Заступниця голови КМДА Марина Хонда: Притулки для жертв насильства переповнені

«У травні 2022-го, коли треба було запускати метро, виявилося, що люди не хочуть підніматися нагору»

Нині може здатися, що Київ повністю оговтався від того, що відбувалося у місті та його околицях у перші місяці повномасштабної війни. Більшість киян, які виїхали на початку війни, повернулися. Транспорт, торгівля, медицина, комунальне господарство працюють безперебійно, місто ремонтується і будується. Зовні про лихо, яке не покидає Україну, нагадують лише регулярні сигнали повітряної тривоги та відмінна робота ППО.

Але про справжню глибину змін, які переживає столиця під час війни, можуть говорити цифри і ті, хто ними володіє. Наприклад, за останні півтора року кількість внутрішньо-переміщених осіб (ВПО) у столиці зросла на чверть мільйона, а це фактично плюс цілий район. У той же час сто тисяч киян полишили домівки і пішли боронити державу.

Як столиця справляється з новими викликами, яких спеціалістів найбільше бракує мегаполісу і як він вже сьогодні готується до післявоєнного відновлення в інтерв’ю «Главкому» розповідає заступниця голови Київської міської державної адміністрації Марина Хонда.

«У Києві майже 400 тис. внутрішніх переселенців»

Пані Марино, як за останні півтора року змінилася структура та кількість населення Києва? Хтось виїхав, хтось повернувся, хтось вимушено переселився, хтось пішов на фронт…

Слід зазначити, 24 лютого 2022 року у нас були закриті майже всі реєстри. Ми навіть певний період не могли нараховувати соціальні виплати, тому що у нас не було підключення до баз даних.

Загалом, на сьогодні ми спостерігаємо збільшення кількості внутрішньо переміщених осіб (ВПО) від початку повномасштабного вторгнення. Зараз у Києві зареєстровано більше 391 тис. ВПО, це якщо рахувати з 2014 року. З початку повномасштабного вторгнення у Києві зареєструвалися майже 270 тис. осіб як ВПО.

Внутрішньо переміщені особи – це зазвичай жінки з дітьми. Близько 60%  – жінки, майже 68 тис. – діти. А чоловіки ж переважно, якщо вони не з інвалідністю чи не пенсійного віку, дуже часто не реєструються як ВПО. Київ забезпечив влаштування дітей до шкіл, садочків, медичне обслуговування. А от питання житла, яке стоїть найгостріше, на жаль, швидко вирішитися не можна. Потрібно враховувати також те, що ВПО можуть змінювати місце проживання, переїжджаючи в інший район чи за кордон.

Якщо говорити про зміну структури населення. Станом на лютий 2022 року загальна кількість пільговиків у Києві, які мали право на безкоштовний проїзд, становила 729 тис. осіб, із них пенсіонерів за віком – 573 тис. Станом на червень 2023 року у Києві зареєстровано 789 тис. пільговиків, із них 572 тис. – пенсіонери за віком.

Слід говорити також, що нині 100 тис. киян на фронті: беруть участь у бойових діях на сході, на півдні. Це орієнтовні дані. При цьому зростає кількість людей з інвалідністю. Точну цифру місто дати не може, поки тривають процедури встановлення інвалідності. Станом на січень 2022 року у Києві було 162 тис. людей з інвалідністю, а станом на зараз – близько 170 тис. Більш повні дані будуть відомі, коли знову будуть відкриті всі реєстри.

Є й інші способи підрахунку кількості жителів. Наприклад, дані від мобільних операторів. Що вони вам кажуть, скільки людей зараз у столиці?

Станом на червень, за даними мобільних операторів щодо кількості телефонів у місті, ми знаємо, що у столиці перебуває 3,2 млн людей.

Чи є проблеми з обліком ВПО, враховуючи їхню велику кількість і мобільність? Випадки виплат людям, які вже не перебувають у столичній громаді, трапляються?

Якщо людина реєструється у Києві як ВПО, ми її прирівнюємо до киянина у частині усіх пільг, які можуть отримати жителі столиці за нашою міською цільовою програмою «Турбота. Назустріч киянам». Тобто це і матеріальна допомога, і забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, якщо це особа з інвалідністю, це право на санаторно-курортне лікування. У нас є 28 соціальних заходів, які ми надаємо за нашою міською програмою.

Проблема житла для ВПО. Ви зауважили, що вона найгостріша. Але при цьому місто має спеціальну програму. Як вона працює?

Давайте розділимо тему житла на кілька питань.

По-перше, у нас є загальна міська черга пільговиків. У ній близько 60 тис. людей. Як раніше «закривалася» ця черга? У законі «Про регулювання містобудівної діяльності» була передбачена пайова участь інвестора-забудовника. За рахунок відсотків загальної житлової площі, що вводилася в експлуатацію, вирішувалися житлові питання пільговиків. Однак із часом ці нормативи із забудовників були зняті, а потім скасована і пайова участь. Хочу нагадати, що право на пільгове отримання житла визначено на законодавчому рівні, місто лише формує чергу. Це означає, що держава надала право людині, надала механізм, як з часом отримати житло. Але потім механізм забрала і сказала «розбирайтесь там самі».

По-друге, у нас після 2014 року з’явилася ще одна категорія черговиків –  учасники АТО/ООС. Тоді ж було ухвалене рішення, що вони мають право на першочергове отримання житла, пільгове.

По-третє, є черга з учасників АТО/ООС, які до того ж є ВПО. Водночас не забувайте про черги інших пільгових категорій, які також не закриті... 

Загалом держава взяла на себе зобов'язання компенсувати придбання житла для учасників АТО/ООС з інвалідністю I-II груп та учасників АТО/ООС і водночас ВПО з інвалідністю I-II груп. Була прийнята постанова, що держава їм видає кошти, а вони за ці кошти купують квартири. Люди почали купувати. Де купувати? Там, де дешево. Що було на практиці? Дуже часто будинки не здавалися в експлуатацію.

Далі – про ВПО. 2014 рік, Крим. Звідти до нас приїжджали люди, яких ми поселяли у санаторіях. Пізніше вони там і дітей народжували, прописувалися, жили цілими родинами. Потім нічого не можна було зробити, нікуди їх далі переселити, адже житлового фонду для ВПО немає.

Близько 172 тис. людей приїхали з Донецька, Луганська та Криму до Києва. Тобто до тих черг, які були, додалася ще й черга з новими ВПО, яким узагалі немає де жити. Загалом офіційно зареєстрованих ВПО, як я вже казала, більше 391 тис. людей.

Київ ухвалив міську цільову програму забезпечення житлом громадян, які потребують поліпшення житлових умов на 2022-2024 роки. Згідно з нею ВПО надаються квартири. Але не у власність, а у користування. Система така: місто купує людям квартири у забудовника з ремонтом і надає право проживання ВПО. Люди лише мають сплачувати за комунальні послуги на підставі договору.

Скільки таких квартир вже придбано?

У грудні 2022 року місто закупило 112 квартир. Цього року вже виділено 130 млн грн для закупівлі. Є першочергові категорії на заселення. Наприклад, багатодітна мама, яка одна виховує трьох дітей, з них одна дитина – з інвалідністю. Зрозуміло, що всі ці квартири не вирішать проблему принципово. Тому я багато разів на всіх рівнях зверталася до державних органів влади щодо повернення пайової участі. У 2020 році ми рахували з нашим Департаментом, що при поверненні хоча б 5% відрахувань площі від забудовників при введенні в експлуатацію 1,5 млн м² (60 м² – середня площа квартир), можна було би 1250 квартир отримувати місту для забезпечення житлом пільгових категорій.

Тобто міська цільова програма житла для ВПО – це близько сотні квартир. І це крапля у морі 400 тис. переселенців?

Дивіться, не всі ж ВПО взагалі без нічого. Багато тих, хто приїхав у 2014 році з Донецька, наприклад, вже купили квартири. У будинку, де я живу, кілька родин з Донецької області.

Найважче тим, хто опинився без нічого зараз, кому нікуди повертатися. Вони дуже часто живуть у родичів або об’єднують зусилля, спільно дві-три сім’ї орендують житло. Дуже часто у таких людей хтось з рідних залишився на тимчасово окупованих територіях. І вони в один голос кажуть: як тільки буде деокупація, ми одразу повернемося. Не говорять про повернення тільки ті, у кого взагалі зруйновано все.

У Києві, за підтримки мера Маріуполя Вадима Бойченка, вже відкрили другий центр «ЯМаріуполь», на лівому березі. Маріупольці не просто там збираються. Вони планують повертатися і відбудовувати місто. Це навіть певний психотренінг для людей.

Думаю, 60-70% ВПО готові повертатися. Тобто ми зараз говоримо про житло для людей, які реально у дуже скрутному становищі.

«Станом на 1 червня у столиці зафіксовано всього 3,1 тис. безробітних»

Які галузі комунального господарства міста найгостріше відчули брак кадрів із початком повномасштабного вторгнення?

Перший період повномасштабної війни забрав із цих сфер багато чоловіків: електриків, техніків. І до сьогодні залишається потреба, наприклад, у водіях. Але ми вже більш-менш вирівняли ситуацію. Також минулого року була криза в освітній галузі, оскільки дуже багато вчителів виїхали. У медицині особливо відчувався брак молодшого медичного персоналу, медсестер. Є велика проблема – брак реабілітологів, психологів, фахівців, які працюють із людьми з інвалідністю, соціальних працівників. Навантаження на соціальну сферу збільшилося, адже збільшилася кількість людей з інвалідністю, зокрема, дітей, які потребують допомоги, збільшилася кількість людей із психічними розладами.

Медична сфера, освіта заповнили кадрові прогалини за допомогою ВПО. А от соціальна сфера – ні. Із самотніми людьми похилого віку, особами з інвалідністю працюють, в основному, жінки, старші за 50 років, тут брак фахівців. А це почасти важка робота, де потрібно підняти пацієнта, помити. Зрозуміло, що фізично вони не все можуть виконати.

Як міська влада пропонує вирішувати цю проблему?

У нас є пропозиції роботи, вакансії. Але ж ми не приватна структура. Наші виплати прив’язані до кваліфікаційних норм, постанов. У нас є зарплатна стеля. Можемо додавати преміями, надбавками. Чи багато це – 20 тис. грн для людини, яка працює з дитиною з інвалідністю? Наприклад, реабілітолог із графіком з 9 ранку до 18 вечора. Знаючи, які це психологічні навантаження, скажу, що небагато. До того ж, враховуючи витрати на життя у Києві. А з іншого боку, триває війна…

Тобто у столиці роботи багато, а охочих її виконувати – не дуже?

Не скажу, що у Києві велике безробіття. У зв’язку із воєнними діями, у 2022 році Державна служба статистики не мала можливості проводити відповідні обстеження. Але скажу, що за інформацією Київського міського центру зайнятості станом на 1 червня у столиці зафіксовано всього 3,1 тис. безробітних. І це утричі менше, ніж на початок повномасштабного вторгнення. Але все одно маємо враховувати, що не всі безробітні ідуть до центрів зайнятості ставати на облік. Хоча з’явилися і нові вакансії, і попит на ті, на які раніше не було. Я у центрі зайнятості запитала, яких спеціалістів зараз шукають активно. Мені відповіли, що, наприклад, стрільців. Виявилося, під час набору до «Гвардії наступу» шукають стрільців.

Є заборгованість із виплатою заробітної плати, особливо на приватних підприємствах, хоча є і на деяких державних. Але заборгованість була завжди. Зараз, наприклад, найбільші підприємства-боржники з виплати  заробітної плати по Києву – це ТОВ «Краснолиманське», «Завод 410 цивільної авіації», «Київський державний завод «Буревісник», «Регіональні електричні мережі» і «Укрінтеренерго».

Як загалом змінився матеріальний стан середньостатистичного киянина за час повномасштабної війни?

Зарплата дещо знизилася, але не критично у порівнянні з 2022 роком. Питання в іншому: у нас дуже зросли ціни, тобто маємо значну інфляцію. На показник середньої заробітної плати у Києві значно впливає і державний сектор. Тобто у нас (у столиці – «Главком») і Верховна Рада, і Кабмін, і міністерства, дуже великий відсоток столичного зарплатного фонду і податку на доходи формуються якраз за рахунок державного сектору, який прив’язаний до кваліфікацій та окладів.

Окрім водіїв, електриків, техніків, які ще спеціальності користуються високим попитом?

Станом на 1 червня найбільший попит – на працівників сфери торгівлі і послуг. Затребувані також кухарі, продавці-консультанти, охоронці, економісти. Високий попит на робітників комплексного прибирання будинків, службових приміщень, двірників, швачок, водіїв трамваїв, фрезерувальників, токарів, медичних сестер і медбратів, електрогазозварників тощо.

Які зарплати очікують для працівників у комунальному секторі?

Вчителі у загальноосвітніх школах – від 8,3 до 17,5 тис. грн, лікарі різних спеціалізацій – до 40 тис. грн, робітники комплексного прибирання – 7,6 тис. грн, медичні сестри – від 7 до 23,9 тис. грн, водії трамваїв – 11,2 тис. грн.

Після початку повномасштабної війни можна було побачити черги  літніх людей до соціальних центрів, створених у районах. Була організована роздача гуманітарної допомоги. Потім все це зникло. Але зараз на під’їздах будинків висять оголошення про потребу у гуманітарці, одязі, харчах. Тобто столиця знову потребує гуманітарної допомоги?

На дверях у під'їзди багатоповерхівок з’явилися оголошення з проханням долучитися до збору гуманітарної допомоги

Фото: «Главком»

Пропоную повернутися до 24 лютого 2022 року. Тоді зачинялися магазини, аптеки, ринки. Припинило працювати все. Буквально за два тижні чимало людей виїхали, залишилося багато самотніх людей похилого віку. Дуже часто вони відмовлялися виїжджати. До нас телефонували їхні родичі, знайомі і казали: «Ми виїхали, двері не відчиняються, швидка не їде, бо там бомбардування, комендантська година…». Це все провокувало паніку і самотня людина похилого віку взагалі не знала, що робити.

Ми розуміли, що у нас є певні ресурси, але не розуміли, коли відкриються магазини, коли запрацює взагалі щось. І тоді нам на допомогу прийшли власники ринків. Вони відкрили свої склади з продукцією. Уся ця продукція поїхала до територіальних центрів соціального обслуговування, до лікарень. Тоді всі ресторани та бізнес, який залишився у місті, почали готувати їсти для тих, хто потребував підтримки.

Я пам’ятаю, як приїхала в один із територіальних центрів соціального обслуговування у березні 2022-го. А там видають екзотичні фрукти, до яких пенсіонери не звикли. Керівник того центру й каже: «Боже, вони відмовляються їх брати, бо ніколи такого не їли». Пізніше роздрукували інструкцію, що це таке і як це потрібно їсти. До нас також звернулися представники литовського благодійного фонду Food for Ukraine. І з березня 2022 року благодійний фонд, у співпраці з Товариством Червоного Хреста України, доставив до Києва 74 вантажівки продуктів харчування для підтримки малозахищених. Через територіальні центри соціального обслуговування розносили продукти самотнім, хворим додому.

Тому черги виникли через паніку та нерозуміння, що буде далі. Що зараз? Зараз, враховуючи інфляцію, дуже здорожчали продукти харчування. Тобто людині, у якої пенсія близько 3 тис. грн було важко тоді, а зараз ще важче. Звичайно, вона не відмовиться від додаткових безкоштовних продуктів харчування.

«Наші діти, перебуваючи під ракетними атаками, вже мають проблеми зі здоров’ям: енурез, заїкання»

Війна має дуже далекосяжні наслідки. Психологічний стан суспільства погіршується. У цьому контексті акутальна тема – протидія насильству. Відомо, що місто багато робить у цьому напрямку?

Ми ще до початку повномасштабного вторгнення розпочали у Києві активно розбудовувати систему протидії насильству: запустили спільні проєкти разом із Фондом ООН у галузі народонаселення (UNFPA). До речі, Фонд визнав Київ кращим містом в Україні у розбудові системи протидії насильству: ми запустили гарячу лінію, відкрили кризові кімнати, куди поліція привозить людей з місць, де вони зазнали насильства. Людина з дитиною, наприклад, може у такій кімнаті перебувати 10 днів.

Дуже часто людей забирають з вулиці – без документів, побитих. Вони 10 днів живуть у кризовій кімнаті, із ними працюють кваліфіковані психологи, юристи, соціальні фахівці, вирішують, чи є де їм жити, чи потрібно надати притулок. Якщо немає де жити, ми надаємо притулки, де вони можуть перебувати до пів року. І це незалежно від війни. Також маємо два денних центри, на лівому і на правому берегах. Запустили роботу мобільних бригад соціально-психологічної допомоги. Дуже часто буває, що б’ють та ґвалтують і жінок, і чоловіків, особливо з інвалідністю, які не можуть вийти з квартири взагалі. Мобільна бригада приїжджає разом із поліцією, може забрати чоловіка, жінку з дітьми одразу. Йдеться про фізичне, сексуальне, економічне, психологічне насильство. Про всі типи. У денному центрі людина може отримати і юридичну, і психологічну допомогу, усе це безплатно.

Коли почалася повномасштабна війна, жінки з дітьми проживали у центрах, які не переривали роботу: усіх евакуювали. Щодо психологів, які з людьми працюють, то вони спеціально для цього вчилися, це кризові психологи. Потім їх залучали до роботи і на територіях, які були під окупацією, де були зафіксовані зґвалтування. 

Дуже страшно, коли свідками фізичного насильства стають діти. У такому випадку юридично дитина не свідок, а потерпілий. Вона на все життя отримує травму. У нас є випадки, коли чоловік будив дружину, наприклад, о шостій ранку, будив дітей і змушував їх дивитися, як він її ґвалтує. Був випадок, коли чоловік топив жінку у ванній. Жінку врятували. Вона у нашому центрі була: побита, без зубів.

Ми поки не знаємо, які наслідки матиме суспільство після війни. Ми не знаємо, хто з нас як відреагує через деякий час на те, що відбувається зараз. Перебуваючи кожен день під ракетними атаками, наші діти вже мають проблеми зі здоров’ям: енурез, заїкання.

У нас чоловіки можуть бути жертвою насильства від брата, наприклад, або від того самого батька, який п’є. Дуже часто жертвою насильства стає лежачий чоловік, який довго хворіє. І чим далі, тим більшає кількість звернень щодо фактів фізичного насильства. У нас переповнені кризові кімнати, у нас заповнені притулки сьогодні.

Було й кілька звернень від родин військовослужбовців.

Постраждалі від насильства кажуть: «Та зараз війна, чому ж я буду про це говорити?». Або: «Він – військовий, він – герой, як я йому про неприйнятність насильства скажу?». Не тільки дружини військових чи діти стають постраждалими від насильства. У нас є випадок, коли на два-три дні повернувся син із фронту і вчинив фізичне насильство над батьками.

Чи можна взагалі у цій проблемі діяти превентивно?

У нас є Київський міський центр допомоги учасникам антитерористичної операції. Там працюють військові, які повернулися з передової і вже не повернуться на фронт через поранення. Ми якраз спілкувалися із Фондом ООН у галузі народонаселення і дійшли думки, що потрібно почати працювати у першу чергу з дружинами, тобто готувати їх до того, що може статися. Бо у чому головна проблема? Військові повертаються додому, а їхні дружини не мають досвіду спілкування з людиною, яка пройшла війну, його батьки також не мають такого досвіду. Адже до війни вони знали зовсім іншого чоловіка та сина.

Тобто задача – пояснити близьким військовослужбовців, як правильно діяти, про що і як говорити, на що звертати увагу, кому одразу телефонувати у разі потреби. Тому що хлопці, які воювали, підпускають до себе лише своїх побратимів. І ми для такої роботи – спілкування з військовими, цих самих побратимів і готуємо. Реальних військових, які служили.

Варто ще раз описати алгоритм дій для людини, яка зазнала насильства.

По-перше, у нас є телефон гарячої лінії: 15-00 зі стаціонарного або 044-272-15-00  з мобільного. Там 24/7, безоплатно та абсолютно конфіденційно працюють психологи. Якщо є потреба, до вас виїде мобільна бригада соціально-психологічної допомоги та доставить до кризових кімнат чи притулків. Зрозуміло, що їхнє місцерозташування ми не розголошуємо з міркувань безпеки.

По-друге, за адресами Іллєнка, 20, і Райдужна, 6-А є центри, куди ви можете прийти по допомогу.

По-третє, ви одразу можете зателефонувати до поліції. І залежно від випадку поліція сама підключить наших спеціалістів.

Я все ж, перш за все, раджу користуватися «Телефоном довіри» за номером 15-00. Там вам скажуть конкретний алгоритм дій. Якщо у вас є можливість самостійно піти з дому, скажуть, які документи з собою взяти, куди саме піти, до якої точки. Якщо немає, то до вас може приїхати мобільна бригада, до якої входять і соціальний працівник, і психолог. Вас привезуть до кризової кімнати (шелтера), де зможете перебувати певний час. Це – звичайна квартира з усім необхідним для нормального проживання, там є предмети першої необхідності, харчі.

До речі, Фонд ООН у галузі народонаселення передав нам автомобілі для роботи мобільних бригад, а також інклюзивний мікроавтобус для перевезення людей із інвалідністю.

Буває і таке, що людину вдома б’ють, але вона за якийсь час все одно проситься назад. Чи багато у вас подібних випадків?

Жодного повернення за чотири роки. І ми цим результатом дуже пишаємося, адже це означає, що ми робимо все правильно, що система справді працює та допомагає. Фахівці дуже довго, дуже ґрунтовно працюють із клієнтами, особливо якщо це жінка з дитиною.

Є ще фінансове насильство. Що це таке і чим відрізняється від інших видів?

В українському законодавстві відсутнє таке поняття, як фінансове насильство. Є таке поняття, як економічне насильство. Воно більш широке і включає не лише фінансові обмеження або ж примус до праці з відбиранням коштів, але й обмеження у їжі, одязі, необхідних ліках, користуванні майном, перешкоджання в отриманні лікарської допомоги, в отриманні освіти тощо.

А у чому різниця між домашнім і гендерно зумовленим насильством?

На відміну від домашнього насильства, яке вчиняється щодо визначеного кола осіб (члени сім’ї, родичі, колишнє подружжя, особи, які спільно проживали, не перебуваючи при цьому у шлюбі чи близьких стосунках), гендерно зумовлене насильство (яке, до речі, в українському законодавстві визначено як «насильство за ознакою статі») вчиняється виключно до особи, яка належить до тієї, чи іншої статі. Цьому насильству, як правило, сприяють звичаї і традиції, усталені у певному суспільстві, а також стереотипні уявлення про соціальне становище та обов’язки осіб певної статі.

У столиці також діє Барнахус-центр захисту та соціально-психологічної підтримки дітей, які постраждали від насильства. Що це за центр і як діяти дітям?

Про Барнахус говоримо, коли дитина постраждала від насильства або стала свідком, здебільшого, сексуального насильства. Як працювала система раніше: зґвалтовану дитину возять до прокуратури, до поліції. Дитині 6-7 років, вона бачить свого кривдника. Були такі випадки і починалася істерика.

Але тепер є Барнахус – це міждисциплінарний центр, куди правоохоронці привозять дитину і тут здійснюється співбесіда, проводиться медичний огляд для цілей судової медицини, здійснюється всебічна оцінка і надаються усі необхідні терапевтичні послуги. В одному місці – огляд, експертиза, опитування дитини в ігровій кімнаті. Камера записує усе, що відбувається, ведеться єдиний протокол, який потім передається правоохоронцям і дитину більше система не чіпає, з нею продовжує працювати психолог.

Вже встановлені факти сексуального насильства проти дітей з боку російських окупантів. Ці факти відкрилися після звільнення наших територій. У судовому процесі свідчення дитини є важливими, однак участь у судовому процесі може завдати шкоди дитячій психіці. Тому цю дитину опитує психолог у так званій зеленій кімнаті. І отримані дані є доказами у суді. Так само відбувається і в країнах Євросоюзу.

Київський міський будинок дитини ім. Городецького увійде у порядкування Київського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей, молоді. Що це підпорядкування означає?

На рівні держави прийнято рішення, що інтернатних закладів не має бути взагалі, бо дитина має жити у родині. Раніше у Київському міському будинку дитини ім. Городецького проживали діти-сироти з інвалідністю. Там велика територія. Діти потребували медичного супроводу, тому заклад був підпорядкований Департаменту охорони здоров’я КМДА. Під час проведення медичної реформи був введений пакет НСЗУ (Національна служба здоров'я України – «Главком») щодо строків перебування там дітей. Але оскільки це діти-сироти, не можна говорити про обмежені строки. Послуга мала надаватися постійно.

Було ухвалено рішення щодо створення на базі однієї установи двох закладів: медичного та Київського міського центру соціальної підтримки дітей та сімей, де діти-сироти могли би проживати стільки, скільки потрібно, в умовах, наближених до сімейних.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, усіх дітей евакуювали. Будинок дитини не отримував фінансування від НСЗУ, але на сьогодні маємо величезну кількість дітей-сиріт із проблемами зі здоров’ям, яких потрібно супроводжувати. Тому було ухвалено рішення: частину, яка була підпорядкована Департаменту охорони здоров’я, приєднати до Київського міського центру соціальної підтримки дітей та сімей. Центр має умови, наближені до родинних, це не інтернат. Наприклад, у центрі соціально-психологічної реабілітації дітей №1 на проспекті Червоної Калини, мешкають діти, які не є сиротами. Здебільшого це діти, яких Служба у справах дітей та сім’ї забрала з родин, що перебувають у складних життєвих обставинах, бо батьки зловживають алкоголем, наркотиками тощо.

Тобто вони чекають на позбавлення батьківських прав і тоді вже зможуть бути усиновлені?

Так, і доки розглядається питання позбавлення батьківських прав у судовому порядку, дитина вважається такою, яка тимчасово там проживає. Це складна історія. Там перебувають і підлітки. У тій будівлі майже щомісяця робимо ремонти, бо, наприклад, хлопці ногами розбивають усе, що тільки можна. Були випадки, коли вибивали двері…

Керівниця Департаменту охорони здоров’я столиці Валентина Гінзбург в інтерв’ю «Главкому» розповіла, що є проблема із наданням допомоги паліативним хворим, і що функції соціального і медичного департаментів дублюються. Хто взагалі потрапляє до цієї програми, яким критеріям слід відповідати?

Там не зовсім дубляж. Є паліатив медичний – там, де на 90% іде медична допомога, коли людина у важкому стані. І є соціальний паліатив – там, де люди, які не потребують медичної допомоги 24/7. Соціальні послуги з паліативного догляду надаються хворим, які не здатні до самообслуговування і потребують постійної сторонньої допомоги. Це люди похилого віку, люди з інвалідністю, люди працездатного віку (на період до встановлення їм групи інвалідності, але не більше чотирьох місяців), люди, які мають невиліковні прогресуючі захворювання, що супроводжуються вираженим больовим синдромом, тяжкими розладами життєдіяльності. Тобто вони потребують догляду, психологічної та соціальної підтримки, що можуть якраз забезпечити надавачі соціальної послуги з паліативного догляду. Фахівці допомагають їм у самообслуговуванні, спостерігають за станом здоров’я, забезпечують та навчають користуватися технічними засобами реабілітації, надають безоплатну правову та психологічну допомогу. Людина проживає у себе вдома, а до неї приїжджає мобільна бригада і допомагає помитися, купити продукти, приготувати їсти, оплатити комунальні платежі. Особливість у тому, що ця послуга надається не соціальним працівником, а так званим надавачем соціальної послуги. Це може бути громадська організація, будь-яка установа.

Скажу вам відверто, наш громадський сектор не готовий надавати таку комплексну послугу, здебільшого. Ми рік працювали у тестовому режимі. Зараз маємо 35 підписаних договорів із надавачами такої послуги. У тих, хто виконуватиме договір, є автомобілі, лікар, медсестра, соціальний співробітник, і головне – у команді є молоді люди, фізично готові до такої роботи.

Створюється індивідуальний план надання соціальної послуги з паліативного догляду. У договорі прописується, що, наприклад, один раз на тиждень до людини приїжджають, прибирають у квартирі, купають, привозять підгузки, готують їжу, оплачують комунальні послуги.

Це дуже складна послуга. Вона потребує фахівців, яких бракує. Бо часто доводиться працювати зі складними випадками. А ще є величезна кількість послуг, які можуть увійти до пакету: соціальна адаптація, реінтеграція, психологічна допомога. Наприклад, у нас є значний відсоток людей у психіатричних лікарнях, які можуть бути адаптовані для перебування у суспільстві. Але для цього потрібна соціальна адаптація. У країнах ЄС для цього є спеціальні квартири, де ця людина живе і є фахівець, який навчає її оплачувати послуги, ходити у магазин тощо.

 «Ми провели дослідження психоемоційного стану представників муніципальної сфери»

Реабілітація дітей з інвалідністю. Як сьогодні побудована система допомоги?

До повномасштабної війни у Києві було близько 12 тис. дітей з інвалідністю. Ми евакуювали у перші два тижні, напевно, близько 3 тис. Я особисто домовлялася з «Укрзалізницею», нам організовували окремі потяги і ми таких діток вивозили окремо, тому що це лежачі пацієнти, на візках. Цей жах, який ми усі пережили, навіть передати не можу. Ми домовлялися з Варшавою, їх там зустрічали. У мене телефон просто розривався, бо кожна мама хвилювалася за свою дитину, і я їх розумію. Натомість зараз до Києва приїхала величезна кількість дітей-ВПО з інвалідністю. Це 20% від усіх дітей, які зараз у нас проходять реабілітацію. Із дитиною з інвалідністю потрібно постійно займатися, не можна робити перерви, інакше вся робота зведеться нанівець. Чимало випадків, коли дитина багато годин провела у підвалі через повітряну тривогу. Повернути до нормального стану її вкрай складно. Окрім вродженої інвалідності є діти, які отримали травми внаслідок російських обстрілів.

Марина Хонда: До повномасштабної війни у Києві було близько 12 тис. дітей з інвалідністю

У нас 10 районів, у кожному від 800 до 1,5 тис. дітей з інвалідністю. У кожному районі створені спеціальні центри. Частина цих дітей зможе потрапити до школи. Наприклад, це дітки, які на візку або з паличкою пересуваються. Є у нас й інклюзивні школи. Але все одно дитині потрібна додаткова реабілітація: вчитися говорити, ходити, писати. На жаль, є діти, які до школи ніколи не потраплять через стан здоров’я. А ті, які ходять до школи і досягають віку 18 років, куди їм іти, що робити? Батьки не знають. Це говорить про те, що раніше у нас взагалі була відсутня система, тільки зараз у нас з’явився комплексний підхід, що робити з дітьми з інвалідністю.

До повномасштабного вторгнення київський міський голова поставив завдання розбудувати систему реабілітаційних центрів для дітей з інвалідністю, віком від народження і до 18 років, і для молоді з трудовою реабілітацією, віком від 18 до 25 років. До початку повномасштабної війни ми встигли відкрили центри у Дарницькому та Оболонському районах та заклали кошти на реконструкцію у Деснянському та Подільському районах. Нещодавно мер Києва перевіряв, як завершують реконструкцію Центру комплексної реабілітації та надання соціальних послуг для дітей та осіб з інвалідністю у Подільському районі. Також триває реконструкція об’єкту у Деснянському районі. І цього року ще розпочинається реконструкція у Шевченківському районі, закладені кошти на реконструкцію у Святошинському.

У Києві запрацював Центр стресостійкості. Що це за заклад і чим він може бути корисним?

Із перших днів повномасштабного вторгнення у Києві дуже багато людей ховалися у метро під час повітряних тривог та іноді там проживали по кілька днів. Волонтери привозили їм продукти, одяг, а психологи, які залишалися у Києві, організували групу підтримки.

У травні, коли потрібно було вже запускати метрополітен, ми зрозуміли, що люди не хочуть підніматися нагору, бо бояться обстрілів. Психологи  повертали людям здатність управляти своїм життям, але з такими масштабами складних психотравм вони ще не зустрічалися.

У цей же час ми почали працювати з Ізраїльською коаліцією травми (ITC –  асоціація неурядових організацій, що займаються психосоціальною підтримкою населення, що постраждало від різних катастроф – «Главком») і американськими фахівцями. Ізраїльські колеги відгукнулися на наш запит і організували стажування для 30 столичних психологів. Крім вивчення кризових протоколів, наші фахівці побачили, як організована превентивна робота з населенням у Центрах стресостійкості в Ізраїлі. Ми вирішили впроваджувати цей досвід, і у цьому нам допомогли наші партнери – посольство Канади в Україні, Фонд ООН у галузі народонаселення, Ізраїльська коаліція травми. Правило просте: не кожному потрібен психолог, але кожен має знати, як допомогти собі та своїм близьким у  кризовій ситуації.

Щоби організувати цю роботу у Києві, ми провели дослідження психоемоційного стану представників муніципальної сфери. Опитували медиків, транспортників, енергетиків, працівників ЖКГ, соціальної сфери, загалом майже 6 тис. людей. З’ясували, що рік тому у них була просто втома, виснаження, емоційні гойдалки. До цього додалося своє: у когось рідні воюють, хтось загинув, хтось в окупації, тому зараз до втоми ще й підключилася агресія. Тобто результати дослідження нам показали, що люди, які мають допомагати іншим, насправді самі не перебувають у ресурсному стані. І саме з ними першочергово мають працювати психологи, які готувалися в Ізраїлі. Наше перше завдання – підтримати стійкість тих, хто тримає стійкість міста. Наразі психологи Центру вже провели понад 60 індивідуальних та групових консультацій, а тренінги зі зміцнення стресостійкості пройшли вже більше 150 людей.

Окрім цього, хочемо запустити проєктну роботу спільно з ОСББ. Наприклад, трапився «приліт» у будинок: хто кому має допомогти? Не знаю як ви, але я з усіма своїми сусідами на поверсі не знайома, не кажучи вже про під’їзд. Думаю, інші люди так само не знають. І якщо, не дай боже, щось у будинок прилетить, кількість людей, яка про вас подумає, що ви є у квартирі, буде мінімальною. Тому працюватимемо через ОСББ, аби люди у будинку розуміли алгоритми допомоги одне одному. Така система діє в Ізраїлі. Ми ж не знаємо, як довго ще триватиме війна.

Ми перші в Україні, хто почав впроваджувати систему ізраїльської системи стресостійкості і зараз всі регіони підтягуватимуться, робитимуть за нашим прикладом. Надіюся, ця робота буде відображена у законодавстві, нормативних актах.

«Військові, загалом, не йдуть до психолога: вважають, що самі справляться»

Вочевидь, не лише психологічної допомоги потребують люди, які повертаються з фронту. Яка це допомога?

У нас це окремий напрямок – реінтеграція військових. Для цього ми створюємо «Київ мілітарі хаб» у межах міської цільової програми «Підтримка киян – захисників та захисниць України на 2023-2025 роки», розробленої за ініціативи мера Києва Віталія Кличка. Ми реально перші в Україні, хто зробив таку комплексну цільову програму. Її бюджет на три роки становить 2,329 млрд грн.

Програма передбачає не лише матеріальну та психологічну допомогу, а й фізичну реабілітацію, працевлаштування, перекваліфікацію, адаптацію. Наша задача показати, що учасник бойових дій – це не просто людина з пільгами, а людина з можливістю реалізовуватися. Наші фахівці починають працювати вже на етапі, коли військовий ще перебуває у лікарні з пораненнями, спілкуються з ним і з його родиною.

Але військові не поспішають відкриватися. Приклад із життя. До реабілітаційного центру прийшов психолог, але військові не йшли на контакт. Не повірите, після чого таки відкрилися. Після того, як психологи принесли єнота і кажана.

Ми тестуємо пілотний проєкт із соціальної реабілітації захисників та захисниць у період лікування у медзакладах із застосуванням анімалотерапії. Роботі допомогла тактильність. Є дуже багато різних методик, і не вгадаєш, у якому випадку спрацює та чи інша. Питання ще у тому, що військові, загалом, не йдуть до психолога, бо вони вважають, що самостійно справляться, адже вони таке пережили. І тільки через спеціальні методики фахівці можуть їх розговорити.

У нас є Київський міський центр допомоги учасникам АТО. Ми його взяли за основу для роботи наших «Київ мілітарі хабів», надали йому додаткових функцій, знайшли приміщення, зараз ідуть ремонти. Там працюватимуть військові, які завершили службу, або родичі загиблих. Буде представництво Центру надання адміністративних послуг (ЦНАП), буде працювати юрист, психолог, представники усіх служб, які мають надавати допомогу, буде спортивний зал, реабілітологи.

Скільком людям потрібна така допомога?

100 тис. киян – це військові, про яких ми знаємо, що вони воюють зараз на фронті. У них є родини. Це здебільшого дружина, двоє дітей, батьки. Тож помножимо 100 тис. на щонайменше три. Тобто мінімум 300 тис. осіб так чи інакше будуть пов’язані з усіма послугами, потрібними для реінтеграції військового. До цих послуг долучиться Київський міський Центр гендерної рівності, запобігання та протидії насильству, Служба у справах дітей та сім'ї. Усе це для того, щоби ці 300 тисяч людей могли нормально реінтегруватися, бо самостійно військовий не впорається, тільки за допомогою родини.

Один «Київ мілітарі хаб» буде на вулиці Бастіонній, 11, біля Ботанічного саду. Маємо домовленість із нідерландцями щодо переформатування будівлі. Інший «Київ мілітарі хаб» буде на лівому березі, на Харківському масиві. Там зараз тривають проєктні роботи. Якщо ми їх запустимо до кінця року, я вважатиму це мегауспіхом.

Микола Підвезяний, Михайло Глуховський, «Главком»