Іван Миколайчук був не лише актором та режисером, але й сценаристом та автором музичного оформлення багатьох своїх фільмів
15 червня – день народження видатного українського актора, сценариста і режисера
Перед нашою розмовою він старанно розчісує гребінцем сиве волосся і такі ж молочно-білі довгі вуса. Чимось подібний на свого зіркового родича. Михайло Грицюк – син найстаршої сестри Івана Миколайчука. Останні роки він опікується мистецько-меморіальним музеєм-садибою актора, що у селі Чортория на Буковині.
– Для жарту представляюся – громадський директор музею, заступник директора, хранитель фондів, науковий співробітник, прибиральник, садівник, – каже пан Михайло. – Довгий час садибою завідувала моя матір, Фрозина, та з 2013 року я допомагав, бо їй уже важко було, поважний вік. Жив у Чернівцях, але вийшов на пенсію, повернувся сюди. Цьогоріч у лютому вона померла, лише місяць не дожила до 90-річчя.
Михайло Грицюк пам’ятає дядька ще з дитинства. Він також жив у Івана Миколайчука, коли навчався у Києві. Чоловіки мали дуже теплі, приязні стосунки. Історіями із життя відомого актора пан Михайло ділиться із відвідувачами меморіальної садиби. Кілька він розповів і для читачів «Главкому».
Де тут можна вивчитися на артиста?
Малим Іван Миколайчук знав дуже багато пісень – козацьких, стрілецьких, навіть нинішній гімн України. У той час із Чорториї вислали до Сибіру 8 родин, засудивши їх за сумнозвісною статтею 58 (контрреволюційна діяльність, – ред.). Тож батько наказував хлопчику, аби не дуже демонстрував перед незнайомими людьми свої таланти, бо «якщо хтось вчує, мене заберуть у Сибір, як тих людей, а ви з голоду повмираєте».
– Коли Іван мав п’ять із половиною років, віддавалася (виходила заміж, – ред.) старша сестра Фрозина. Гості попросили його заспівати «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Батько дозволив, бо ж то були усі свої. І він як заспівав, то хто два рублі, хто три, одним словом, йому більше скинули, ніж мамі на весілля, – розповідає Михайло Грицюк.
Із 12 років Іван Миколайчук грав у сільському самодіяльному театрі, а після школи вирішив «поступати на артиста». Ані куди слід вступати, ані умов прийому він не знав. Просто поїхав у Чернівці і взявся розпитувати перехожих – де у цьому місті можна вивчитися на артиста.
– Люди у відповідь лише тулили плечима. Тож Іван уже зібрався було додому, коли побачив, що біля музучилища на інструментах грали студенти. «О, це вже близько до артистів», – подумав Миколайчук, і почав питати у музикантів, як вони потрапили на навчання. Ті скерували його до приймальної комісії. Викладачі послухали, як юнак співає, вподобали голос, і слух він мав гарний.
«Можете приносити документи, – кажуть, – Тільки яка у вас початкова музична освіта?». «Ніякої», – чесно зізнався Іван. Щоб розпочати науку, треба було бодай знати ноти, тож того року Миколайчук вступити не зміг, – пригадує пан Михайло розповідь дядька.
Увесь наступний рік Миколайчук займався із викладачами, причому, каже Михайло Грицюк, найімовірніше, вони допомагали талановитому юнаку безкоштовно, бо ж грошей на такі студії у батьків не було. Опанувавши необхідну науку, Іван став студентом Чернівецького музичного училища.
Іван і Батя
Завдяки дядькові, каже Михайло Грицюк, він уперше відсвяткував день народження. Тоді яскраві івенти дітям не прийнято було влаштовувати, але Іван Миколайчук позичив баян, накупив солодощів і розважав малечу.
– Я саме мав іти у перший клас, то дядько подарував мені таку сумку для шкільного приладдя, ташка у нас на неї кажуть (шкіряна сумка, яку носили на ремені через плече, – ред.), матроску, машину з причепом, – пригадує чоловік.
Пан Михайло звертався до Миколайчука на «ти». Мама часом робила зауваження, бо то вуйко (дядько по матері, – ред.), та ще й на 14 років старший. Та коли він пробував «викати», Іван заперечив.
– Міг казати ще «Іван Васильович», але то вже жартома, щоб покепкувати. У нас була така традиція 31 січня, коли я вже вчився у Києві, поки жінки робили якісь салати до Нового року, чоловіки грали у шахи. Три партії, на чемпіона кімнати. Іван не любив програвати, і коли бурхливо реагував на поразку, тоді я міг сказати: «ну що ж ви, Іван Васильович», щоб його піддіти, – каже Михайло Грицюк.
Сам же Миколайчук до племінника звертався на прізвисько – Батя. Так Михайла свого часу назвала маленька хрещениця, воно і приліпилося.
Уже через два місяці навчання грав у театрі головні ролі
Після музичного училища Іван Миколайчук розпочав навчатися у студії при Чернівецькому музично-драматичному театрі. Там якраз набрали групу, готували для себе кадри. Навчання мало тривати чотири роки, та вже за два місяці Іван грав головні ролі. Там він познайомився із майбутньою дружиною, Марічкою, Марією Карп’юк.
– Її батько був заступником міського голови. Вони дружили, Іван додому проводив. Батьки бачать, що дівка має якогось кавалера, та й кажуть – ну то познайом нас, щоб знати хто, що.
Накрили стіл, а на десерт були мандарини. Іван собі так узяв, та й хряп-хряп, як яблуко, їсть. Бо хто ж у селі мав мандарини? Тоді й хліба білого нечасто було.
А мама Маріччина побачила та й каже: «Іванку, воно краще, як його облупити». А Іван: «Нє, я так звик». Ніби у нас сади ломляться від цих мандаринів. Дядько зізнався мені потім – зрозумів, що зробив щось не те, але треба було якось з положення вийти, – згадує Михайло Грицюк.
Іван та Марічка одружилися улітку 1962 року. Весільний знімок можна побачити у музеї-садибі.
Вказівка – не знімати
Михайло Грицюк жив у дядька, коли навчався у Києві. Каже, то були сумні й важкі часи для Миколайчука. На початку 70-тих вийшла ідеологічна постанова ЦК КПСС, країна взяли курс на побудову комунізму – мали стертися грані між містом і селом, розумовою і фізичною працею, і між націями. Почали нищити все національне.
– Івану майже нічого не дозволяли робити, сценарії переписували, добре, що не посадили. Але була така негласна установка – не знімати, не давати як режисеру працювати. Пізніше тиск трохи послабили, і він зняв картини «Вавилон ХХ» і «Така пізня, така тепла осінь».
Хотів зробити ще «Енеїду», теж у такому стилі, як «Пропала грамота», але вже не судилося. Мав плани із покійним Леонідом Биковим зняти фільм про Шевченка, але теж не вдалося, – пригадує пан Михайло.
Окрім творчих обмежень, дошкуляло ще й безгрошів’я. Режисер світового рівня, Миколайчук отримував 80 рублів. Тому інколи перехоплював у племінника-студента до зарплати.
– Коли почав жити в дядька, бачив, що з їжею в них не дуже – у хаті лиш квасоля. Не одразу зрозумів, у чому справа. Думав, ну, може, піст. Але вже, й піст кінчився, а воно все так. Часом навіть на хліб не було. А якось Іван каже: «Батя, у тебе не буде 5 рублів позичити, бо на студії десь касирші не було, то я гроші не отримав ще». Тоді я вже збагнув, що й до чого. І це не те що там людина, бездар, він багато міг зробити. Але не давали, – розповідає Михайло Грицюк.
Щоправда, коли режисер здавав фільм, йому виплачували 10 тисяч рублів. Це були грубі гроші, можна було купити «Жигулі».
– Але це як у вірші Вінграновського «У поета гроші завелися». До того він уже назичив, а потому ще й банкет треба дати. Так що жили не дуже, може ті, котрі крутилися коло влади, краще а ці, чесні, не дуже, – підсумовує племінник Миколайчука.
Чортория – це окрема держава, тяжка держава
Батьківська хата Івана Миколайчука не збереглася. Стару будівлю останні роки використовували, як клуню. А потім Юрко, один із братів актора, її розвалив. Родина отримала ще трохи землі для городу. Але коли Іванові сказали, що батьківська оселя геть занепала і її розібрали, він засумував.
Казав, як то воно – я приїду у Чорторию, а хати нема? Тоді дім вирішили відбудувати. Миколайчук відновленої господи не побачив, останній рік тяжко хворів, і не приїжджав у рідне село. Рак спалив його буквально за кілька місяців. – «Чортория – це окрема держава, тяжка держава», – казав Іван.
Тяжка, бо це село, і ти у всіх на виду. Але він любив бувати вдома. Тоді за столом збиралася уся родина. Сиділи зазвичай на високому пагорбі за хатою. Там був стіл, Миколайчук посадив берізку. Співали, усі мали гарні голоси, – пригадує пан Михайло.
За словами племінника, дядько був дуже хорошим оповідачем, розгортав перед аудиторією різні сюжети і ніколи не повторювався.
– Інколи розповідав про ту саму подію, що ти про неї уже чув, але заходив творчо, з другого боку, так, що ти не одразу розумів, що це та сама Марія, лиш у іншій спідниці. Він то умів подати якось цікаво, – каже пан Грицюк.
Михайло перейняв від дядька таку науку – ніколи не треба встидатися говорити українською і того, що ти з села. Бо сільські люди – умілі, не цураються будь-якої роботи. Нині чоловік справно береже пам'ять про відомого дядька. І робить це ретельно, адже Миколайчуків усе менше. Із десятьох дітей живими залишилися лише один брат Івана – Юрко, який мешкає у Чорториї, та дві сестри – у Львові і у Італії.
Коментарі — 0