Звільнений з полону оборонець Маріуполя Андрій Мельников: Чеченці добріші за росіян

Це єдине інтерв’ю у багаторічній практиці журналістки «Главкома», під час якого вона не змогла стримати сліз. 47-річний Андрій Мельников, солдат, якого пів року тому звільнили з російських катівень і який зараз лікується у шпиталі у Гамбурзі, розповідав про пекельні муки російського полону.

Щодня били, надівали на голову пакет і душили, цькували собаками, змушували 16 годин поспіль сидіти і дивитися прямо перед собою в одну точку; хто опускав голову – того били. Андрія гамселили з особливою затятістю – бо потрапив у полон у Маріуполі і сам родом з Макіївки, тобто «зрадник донбаського народу».

За ґратами чоловік схуд на 60 кг, пережив інсульт, йому поламали ноги: півтора року не міг ходити і побратими носили його на руках. У тих п’яти колоніях, де Мельникову довелося животіти впродовж двох довгих років, медики жодного разу не заходили до його камери.

Колишній бранець Росії певен, що наглядачі отримали команду знущатися з українських військових, а на тих, хто проявить бодай якусь толерантність, чекали репресії. А що ж російський Червоний Хрест? І на це питання Андрій Мельников має свою відповідь.

Після звільнення з полону 31 січня цього року Андрій отримав належну допомогу в спеціалізованому медичному центрі у Нових Санжарах на Полтавщині, потім лікувався у Львові, в санаторії у Трускавці, а потім домігся евакуації для реабілітації за кордоном. Крім потреби у продовженні лікування, перед Мельниковим постала нова проблема – йти йому було просто нікуди, адже домівка лишилася під окупацією. І хоча закон гарантує звільненим з російського полону тимчасове житло, жодна структура не змогла йому з цим допомогти.

Андрій Мельников сам на сам залишився з морем проблем. Певно ж, не він один... В одній із довідок Мельников написав: «Я не відчуваю підтримки держави, яку я захищав. Про яке психологічне відновлення може йти мова, коли я постійно перебуваю у стресі? Не про таке повернення я мріяв»...

«При спробі прорватися з Маріуполя загинуло понад 800 наших»

Андрію, розкажіть, за яких обставин ви потрапили у полон? 

Я служу у ЗСУ з 2020 року, у Маріуполі було місце постійної дислокації нашої 56-ї мотопіхотної бригади. У квітні, коли ворог оточив місто, частина військових (бійці полку «Азов» та частина 36-ї окремої бригади морської піхоти – «Главком») пішли на завод «Азовсталь», а наша бригада – на комбінат імені Ілліча (тут тримали оборону частина тієї ж 36-ї бригади морських піхотинців, 501-й окремий батальйон морської піхоти та бійці 56-ї бригади – «Главком»). Це було вже у квітні. Нам не вистачало снарядів, патронів, води, їжі. 

14 квітня росіяни повністю взяли у кільце «Азовсталь» і комбінат Ілліча. Через безвихідне становище 36-та бригада зв’язалася з президентом, і він сказав: якщо не можете прорватися та вийти з оточення, тоді здавайтеся у полон. 

Ми повинні були вийти з комбінату 10 квітня у бік Волновахи. Але ми не вийшли, тому що першу колону, яка спробувала вийти, повністю знищили (її очолював комбриг 36-ї бригади Володимир Баранюк, який, як з'ясувалося невдовзі, потрапив у полон – «Главком»). Ми спробували прорватися 14 квітня, це було уночі, але там шансів не було… Нас чекали: з одного боку стояли «Гради», з іншого – танки. Нас узяли у полон. 

Скільки бійців загинуло при спробі прориву?

Багато. Близько 800 людей. А тих, кого взяли у полон, спочатку відправили в Оленівку (колонія неподалік селища Оленівка у Волноваському районі Донеччини, де окупанти влаштували табір для українських військовополонених, насамперед оборонців Маріуполя – «Главком»). Мене і ще побратимів через кілька днів відправили у Волгоград. Восени, точніше 2 жовтня, нас перевели у Владімір, звідки мене 23 червня 2023 року вивезли під Курськ, а через тиждень –  у колонію у Мордовію.

31 січня 2024 року через обмін полоненими з російських в’язниць додому повернулися 207 наших захисників, але у той хвилюючий момент, коли ваші побратими виходили з автобуса вже на території України, вас не було серед них. Чому? 

Я був найважчий хворий серед них. В автобусі нам відразу запропонували швидку медичну допомогу і я попросив зробити знеболювальні уколи, тому що мені було погано. Нас на обмін везли цілий тиждень. Обміняти хотіли 24 січня, вже і у літак посадили, але через те, що наші сили збили російський літак, обмін зупинили і нас приземлили у Ростові. (24 січня 2024 року у Бєлгородській області зазнав катастрофи російський військово-транспортний літак Іл-76. Спочатку російські пропагандисти стверджували, що на борту перебували українські військовополонені – «Главком»).

Захисники Маріуполя напередодні вторгнення російських військ, січень 2022 року. Мельников перший зліва у другому ряду

фото з архіву Андрія Мельникова

А потім, уже 30 січня, нас цілу добу перевозили з Каменськ-Шахтинського, це Ростовська область: літак то приземлявся, то знову піднімався. Я потребував медичної допомоги.  

«З російським Червоним Хрестом не поспілкуєшся, бо поруч стоїть кат»

В яких умовах утримували росіяни вас та ваших побратимів?

Дуже погані були умови, ніякої санітарії, холодно. У камерах стояли двоярусні залізні нари; матраци маленькі, тоненькі, тому давило поламані ребра. Нас весь час били кийками, застосовували шокери, на нас цькували собак, потім рани від укусів гнили. Боліло все тіло, і ти не міг лежати.

І ніякої медичної допомоги?

Ніякої. Медики взагалі ніколи не приходили. А якщо викликаєш медика, тебе знову б’ють, знущаються електрошокером.  

Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець розповів про роботу з військовополоненими Міжнародного комітету Червоного Хреста у Росії. Омбудсмен наголосив, що представники організації не відвідують українців, які перебувають у російському полоні. А вас відвідували?

За два роки один раз приходили. Мене ж два роки вважали безвісти зниклим, але за місяць до визволення мене знайшов представник Червоного Хреста. Сталося це після того, як хтось із раніше визволених полонених назвав моє прізвище у СБУ.  

Як тільки мене звільнили з колонії, я теж давав показання у СБУ про тих, кого бачив у полоні. Якщо не знаєш прізвища, то можеш впізнати співкамерників  по фотографії. 

СБУ складає списки впізнаних людей і передає українському Червоному  Хресту, який потім їх передає російському Червоному Хресту. Це для того, щоб російський представник міг їхати у колонію і вимагати зустрічі з конкретними полоненими – у нього вже підготовлений список людей. Представник російського Червоного Хреста переконується, що люди з його списку живі і не є безвісти зниклими, і після цього їх уже називають військовополоненими і включають у списки для обміну. 

Як проходить зустріч з представником Червоного Хреста? Ви з ним віч-на-віч у камері?

Ні, не один, поруч стоїть кат. У камері площею 15 квадратних метрів нас було восьмеро. Представник Червоного Хреста заходить разом з наглядачем в’язниці, все роздивляється. Розмовляє російською мовою, запитує, як годують, як ставляться до полонених. Доводиться говорити, що все добре. Того, хто посміє поскаржитися, потім б’ють, влаштовують тортури. 

У нас один поскаржився, що полоненим не дають можливості подзвонити рідним, – то потім побили не лише його, а й нас усіх. А своїх телефонів у нас немає – ми всі їх порозбивали, коли потрапили у полон. У нас позабирали все – навіть дерев’яні хрестики, шнурки позабирали. 

Головне, що представник Червоного Хреста просить назвати прізвища всіх присутніх полонених, всіх записує, тобто є шанс, що їх поміняють.

А чи до всіх ваших побратимів приходили представники Червоного Хреста?

Ні, не до всіх. До багатьох не заходили, а лише до тих, які у списку (переданому українським Червоним Хрестом – «Главком»).

Чи могли ви спілкуватися з полоненими з інших камер?

Ні, не могли. Коли когось ведуть коридором, нас завжди відвертали до стінки і голова має бути опущена. Ми голову ніколи не піднімали, інколи розмовляли пошепки. Нам ні з ким не дозволяли розмовляти.

«Їм дали наказ над нами знущатися, і вони його виконують»

Наглядачі дуже жорстоко ставляться до наших полонених із, так би мовити, власної ініціативи чи це загальна практика у колоніях?

Їм дали наказ над нами знущатися, і вони його виконують. Вони навіть один одного бояться, бо якщо вертухай (на сленгу часів ГУЛАГу старший тюремний наглядач – «Главком») помітить, що хтось толерантно ставиться до полоненого, його також можуть посадити у тюрму. В Україні свобода слова, а у Росії – сталінізм. Водночас у колоніях багато є й таких наглядачів, що отримують насолоду від знущань над нами.

Ми спочатку боялися чеченців, адже чули, що вони будуть нас різати. Але ті більш дружелюбні – не чіпали поранених. Якщо скажеш йому, що ребро поламане і болить – він ударить тебе в інше ребро. Вони також не чіпають стариків, ну можуть раз вдарити по сідниці. Чеченці набагато людяніші, ніж росіяни.

Коли нас звільняли, ми кричали: «Слава Україні!». Росіяни все це бачили і наступного дня приходили у казарми і знущалися над усіма нашими хлопцями, які лишилися у камерах. 

Там завжди б’ють, і це треба витримати. Там ніколи не можна щось сказати супроти, завжди потрібно погоджуватися. Якщо не погодишся – тебе вб’ють. В Оленівці так хлопця вбили – у нього було хворе серце і він не витримав катувань. 

У в’язниці ви втратили здоров’я? 

Так, звісно. У колонії у Мордовії нас сім місяців поспіль змушували щодня стояти по 16 годин, навіть в туалет не випускали. А у Володимирській в’язниці нас змушували весь час сидіти і дивитися поперед себе, і це також дуже важко – у тебе починають горіти сідниці. В іншій колонії полонених змушували весь час лежати, не заплющуючи очей, інакше до тебе відразу приходять і б’ють. За нами постійно стежили через відеокамери.

Зі мною у камері сидів пацан, він розповідав, як його кинули у карцер на три доби прямо у сечу – у той карцер всі ходили мочитися, то був туалет. Хлопцю наказували спати прямо у сечі.

У в’язниці у Володимирі практикували психологічні знущання – по полонених стріляли холостими. У сусідній камері ми чули постріли, тому думали, що хлопців убивали, адже вони потім зникали з тюрми. Одного з таких я потім зустрів, коли й сам вийшов на волю.

Там нас психологічно катували: розстрілювали холостими патронами, цькували собаками, одягали на голову пакет і душили, потім матюкали. Через це саме у Володимирі у мене стався інсульт.

Як не зламатись у таборах? І чи це взагалі можливо?

Не всі витримували тортури, залазили під нари і вішалися… Кати дуже не любили наколки, без різниці – то заєць чи вовк. Змушували все те зрізати ножем. Багатьох полонених з татуюванням забивали до смерті, або струм пускали так сильно, що серце не витримувало і вони помирали.

«Дуже важливо правильно оформити довідку, інакше залишишся без виплат»

У полоні я втратив 60 кг. У мене поламані ребра, вибиті зуби, був інсульт, гнили трофічні виразки на ногах. В останні часи я не міг ходити...

Ще на фронті мав дві контузії, але пройшло забагато часу, і жоден апарат вже нічого не підтвердив.

Після визволення нас відвезли на реабілітацію до медичного центру у Нових Санжарах, там нас гарно годували, давали вітаміни. Я весь час їв. У мене болів живіт, але я все одно їв. Так за місяць відразу набрав п’ять кілограмів.

Згодом ви потрапили до Німеччини. Як проходить тут лікування, чи задоволені?

Так, задоволений. Але спочатку МОЗ не хотів мене випускати за кордон. Тому я звернувся до уповноваженого з прав людини Дмитра Лубінця, у Міноборони та до президента Зеленського. Через «кіпіш», який я підняв, мене таки вирішили відправити за кордон.

У Нових Санжарах протягом місяця мені лікували ноги. Потім я поїхав у Львів, але госпіталь був переповнений, то мене поклали у терапевтичне відділення – там мене взагалі ніхто не лікував. Натомість швидко створили військово-лікарську комісію і мене списали, тобто визнали непридатним для військової служби. Але я не звільнився зі ЗСУ, я ще діючий військовий. Мені у частині пропонували звільнитися, але я відмовився, бо після звільнення не варто очікувати допомоги на лікування. Зарплату за період лікування за кордоном ще не отримував, тому її розмір не знаю.

Чи дійсно військові, які перебувають на лікуванні і не можуть виконувати бойових завдань, отримують мізерні зарплати, на рівні 500−700 грн на місяць?

Так, якщо воїн лікується і визнаний тимчасово непридатним до служби, його виводять поза штат військової частини, в якій він служив.

Дуже важливо правильно оформити довідку про обставини поранення або травми, це так звана форма 5 – там має бути інформація стосовно обставин, за яких військовослужбовець отримав травму, контузію, каліцтво чи поранення. У довідці можуть написати, що ти отримав травму за умов виконання службових обов’язків. Тоді тобі обрізають виплати до мізеру (залежно від вислуги років та військового звання – «Главком»).

Якщо ж у довідці буде написано, що отримав поранення при захисті батьківщини, тоді продовжують платити зарплату та бойові. Але командири так формулюють не часто і не у кожній військовій частині. У моєму випадку у довідці записано «при захисті батьківщини», але це лише я один з 207 звільнених військовополонених (звільнених 31 січня 2024 року – «Главком») домігся такого формулювання. У решти полонених написано, що отримав травму за умов виконання службових обов’язків, тому вони на час лікування не отримують зарплати за останньою займаною посадою.

Коли ви були у полоні, чи отримувала сім’я якісь кошти?

Так, отримувала, бо коли я потрапив у полон, я вважався зниклим безвісти. Дружина відразу подала заявку у відповідні органи. Поки мене не знайшли, дружина отримувала мою зарплату і бойові, які я отримував на «нулі».

Якщо воїна знайдуть мертвим, і його смерть підтвердить аналіз ДНК, його сім’ї держава має виплатити 16 млн грн, але з цієї суми спочатку вирахують кошти, які були виплачені сім’ї, коли воїн вважався безвісти зниклим.

Коли воїн повертається з полону, йому при звільненні виплачують одноразово 100 тис. грн, також іде компенсація 100 тис. грн за кожен календарний рік перебування у полоні. Але я чув, що не всім виплачують, багатьох дурять.

Якщо воїн загинув на території, яку ворог окупував, то як можна його ідентифікувати?

Це складно. Але бувають іноді такі випадки. До прикладу, у Маріуполі убили захисника, ми його там і поховали. Коли я звільнився з полону, то дав показання Червоному Хресту та розповів, де його поховали. Вони виїхали туди, зробили розкопки, виявили тіло, зробили аналіз ДНК. Так, це був він.

А як бути, якщо воїн загинув у зоні бойових дій?

Коли нас везли у полон з Маріуполя, ми бачили – там всі посадки всіяні тілами. Їх збирали, щоб потім поміняти на російські трупи. Роблять аналіз ДНК, навіть якщо тіло розклалося. Потім уже прізвище загиблого прибирають з переліку зниклих безвісти.

«Я розшукав родичів полонених, які мене носили на руках, коли не міг ходити»

Ви до останнього моменту не знали, що вас везуть на обмін?

Ні, не знав. Дізнався вже на кордоні – нам розв’язали руки, зняли натягнуті на голову чорні мішки. Тоді ж нам сказали, що буде обмін полоненими – це було перед самим кордоном.

Розкажіть про перші хвилини на рідній землі. Чи вдалося зв’язатися з рідними?

У тюрмі я весь час повторював номер дружини, щоб не забути і, коли звільнюся, міг їй зателефонувати. Але коли мені журналістка дала телефон, щоб подзвонив дружині, я набрав номер – і помилився. Я так хвилювався, що не туди зателефонував. Я забув номер, який повторював два роки.

У Сумах представники СБУ нам видали телефони. До мене підійшла якась пані і сказала: якщо не знаєте номер телефону, назвіть прізвище. Вона потім знайшла телефон моєї дружини і я подзвонив. За два роки я навіть не знав, що дружина з дітьми у Польщі. Дружина вже знала, що я не зниклий безвісти, що я у полоні, але коли мене звільнять, вона не знала, звісно. Тому дуже зраділа.

Ви, мабуть, мали контакт з рідними полонених, які залишилися у таборах. Чи потрібна їм ваша допомога?

Так, відразу як звільнився, я розшукав родичів полонених, які мене носили на руках, коли я був неходячий. Я з ними, з родичами, спілкуюся й дотепер.

Коли закінчиться війна, які у вас плани? 

Дітей потрібно піднімати – у мене дві дівчинки, 14 і 10 років. Скоро вони переїдуть з Польщі у Гамбург, буду їм допомагати. Приїде також мама дружини. А моя мама не дочекалася – померла у Макіївці (місто, окуповане Росією у 2014 році – «Главком») за місяць до мого звільнення. У неї був рак.

Я ж підтримував з нею контакт після 2014-го, а коли пішов служити у 2020 році, казав мамі, що працюю в охороні на комбінаті імені Ілліча у Маріуполі. Дружина також приховувала правду. Але у 2022 році, коли я перестав виходити на зв'язок, мама здогадалася, що я у війську.

Поки я вважався зниклим безвісти, рідний брат виписав мене з квартири у Макіївці – про це я дізнався, коли після полону отримував український паспорт. Дмитро Лубінець мені телефонував, пообіцяв, що після лікування мені дадуть тимчасове житло у Києві.

Наталка Прудка, «Главком»