прилітало. Через це військові критикували роботу журналістів. Наскільки часто ви стикаєтеся з опором з боку військових, коли готуєте матеріал? Чи бувало таке, що вас кудись не пускали, забороняли фотографувати чи писати про щось?

Зі стереотипом «ви тут назнімали, а нам потім прилітає» я стикалася у своїй практиці. Був навіть один комічний випадок. Я фотографувала у Миколаєві подругу, аеророзвідницю з волонтерським дроном у руках. Я її сфотографувала на фоні цегляної стіни, тобто ніяких прив’язок до локації на фотографії не видно. Однак вибігли сусіди моєї подруги по будинку і почали сваритися. Мовляв, у їхній будинок через цю зйомку обов’язково прилетить. Це не про військових приклад, але красномовний.

Цивільне населення вочевидь не розуміє, де є небезпека, а де – ні. Загалом від військових довіра є, коли ти кажеш, що перед виходом матеріалу їм покажеш все, що збираєшся робити публічним. За роки роботи воєнним журналістом я навчилася знімати так, щоби було неможливо прив’язати локацію. Мене багато військових знають, тому довіряють. Тож у більшості випадків непорозумінь немає.

Під час повномасштабної війни було введено воєнний стан, цензура, чого не було у 2014-му, коли були Іловайськ, Дебальцеве і коли можна було багато чого писати про проблеми на фронті. Зараз також чимало проблем. Як ви для себе визначаєтеся, про що писати, а про що краще змовчати?

Є якісь загальні проблеми, що існують у кожному підрозділі. Десь є зловживання алкоголем, десь бувають випадки мародерства. Тобто ті проблеми, які і в цивільному житті є. Поки вони не переходять за критичну межу, про ці речі можна говорити без прив’язок до конкретного підрозділу, до місцевості. Натомість коли є факти злочинів, наприклад, командирів проти солдат, випадки насильства в армії, для вирішення потрібне консолідоване рішення. Рішення про публікацію приймається у кожному окремому випадку.

Ще до повномасштабного вторгнення я писала про насильство в армії, зокрема про відношенню до жінок. Писала як про загальну проблему – як з подібною проблемою дають собі раду інші країни. Мені погодилася дати коментар військовослужбовиця, яка розповіла, що постраждала від дій чоловіка. У мене не було мети проводити розслідування конкретного випадку, була мета позначити проблему, показати, що вона є. У своєму тексті я вказала ім’я і прізвище цієї жінки. Вийшов мій матеріал з, по суті, чоловіком-антигероєм, який лишився анонімним і якого неможливо за текстом ідентифікувати. Але він опісля знайшов мій контакт і надіслав повідомлення про те, що я «брехлива журналістка» і пишу замовні статті.  

Були випадки, коли зверталися солдати з приводу несправедливого ставлення до них з боку командирів. Я погоджувалася про це написати, надати їм слово. Але коли доходило до написання статті, усі вони відмовлялися про проблему говорити публічно і навіть анонімно дати коментар відмовлялися. Це вже було під час повномасштабної війни.

«У телевізорі все оптимістичніше»

Висвітлення війни у наших ЗМІ, у тому ж телемарафоні, наскільки відповідає тому, що відбувається насправді?

Картинка у телевізорі має більш оптимістичний вигляд, ніж усе є насправді

У цьому є провина журналістів, чи все ж аудиторія сама прагне чути більше позитиву?

На сьогодні у нас достатньо медіа різного формату і якості. І у людей є вибір – дивитися оптимістиче чи реалістичне. У нас у країні можна говорити правду. Так, у нинішній ситуації, можливо, уникаючи деталей, щоби тими подробицями не зашкодити. Але водночас цілком можливо працювати так, щоби читач і слухач не був після споживання інформації у рожевих окулярах. Мені здається, багатьом журналістам це вдається робити.

На думку Єфрема Лукацького, «війни роблять медіа», тобто вони їх навіть спричиняють. Як виміряти цю відповідальність?

У цій війні відповідальність лежить і на наших, і на російських медіа. Початок війни, виникнення псевдореспублік значною мірою були спровоковані російською пропагандою. І недостатньо якісною роботою ЗМІ з нашого боку. Однак на даному етапі змінити щось навряд може жодна зі сторін – процес запущено. Зараз у нас у країні непричетних до цієї війни немає. Хтось пише про неї, хтось волонтерить, хтось воює, хтось керує. У багатьох є можливість отримувати інформацію з перших уст навіть без медіа. У нас, слава богу, не кам’яна доба. Є купа Telegram-каналів військових.

Але медіа могли би краще підготувати суспільство, адже лише невелика частина активного суспільства усвідомлювала, що буде повномасштабна війна.

Я розуміла, що буде загострення, але схилялася до думки, що, може, ворог зімітує якийсь напад на Київщину, але насправді всіма силами вдарить по Донбасу, аби повністю віджати Донецьку і Луганську області.

Наскільки те, як висвітлюють війну журналісти, відповідає реальності?

Найважливішою є зараз для журналістів робота на міжнародному інформаційному фронті. Бо усередині країни усі уже прокинулися і нікому не треба доводити, що таке Росія. А от на міжнародному рівні небезпеку ще не всі країни розуміють. Тому з початку повномасштабної війни я співпрацюю з іноземними медіа, допомагаю їм робити матеріали з України.

Чим найбільше цікавиться західна аудиторія? Наскільки вони об’єктивні?

Дуже різні колеги трапляються. Мені щастило, бо працюю з тими, хто в темі вже впродовж восьми років. Звісно, трапляються і такі, що прилетіли на інформпривід. Є фрілансери, які літають по світу за інформприводами, такими як війна. Такі люди не знають контексту і їм доводиться більше пояснювати, показувати. Для мене важливіша не їхня думка особиста, а те, що вони потім видають в ефір, аби це приносило Україні максимальну користь.

Я співпрацювала з поляками з Telewizja Polska (польська суспільна телекомпанія). Вони знають всю нашу географію війни дуже добре, підходять ґрунтовно до роботи. Співпрацювала з німецьким телеканалом RTL, вони теж глибоко у темі. У них інакший формат, ніж у поляків, трохи мені неблизький. Тобто вони емоційний аспект більше розкривають, операційні показують, людські історії. Але працюють професійно, з розумінням контексту. Ще можу назвати фотографа Марка Невілла (британський фотограф, автор фотосерії «Зупинити танки книгами»). Він живе в Україні багато років, його дружина з нашої країни. Тобто він глибоко у нашій темі, робить дуже якісні фото.

«Я проти таких ярликів, як «ждуни»

Ви побували у деокупованих Харківщині, Херсонщині, їздите до Бахмута, спілкуєтеся з людьми. У чому різниця і схожість між цими регіонами, що розповідають військові і цивільні? Військові, наприклад, згадують, що попри невелику кількість мешканців, у Бахмуті залишилися «ждуни» «руського міра». Це так?

Ну, я би так не казала. Я проти таких ярликів, як «ждуни». У невеличких містах, таких як Бахмут, Авдіївка, я дуже часто зустрічалася з людьми, які за все своє життя, тобто за 30-50 років жодного разу не виїжджали за межі рідного міста, рідного району, далі райцентру. Для них виїхати з міста – це як померти. І справа тут не у війні, а у менталітеті.

В Україні усі уже прокинулися і нікому не треба доводити, що таке Росія

Іншою причиною є те, що у нас на державному рівні не налагоджена допомога для переселенців. Тобто є ініціативи від держави, вона щось робить, але цього недостатньо. В основному поміччю є волонтерські ініціативи з перевезення і розміщення людей. Тому місцеві ставлять правильне питання: куди ми поїдемо і яким коштом? Нещодавно я написала матеріал про дітей Балаклії. Дехто з них не виїжджав під час окупації – це освічені, хороші проукраїнські діти. Їхні родини вирішили залишитися на Харківщині. У них є свій дім, господарство. А якщо виїжджатимуть, то усе втратять. Я їх не виправдовую, що вони живуть у небезпеці, але і не засуджую.

Є ще один момент. Я співпрацюю з медіапроєктом Donbas Frontliner. Знаю, що наш колега, Андрій Дубчак, знімав у Бахмуті сім'ю з трьома дітками, яка жила у підвалі. Їх вмовили виїхати до Бучанського району. Їм там надали квартиру, все добре у них…

Ще після окупації частини українських територій у 2014 році ви написали книгу для підлітків «Пси, які приручають людей», у якій ідеться, у тому числі, про психологічні проблеми, спричинені війною. Наскільки легко журналістові спілкуватися з дітьми і підлітками про війну зараз? Чим їхні страхи, психологічні проблеми відрізняються від проблем дорослих?

Проблеми схожі. Незалежно від віку, люди по-різному переживають стрес. Більшість дітей, які жили у метро у Харкові, з якими я спілкувалася, зовні сприймають війну та обстріли дуже легко. Типу: «О, клас, не треба іти до школи!». Один хлопчик зізнався, що зрадів, коли «прилетіло» по Бахмуту – мовляв, не треба йти до школи, бо школи більше нема. Але це уявна легкість перенесення. Насправді те, що відбувається, не означає, що їм легко, і що ця психологічна травма не проявиться у майбутньому.

У розмові з дітьми я стараюся ставити загальні питання. І якщо діти самі хочуть розповісти більше, вони розкажуть. У жодному разі не слід ставити прямі питання на кшталт «чи бачила ти трупи на вулиці?», «хто саме тебе ображав?». З дорослими, до речі, так само. Людям, які пережили окупацію, такі прямі питання можуть зашкодити. Ми бачили людей, які виїхали з Бахмута, і були у стані «на межі». Було відчуття, що ще одне запитання і жінка розридається. При цьому і охочих поговорити не бракує.

«Журналісти і держава замало говорять про єдність»

Які теми, на вашу думку, зараз несправедливо мало розкриті у ЗМІ?

Тема про те, як цивільним отримати допомогу від держави та різних фондів. Тема розділення на схід і захід. Розумію, що частково це може буди російська інформаційна кампанія з вкидання роз’єднуючих тем. Але, з іншого боку, журналісти і держава замало говорять про єдність. Спитала я в мешканців Бахмута, чому вони саме на Київщину приїхали? Вони розповіли, що їхні земляки виїхали на Львівщину, і там їх ображали, дітей дражнили москалями. З моїх спостережень, це поодинокі випадки, але вони все ж мають місце. І такі історії, які навела Ірина Фаріон, роз’єднують. Загалом на заході України дуже класно ставляться до переселенців. Говорять російською? Нічого. Дайте людям час опанувати мову. До того ж держава може і має у цьому напрямку працювати.

Є ще тема, яка недостатньо висвітлюється – це права військових. Як їх захистити, куди звертатися.

Як військові, з якими ви спілкуєтеся на передовій, відреагували на ухвалення закону 8271, що посилює кримінальну відповідальність за військові злочини?

Дуже негативно. На мій погляд, це підтримують тільки офіцери вищої ланки. Ніхто з рядових не підтримує. Принаймні, за моїми спостереженнями. Він тільки демотивує солдат. Бо коли командири нижчої ланки беруть на себе відповідальність, виконують завдання, командири вищої ланки, які не настільки обізнані з тим, що на місцях, просто застосовують владу і карають підлеглих. Таких випадків знаю багато. Не можу зрозуміти, чому головнокомандувач цієї проблеми не розуміє і бачить лише один її бік.

Чим і коли закінчиться війна?

Нашою перемогою. А перемога особисто для мене – це проїхатись на Ай-Петрі канатною дорогою…

Михайло Глуховський, «Главком»