Воєнкор Олена Максименко: Відповідальність за цю війну лежить на наших медіа також
Воєнкор Олена Максименко: Відповідальність за цю війну лежить на наших медіа також

Воєнкор Олена Максименко: Відповідальність за цю війну лежить на наших медіа також

Олена Максименко: найважливішою для журналістів зараз є робота на міжнародному інформаційному фронті

«Зараз, здається, рівень журналістської етики у нас підвищився»

Журналістка Олена Максименко стикнулася з російськими загарбниками тоді, коли ще не всі в Україні розуміли, що відбувається на Донбасі і у Криму. 9 березня 2014 року автомобіль, у якому їхала Максименко з колегами, зупинили поблизу Армянська на Перекопському перешийку «зелені чоловічки». Згодом затриманих відпустили. До процесу їх визволення долучилося українське Міністерство внутрішніх справ.

Сьогодні Олена Максименко є військовою кореспонденткою і волонтеркою. Зізнається, були різні думки, як діяти, коли почалася повномасштабна війна. Зрештою вона вирішила робити те, що вміє найкраще – розповідати про війну. Олена їздить на Донбас, допомагає цивільним і військовим, у тому числі як волонтер.

«Главком» зустрівся з Оленою перед її черговим відрядженням на Донбас, до Бахмута.

В інтерв’ю виданню Олена Максименко розповіла, чим різницю у висвітленні російсько-української війни у зарубіжних та вітчизняних медіа, про психологічні травми, полон і те, за що вона вдячна… російським військовим.

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Журналісти важливі», ініційованого Національною спілкою журналістів України

Олено, для вас війна Росії з Україною розпочалася ще у 2014 році, на блокпості на в’їзд до Криму, де вас затримали і фактично викрали. По суті, ви стали першою українською журналісткою, яку росіяни взяли у полон. Що тоді відбувалося?

Справді, я була однією з перших, кого затримали. Я добре пам’ятаю той випадок. Добре пам’ятаю, з яким настроєм ми їхали до Криму з колегами. Мені тоді було дуже дивно чути поради зняти з себе жовто-блакитні стрічки. Я заперечувала, мовляв, Майдан вже переміг, якого милого я маю їх знімати?

Ми їхали на 9 березня, День народження Тараса Шевченка. У мене тоді була купа друзів у Криму, з якими я весь час тримала зв’язок. Все це було ще до псевдореферендуму і друзі казали, що я без проблем заїду на півострів. Ні у кого не було підозри, що відбувається окупація. Я також була наївною. Перемога Майдану мене якось трошки заспліплювала, до того ж до 2013 року я взагалі була журналістом Contemporary art, тобто зовсім не стежила за політичним життям. Все, що сталося на блокпості, було для мене шоком.

3. фото
Олена Максименко вважає: українські медіа могли би краще підготувати суспільство до війни

Хто були ті люди на блокпості? «Зелені чоловічки», «казакі»?

То були росіяни, військові. Вони вже були на той час у Криму. Конкретно на блокпості була «збірна солянка». Зараз це може прозвучати дивно, але я вдячна російським офіцерам: тоді якби не вони, нас би просто розірвали присутні там «беркутівці». Вони дуже жадали крові. Також там були донські «казаки». Вони були дуже агресивними. Вони би також з нами могли зробити все, що захотіли, якби не російські військові. Також там були тітушки, а-ля місцева самооборона у шльопанцях та «адідасах», з пістолетами. Звісно, були і «зелені чоловічки».

Що ви порадите тим, хто потрапив у полон – як поводитися, щоби вижити?

Спілкуватися з тими, хто мене затримав, допомагала інтуїція. Так, мені було страшно. Через страх я впала у ступор. Навколо мене були інші полонені, які кричали, плакали. А у мене реакція на ситуацію була зовнішньо спокійна. Такий собі «внутрішній вігвам». Тобто я увійшла у цей стан і ворогам могло здатися, що я дуже спокійна. Коли усіх полонених посадили в автівку і повезли до Севастополя, хтось з «орків» вигукнув, щоби мене нікуди не везли, залишили тут на блокпості, бо я «підготовлена», надто спокійна. Бо коли вони стріляли вгору, я навіть не здригнулася.

Зараз вважаю, що саме така уявна беземоційність мені допомогла. Бо чим більше емоцій, тим більше ти привертаєш уваги і викликаєш агресії. Але це суто мій досвід. Коли мене допитували, я відповідала односкладно на запитання. Вони вимагали пароль від моєї електронної пошти, я їм дала. Бо знала, що у пошті у мене нічого немає, все важливе листування у мене через Facebook.

Добре, що вони тільки поштою моєю зацікавилися. Сказала їм, що була на Майдані як журналіст, показала прес-карту. Сказала, що це просто моя робота.

Початок повномасштабної війни став для вас несподіванкою?

Як і більшість колег, я розуміла, що ось-ось щось почнеться. Але що це буде війна таких масштабів, не очікувала. Думала, що загострення буде саме на Донбасі, що вони забажають захопити усю Донецьку і Луганські області. На цьому і зупиняться.

Наскільки велика різниця у висвітлені війни зараз і вісім років тому? Тоді не було цензури на відміну від нинішньої ситуації. Що це змінило?

Зараз ми стали більш обережно поводитися з інформацією, більш зважено, я би сказала. Зараз, мені здається, у нас підвищився рівень журналістської етики. Однак це стосується лише наших журналістів. Після початку повномасштабного вторгнення я трохи співпрацювала з іноземними кореспондентами і зрозуміла, що в них такого поняття як журналістська етика не існує у принципі. There is no ethics in journalism, there is only trues («в журналістиці немає етики, є тільки правда»), кажуть вони. Вони спокійно у лоб можуть спитати бійця: «Як ви вбили першого ворога? І скількох взагалі вбили?».

Ми з колегами фільмували евакуацію цивільних з Маріуполя, з «Азовсталі». Пам’ятаю момент, коли західні журналісти намагалися отримати коментар в однієї з жінок, яку евакуювали, а вона плакала. Попри її відмову коментувати, журналісти продовжували їй тицяти в обличчя мікрофон, аби вона хоч щось сказала. Я інколи читаю лекції першокурсникам і вони знають ази, знають, що не можна питати у військових про те, як вони вперше вбили ворога. У іноземців цього немає.

«Цивільне населення не розуміє, де небезпека»

5.1 мегафото
Олена Максименко: Зараз ми стали більш обережно поводитися з інформацією, більш зважено, я би сказала

В інтерв’ю «Главкому» фотокореспондент Єфрем Лукацький розповів про випадки, коли після виходу журналістських матеріалів по позиціях українських військових прилітало. Через це військові критикували роботу журналістів. Наскільки часто ви стикаєтеся з опором з боку військових, коли готуєте матеріал? Чи бувало таке, що вас кудись не пускали, забороняли фотографувати чи писати про щось?

Зі стереотипом «ви тут назнімали, а нам потім прилітає» я стикалася у своїй практиці. Був навіть один комічний випадок. Я фотографувала у Миколаєві подругу, аеророзвідницю з волонтерським дроном у руках. Я її сфотографувала на фоні цегляної стіни, тобто ніяких прив’язок до локації на фотографії не видно. Однак вибігли сусіди моєї подруги по будинку і почали сваритися. Мовляв, у їхній будинок через цю зйомку обов’язково прилетить. Це не про військових приклад, але красномовний.

Цивільне населення вочевидь не розуміє, де є небезпека, а де – ні. Загалом від військових довіра є, коли ти кажеш, що перед виходом матеріалу їм покажеш все, що збираєшся робити публічним. За роки роботи воєнним журналістом я навчилася знімати так, щоби було неможливо прив’язати локацію. Мене багато військових знають, тому довіряють. Тож у більшості випадків непорозумінь немає.

Під час повномасштабної війни було введено воєнний стан, цензура, чого не було у 2014-му, коли були Іловайськ, Дебальцеве і коли можна було багато чого писати про проблеми на фронті. Зараз також чимало проблем. Як ви для себе визначаєтеся, про що писати, а про що краще змовчати?

Є якісь загальні проблеми, що існують у кожному підрозділі. Десь є зловживання алкоголем, десь бувають випадки мародерства. Тобто ті проблеми, які і в цивільному житті є. Поки вони не переходять за критичну межу, про ці речі можна говорити без прив’язок до конкретного підрозділу, до місцевості. Натомість коли є факти злочинів, наприклад, командирів проти солдат, випадки насильства в армії, для вирішення потрібне консолідоване рішення. Рішення про публікацію приймається у кожному окремому випадку.

Ще до повномасштабного вторгнення я писала про насильство в армії, зокрема про відношенню до жінок. Писала як про загальну проблему – як з подібною проблемою дають собі раду інші країни. Мені погодилася дати коментар військовослужбовиця, яка розповіла, що постраждала від дій чоловіка. У мене не було мети проводити розслідування конкретного випадку, була мета позначити проблему, показати, що вона є. У своєму тексті я вказала ім’я і прізвище цієї жінки. Вийшов мій матеріал з, по суті, чоловіком-антигероєм, який лишився анонімним і якого неможливо за текстом ідентифікувати. Але він опісля знайшов мій контакт і надіслав повідомлення про те, що я «брехлива журналістка» і пишу замовні статті.  

Були випадки, коли зверталися солдати з приводу несправедливого ставлення до них з боку командирів. Я погоджувалася про це написати, надати їм слово. Але коли доходило до написання статті, усі вони відмовлялися про проблему говорити публічно і навіть анонімно дати коментар відмовлялися. Це вже було під час повномасштабної війни.

«У телевізорі все оптимістичніше»

Висвітлення війни у наших ЗМІ, у тому ж телемарафоні, наскільки відповідає тому, що відбувається насправді?

Картинка у телевізорі має більш оптимістичний вигляд, ніж усе є насправді

У цьому є провина журналістів, чи все ж аудиторія сама прагне чути більше позитиву?

На сьогодні у нас достатньо медіа різного формату і якості. І у людей є вибір – дивитися оптимістиче чи реалістичне. У нас у країні можна говорити правду. Так, у нинішній ситуації, можливо, уникаючи деталей, щоби тими подробицями не зашкодити. Але водночас цілком можливо працювати так, щоби читач і слухач не був після споживання інформації у рожевих окулярах. Мені здається, багатьом журналістам це вдається робити.

На думку Єфрема Лукацького, «війни роблять медіа», тобто вони їх навіть спричиняють. Як виміряти цю відповідальність?

У цій війні відповідальність лежить і на наших, і на російських медіа. Початок війни, виникнення псевдореспублік значною мірою були спровоковані російською пропагандою. І недостатньо якісною роботою ЗМІ з нашого боку. Однак на даному етапі змінити щось навряд може жодна зі сторін – процес запущено. Зараз у нас у країні непричетних до цієї війни немає. Хтось пише про неї, хтось волонтерить, хтось воює, хтось керує. У багатьох є можливість отримувати інформацію з перших уст навіть без медіа. У нас, слава богу, не кам’яна доба. Є купа Telegram-каналів військових.

Але медіа могли би краще підготувати суспільство, адже лише невелика частина активного суспільства усвідомлювала, що буде повномасштабна війна.

Я розуміла, що буде загострення, але схилялася до думки, що, може, ворог зімітує якийсь напад на Київщину, але насправді всіма силами вдарить по Донбасу, аби повністю віджати Донецьку і Луганську області.

Наскільки те, як висвітлюють війну журналісти, відповідає реальності?

Найважливішою є зараз для журналістів робота на міжнародному інформаційному фронті. Бо усередині країни усі уже прокинулися і нікому не треба доводити, що таке Росія. А от на міжнародному рівні небезпеку ще не всі країни розуміють. Тому з початку повномасштабної війни я співпрацюю з іноземними медіа, допомагаю їм робити матеріали з України.

Чим найбільше цікавиться західна аудиторія? Наскільки вони об’єктивні?

Дуже різні колеги трапляються. Мені щастило, бо працюю з тими, хто в темі вже впродовж восьми років. Звісно, трапляються і такі, що прилетіли на інформпривід. Є фрілансери, які літають по світу за інформприводами, такими як війна. Такі люди не знають контексту і їм доводиться більше пояснювати, показувати. Для мене важливіша не їхня думка особиста, а те, що вони потім видають в ефір, аби це приносило Україні максимальну користь.

Я співпрацювала з поляками з Telewizja Polska (польська суспільна телекомпанія). Вони знають всю нашу географію війни дуже добре, підходять ґрунтовно до роботи. Співпрацювала з німецьким телеканалом RTL, вони теж глибоко у темі. У них інакший формат, ніж у поляків, трохи мені неблизький. Тобто вони емоційний аспект більше розкривають, операційні показують, людські історії. Але працюють професійно, з розумінням контексту. Ще можу назвати фотографа Марка Невілла (британський фотограф, автор фотосерії «Зупинити танки книгами»). Він живе в Україні багато років, його дружина з нашої країни. Тобто він глибоко у нашій темі, робить дуже якісні фото.

8.1 фото фото 1
фото з соцмереж

«Я проти таких ярликів, як «ждуни»

Ви побували у деокупованих Харківщині, Херсонщині, їздите до Бахмута, спілкуєтеся з людьми. У чому різниця і схожість між цими регіонами, що розповідають військові і цивільні? Військові, наприклад, згадують, що попри невелику кількість мешканців, у Бахмуті залишилися «ждуни» «руського міра». Це так?

Ну, я би так не казала. Я проти таких ярликів, як «ждуни». У невеличких містах, таких як Бахмут, Авдіївка, я дуже часто зустрічалася з людьми, які за все своє життя, тобто за 30-50 років жодного разу не виїжджали за межі рідного міста, рідного району, далі райцентру. Для них виїхати з міста – це як померти. І справа тут не у війні, а у менталітеті.

В Україні усі уже прокинулися і нікому не треба доводити, що таке Росія

Іншою причиною є те, що у нас на державному рівні не налагоджена допомога для переселенців. Тобто є ініціативи від держави, вона щось робить, але цього недостатньо. В основному поміччю є волонтерські ініціативи з перевезення і розміщення людей. Тому місцеві ставлять правильне питання: куди ми поїдемо і яким коштом? Нещодавно я написала матеріал про дітей Балаклії. Дехто з них не виїжджав під час окупації – це освічені, хороші проукраїнські діти. Їхні родини вирішили залишитися на Харківщині. У них є свій дім, господарство. А якщо виїжджатимуть, то усе втратять. Я їх не виправдовую, що вони живуть у небезпеці, але і не засуджую.

Є ще один момент. Я співпрацюю з медіапроєктом Donbas Frontliner. Знаю, що наш колега, Андрій Дубчак, знімав у Бахмуті сім'ю з трьома дітками, яка жила у підвалі. Їх вмовили виїхати до Бучанського району. Їм там надали квартиру, все добре у них…

Ще після окупації частини українських територій у 2014 році ви написали книгу для підлітків «Пси, які приручають людей», у якій ідеться, у тому числі, про психологічні проблеми, спричинені війною. Наскільки легко журналістові спілкуватися з дітьми і підлітками про війну зараз? Чим їхні страхи, психологічні проблеми відрізняються від проблем дорослих?

Проблеми схожі. Незалежно від віку, люди по-різному переживають стрес. Більшість дітей, які жили у метро у Харкові, з якими я спілкувалася, зовні сприймають війну та обстріли дуже легко. Типу: «О, клас, не треба іти до школи!». Один хлопчик зізнався, що зрадів, коли «прилетіло» по Бахмуту – мовляв, не треба йти до школи, бо школи більше нема. Але це уявна легкість перенесення. Насправді те, що відбувається, не означає, що їм легко, і що ця психологічна травма не проявиться у майбутньому.

Олена Максименко у 2014 році написала книгу для підлітків «Пси, які приручають людей»
11. мега фото

У розмові з дітьми я стараюся ставити загальні питання. І якщо діти самі хочуть розповісти більше, вони розкажуть. У жодному разі не слід ставити прямі питання на кшталт «чи бачила ти трупи на вулиці?», «хто саме тебе ображав?». З дорослими, до речі, так само. Людям, які пережили окупацію, такі прямі питання можуть зашкодити. Ми бачили людей, які виїхали з Бахмута, і були у стані «на межі». Було відчуття, що ще одне запитання і жінка розридається. При цьому і охочих поговорити не бракує.

«Журналісти і держава замало говорять про єдність»

Які теми, на вашу думку, зараз несправедливо мало розкриті у ЗМІ?

Тема про те, як цивільним отримати допомогу від держави та різних фондів. Тема розділення на схід і захід. Розумію, що частково це може буди російська інформаційна кампанія з вкидання роз’єднуючих тем. Але, з іншого боку, журналісти і держава замало говорять про єдність. Спитала я в мешканців Бахмута, чому вони саме на Київщину приїхали? Вони розповіли, що їхні земляки виїхали на Львівщину, і там їх ображали, дітей дражнили москалями. З моїх спостережень, це поодинокі випадки, але вони все ж мають місце. І такі історії, які навела Ірина Фаріон, роз’єднують. Загалом на заході України дуже класно ставляться до переселенців. Говорять російською? Нічого. Дайте людям час опанувати мову. До того ж держава може і має у цьому напрямку працювати.

Є ще тема, яка недостатньо висвітлюється – це права військових. Як їх захистити, куди звертатися.

Як військові, з якими ви спілкуєтеся на передовій, відреагували на ухвалення закону 8271, що посилює кримінальну відповідальність за військові злочини?

Дуже негативно. На мій погляд, це підтримують тільки офіцери вищої ланки. Ніхто з рядових не підтримує. Принаймні, за моїми спостереженнями. Він тільки демотивує солдат. Бо коли командири нижчої ланки беруть на себе відповідальність, виконують завдання, командири вищої ланки, які не настільки обізнані з тим, що на місцях, просто застосовують владу і карають підлеглих. Таких випадків знаю багато. Не можу зрозуміти, чому головнокомандувач цієї проблеми не розуміє і бачить лише один її бік.

Чим і коли закінчиться війна?

Нашою перемогою. А перемога особисто для мене – це проїхатись на Ай-Петрі канатною дорогою…

Михайло Глуховський, «Главком»

Читайте також:

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів