Партнерство чи поглинання? Наскільки безпечне для України зближення з Китаєм

Повідомлення про першу телефонну розмову, яка відбулася між президентом Володимиром Зеленським і Головою Китайської Народної Республіки Сі Цзіньпіном, одразу викликало шквал коментувань в соцмережах. «Тепер Китай – наш новий стратегічний партнер?», «Як відреагують на це в США, які протистоять Китаю?», «Навіщо Зеленський це робить напередодні свого візиту до Вашингтону?», «Плювати на права людини в Китаї, головне, що пришлють вакцини», - вже добу, як на ці питання ніхто із влади не дає чіткої відповіді.

«Главком» вирішив прослідкувати, що відбувається в українсько-китайських відносинах, та проаналізувати, чи є в цьому якась зрозуміла стратегія.

Ще від Кучми лінією розколу в українському соціумі був вибір західного (європейського) або східного (російського) вектору. На «екваторі» президентства Зеленського несподівано окреслився третій напрям дружби та співпраці – Китай. Але, як слушно зауважив військовий експерт Григорій Перепелиця, «де заходить Китай з інвестиціями, там зникає та країна і з'являється КНР».

Якщо зовсім коротко, то Китай охоче інвестує в чужу економіку та роздає займи. Причому під відсотки, співставні з відсотками МВФ – найнижчі. Але коли настає час повернення кредитів, Пекін забирає борги стратегічними ресурсами. Більше про це могла б розповісти Чорногорія. Але Україна, схоже, прагне вчитися винятково на власних помилках.

Таємна угода про інфраструктуру

30 червня Україна та Китай підписали міжурядову угоду про співпрацю у галузі інфраструктури. А відтак наша сторона цей документ… приховала. Що викликало запитання у акредитованого в Києві дипломатичного корпусу.

Про зміст угоди стало відомо лише за тиждень після її підписання. Причому на оприлюднення документу наклався малоприємний скандал – Україна відкликала свій підпис під документом ООН, в якому йшлося про про моніторинг дотримання прав людини в західному регіоні Китаю Сіньцзяні.

Йшлося про те, Китай примушує сотні тисяч уйгурів та представників інших нацменшин займатися важкою працею на великих бавовняних плантаціях провінції Сіньцзян. Працівники цих плантацій фактично ув’язнені на даному виробництві і щодня стикаються з нелюдським поводженням. З огляду на це відкликання підпису під резолюцією ООН завдало удару репутації нашої країни.

Але в України буцімто була причина вчинити так і не інакше: Китай шантажував нашу державу припиненням поставок вакцини від коронавірусу. Офіційного підтвердження такої версії не існує: українська влада з цього приводу мовчить, а Пекін все заперечує. Скандал вийшов назовні завдяки публікації в Associated Press. Видання, посилаючись на джерела в ООН, стверджувало, що на кону стояли 1,9 млн доз вакцини CoronaVac від компанії Sinovac Biotech. КНР поставила питання руба: або вакцини, або підтримка уйгурів. І Україна обрала вакцини.

Політолог та історик Олександр Палій в коментарях «Главкому» зазначає, що він вірить у можливість шантажу з боку Китаю. Тим паче дивною виглядає в цьому контексті несподівана заява голови фракції «Слуга народу» Давида Арахамії про те, що його партія хоче перейняти досвід Комуністичної партії Китаю в управлінні економікою. Принаймні, саме так слова Арахамії відтворила китайська агенція новин «Сіньхуа».

Аби вийти з двозначної ситуації, один зі спікерів СН Олександр Корнієнко взявся проінтерпретувати слова Арахамії по-своєму. Він зазначив, що точкою дотику між Компартією Китаю та «Слугою народу» є лише турбота про інтереси виборця. А більше, мовляв (так випливало з контексту) їх нічого не пов’язує. Тим часом за цією словесною еквілібристикою мало не загубився сенс угоди між Україною та Китаєм, про яку йшлося вище.

То що ж підписала Україна разом із Піднебесною?

Міністерство інфраструктури обтічно повідомляє, що в угоді мова йшла про нові аеропорти, залізничний транзит, комунікації, муніципальне інженерне будівництво. Але якщо конкретно, то, за словами колишнього заступника міністра Віктора Довганя, йдеться про пільгові кредити від китайського Ексімбанку – до 2% річних терміном на 15 років.

Що будуватиме на ці гроші Україна? Довгань пише, що пілотними інфраструктурними проектами можуть стати міст М22 біля Кременчуга і перша черга кільцевої дороги Києва. При цьому 50% інфраструктурного проекту мають реалізувати українські компанії. Що ж, 2% річних – це справді дуже мало. Але хіба «сир» під такі відсотки не буває тільки у мишоловці?

Чорногорський «кейс»

29 червня 2021 року на сайті «National Public Radio» – американського видання, яке позиціонує себе як незалежне та некомерційне – з’явилася одна стаття. Настільки цікава, що заслуговує на наведення з неї кількох уривків.

Отже, в матеріалі під назвою «Як шосе, побудоване китайцями, загнало Чорногорію у прірву боргу», йдеться про таке. Китайські інвестори заповзялися побудувати дорогу в околицях Подгориці (столиці країни), яка починається на підступах до міста та закінчується в глибокій гористій місцевості на схід від нього.

«Це дорога нізвідки й в нікуди», – зазначає один з урядовців Чорногорії, Драган Сок. Окреме питання – чому держава пристала на такий проект – винесемо за дужки. Важливо інше. Те, що автобан іще навіть не побудований, а борг Чорногорії перед Китаєм вже дорівнює 100% її ВВП. Так, принаймні, стверджує «National Public Radio».

Нинішній уряд Чорногорії звинувачує у ситуації, що склалася, попередників. «Ми стали жертвою вкрай недолугого рішення колишнього уряду» – говорить журналістам «Euronews» заступник прем'єр-міністра Чорногорії Дрітан Абазовіч, закликаючи ЄС прийти на допомогу Чорногорії. А допомога ця полягатиме не тільки у грошах. На кону нині – територіальна цілісність країни.

Річ у тім, що копія кредитного договору, розглянута журналістами NPR, засвідчує, що якщо Чорногорія не зможе вчасно погасити борг перед державним Експортно-імпортним банком Китаю, банк набуває право конфіскувати землю в Чорногорії, якщо вона не належить військовим або не використовується в дипломатичних цілях.

На додачу до всього, колишній уряд Чорногорії дозволив китайському урядовому суду мати останнє слово щодо виконання контракту. Нині Абазовіч заявляє, що скептично ставиться до таких умов. «Це ненормально, – сказав він, – це виходить за межі будь-якої логіки національних інтересів».

З точки зору Чорногорії логіка й справді відсутня. А з точки зору Китаю? Навіщо, грубо кажучи, Піднебесній шматок землі так далеко від власних кордонів?

В пошуках відповіді на це питання «National Public Radio» звертається до Стефана Владісавлева, координатора програм аналітичного центру «Белградський фонд політичної переваги». Протягом багатьох років він відстежував проекти, що фінансуються Китаєм, в своїй рідній країні, Сербії. Владіславлев бачить ширші політичні цілі для Пекіна, і полягають вони у тому, аби запанувати на землях, що є «слабкою ланкою» Європи.

Почати Пекін вирішив з Балкан, стверджує Владіславлев. «Той факт, що країни Західних Балкан не є частиною Європейського Союзу, дає їм можливість розробляти свою зовнішню політику і свою національну політику поза рамками ЄС. Так що це легкий шлях на європейську територію. Це простий шлях до створення сфери впливу в безпосередній близькості від Європейського Союзу», – говорить він.

І це те, над чим Китай багато років працював в регіоні. В рамках своєї ініціативи «Один пояс, один шлях» Пекін придбав грецький порт Пірей, перетворивши його на другий за величиною порт в Середземному морі. Китай також будує автомагістралі і залізниці на мільярди доларів, включаючи заплановану високошвидкісну залізницю, яка має сполучити Белград і Будапешт.

Проект «Один пояс, один шлях» – це мегаамбітний задум нинішнього лідера Китаю Сі Цзіньпіня. Він реалізовується з 2013 року та має охопити 60 країн. Це – нова глобалізація, пояснює Китай, це «прошивання» світу китайськими ініціативами, підхоплення на китайську орбіту міжнародних компаній. Для України в цьому задумі також знайшлося місце. У 2015 році нас покликали приєднатися до «Нового шовкового шляху» – транспортного маршруту для переміщення залізничних вантажів та пасажирів суходолом від промислових центрів Китаю до Європи.

Але новітні україно-китайські взаємини почалися все ж не з цього.

Скандал із «Мотор Січчю»

У 2017 році дві компанії – українська «Мотор Січ» (спеціалізується, зокрема, на газотурбінних двигунах для літаків та вертольотів) та китайська Skyrizon (філія Beijing Xinwei Technology Group) – створили спільне підприємство і почали виробництво в китайському місті Чунцін. Китайці викупили понад три чверті акцій українського підприємства. Але того ж року суд арештував ці акції за клопотанням СБУ.

Так сталося тому, що на ситуацію звернула увагу Америка. Сполученим Штатам вкрай не сподобалося, що Україна з якогось дива допомагає Китаю озброюватися, постачаючи до КНР оборонні технології. Тодішній радник президента США Джон Болтон у серпні 2019 року зазначив, що така ситуація є неприпустимою.

Певна річ, китайська сторона не залишилася в боргу. 4 вересня 2020-го китайські інвестори направили звернення до міжнародного арбітражу проти держави Україна. Пекін виставив нам рахунок у 3,5 млрд. доларів. Такими є збитки КНР внаслідок «експропріації інвестицій» (слова Китаю), до якої вдалася Україна.

Чим завершиться арбітраж, наразі невідомо. Але 12 березня 2021-го РНБО ухвалила рішення про повернення «Мотор Січі» у власність української держави. А 19 березня Шевченківський суд Києва наклав арешт на 100% акцій компанії та на її майновий комплекс. Приблизно тоді ж вище згадувані депутати від «Слуги народу» Арахамія та Корнієнко заанонсували написання законопроекту про націоналізацію «Мотор Січі» (чого, до речі, зроблено не було).

Китай, звісно, відчув обурення та почав погрожувати новими позовами. Точку у «дискусії» спробував поставити президент Володимир Зеленський. Він ще у січні 2021-го увів у дію рішення РНБО, яке передбачає застосування спеціальних економічних санкцій проти китайських інвесторів «Мотор Січі». Глава держави майже присягнув: це підприємство ніколи не дістанеться Китаю.

Водночас Зеленський, відчуваючи, що опинився між молотом та ковадлом, спробував пом’якшити свою позицію. Він вирішив підкреслити, що Україна «дружитиме» з усіма своїми партнерами, а у тертя між Пекіном та Вашингтоном не втручатиметься взагалі.

«Насправді це якась холодна війна між Китаєм і США. Ми знаємо, що бізнес США представлений в Україні, але водночас це правда, що китайський бізнес також представлений. Я вважаю, що незалежно від нації, національності, якщо люди, бізнес, певна країна ставляться до вас, ваших людей та кордонів із повагою, вони можуть бути присутніми у вашій країні», – заявив Зеленський в інтерв’ю Axios на HBO.

Те, як Україна відірвала «Мотор Січ» від Китаю, свідчить, що її геополітичні пріоритети лишаються незмінними, говорить «Главкому» голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко. Обираючи між Китаєм та Америкою, Україна обирає Америку, і цей вибір ніщо не захитає. А що стосується слів Арахамії про Компартію Китаю, то «це була невдала спроба зробити гостям комплімент, і не більше того. Не треба робити з цього далекоглядних висновків», – радить експерт.

Ставка саме на США є константою тому, що ця країна є нашим надійним союзником у протистоянні з Росією. «А Китай таку функцію виконувати не може», – зауважує Фесенко.

І все таки сумніви лишаються. Так, президент Зеленський проголосив «політику невтручання» у відносини між США та Китаєм. Так, наші вигоди співробітництва саме зі Сполученими Штатами, є очевидними. Але чи дійсно істеблішмент готовий йти за голосом розуму, а не за імпульсивним бажанням «зробити гостям комплімент»?

В ідеалі

Економіст та фінансовий аналітик Олексій Кущ докладно розповідає, з чого почалася боротьба між Китаєм і США за світову гегемонію та як могла би виграти від цього протистояння Україна.

«До певного моменту темпи зростання Китаю не впливали взагалі або впливали слабо на добробут пересічного американця. Оскільки починав Китай з дуже низького старту. Але вже на початку нульових він вийшов на ті рівні розвитку, до яких інші країни йшли зазвичай 40-50 років. Бо якщо на початку нульових у Китаю було 4% світової економіки, то зараз – 16%», – каже він.

Але так не буває, говорить Кущ, аби всім у світі було однаково добре. «Глобальне вирівнювання стандартів життя при існуючому технічному укладі та ресурсах виключено. І подальше зростання Китаю можливе тільки за умови дискримінації США. Образно кажучи: щоб пересічний китаєць жив краще, потрібно, щоб пересічний американець жив гірше. У цьому й криється основна причина «холодної війни 2.0», – стверджує аналітик.

І додає: «Обмін «люб'язностями» між Китаєм і США мені дуже нагадує обмін «довгими телеграмами» між СРСР і США, з яких почалася холодна війна». Така війна триватиме й надалі, і дасться взнаки згортанням американо-китайської співпраці. Можливо, через блокування американських інвестицій до Китаю і повернення їх з Піднебесної. Можливо, через збільшення фіскального тиску абощо. Те, як «розправлятиметься» Америка з Китаєм, для нас неважливо. Важливо те, які вигоди з ситуації, що склалася, може отримати Україна.

А «Україна має перш за все розуміти, що старий глобальний світ, як то кажуть, спочив у Бозі. На зміну йому приходить нова глобальна дефрагментація. І потрібно знайти той фрагмент, який зможе гарантувати нам більш-менш безпечний стан і, в ідеалі, сталий розвиток. Найнебезпечніший стан – це перебувати між фрагментами, оскільки перебування між двома тектонічними плитами призведе до того, що нас може просто розтерти», – зазначає Кущ.

Він нагадує: «Китай на сьогодні є найбільшим постачальником споживчих товарів в Європу. І криза в Китаї – історичне вікно можливостей перехопити певну кількість виробництва товарів народного споживання, промислових товарів, які постачав Китай і які цілком можемо виробляти ми. Ми ближче до Європи, ми маємо зону вільної торгівлі з Європою. Навіть в ЄБРР кажуть, що в України з'явився шанс стати «східноєвропейським Китаєм». Для цього потрібно перейти до моделі кластерної економіки, провести відповідні реформи».

Одним словом, поради аналітика полягають у тому, аби в жодному разі не встрявати у бійку двох супердержав, і це по-перше. По-друге, визначитись із тим, співпраця із якою є більш вигідною. І, по-третє, спробувати перехопити ініціативу у Китаю хоча б на теренах Східної Європи. А для цього ми маємо навчитися робити щось із власної сировини, яку зараз Україна реалізує за кордон.

За даними Держстату, в 2020 році за товарообігом Китай посів перше місце серед усіх торгівельних партнерів України. При цьому експорт товарів з України до Китаю склав 7,1 млрд. дол., а імпорт китайських товарів 8,3 млрд.

Від нас до КНР йшли поставки руди, шлаків і золи; зернових культур; жирів та олії тваринного або рослинного походження; чорних металів; залишків і відходів харчової промисловості; котлів, машин; деревини і виробів з деревини.

А з Китаю до України їхали партії електричних машин, котлів; засобів наземного транспорту; пластмас, полімерних матеріалів; приладів та апаратів оптичних, фотографічних; взуття; різноманітної хімічної продукції; іграшок; органічних хімічних сполук; меблів; чорних металів; виробів з чорних металів; каучуку, гуми тощо.

То чому б нам самим не спробувати робити свої іграшки, «хімію» або меблі та реалізовувати їх на найближчих ринках? Звичайно, що питання це має бути віднесено до риторичних.

Сумніви та побоювання

А тим часом Китай – країна багата, жорстка та непоступлива. «Для КНР суми у кілька мільярдів доларів є несуттєвими», – коментує директор Інституту світової політики Євген Магда. А для зголоднілої України, якій, до того ж, відмовив в черговому кредиті МВФ, це дуже ласий шмат. А тому «зближення з Китаєм є нічим іншим, як намаганням отримати значні фінансові ресурси без зобов'язань реформувати країну. Китай не вимагає боротьби з корупцією, бо досить часто працює на корупційних схемах», – каже Магда.

«Однак свої інтереси Пекін захищає чітко та наполегливо у будь-якій частині світу, демонструючи непоступливість. І зараз Зеленський та його команда ігнорують досвід багатьох інших країн, які намагалися зіграти з Китаєм у маджонг за власними правилами», – нагадує експерт.

Про те, що не варто намагатися «надурити» Китай, «Главкому» говорить і директор Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала. «Китай має тисячолітній досвід вибудови стосунків з навколишнім світом, – зауважує він. – Не хотілося б, аби зближення з ним завершилося укладенням невигідних для нас угод».

Хоча, можливо, «тонка» гра української влади полягає не в тому, щоб «надурити» Китай, а щоб спробувати пошантажувати Америку? Власне, Бала зовсім не виключає такого варіанту і навіть бачить у ньому єдине логічне пояснення всіх тих подій, які мали місце останнім часом – від заяв Арахамії до напівконспіративної угоди між Китаєм та українським міністерством інфраструктури.

«Китай, безумовно, є одним з найбільш цікавих та перспективних партнерів. З ним давно треба було почати вибудовувати взаємовигідні стосунки, але те, що відбувається зараз, виглядає як виклик Заходу. Адже США визначають Китай разом із Росією як головні загрози світовому правопорядку. І те, що зараз роблять офіційні представники української влади, нам бонусів не додає», – переконаний наш співрозмовник.

«На мою суб’єктивну думку, має місце шантаж Україною Сполучених Штатів: якщо ви нам не дасте те, що нам потрібно, ми будемо шукати інші можливості. Інакше це пояснити просто неможливо. Але той, хто вважає, що у такий спосіб можна вести справи на міжнародній арені, припускається серйозної помилки, яка нічого доброго Україні не дасть. Під час візиту Зеленського до США, якщо він відбудеться, на цю тему говоритимуть також», – впевнений Бала.

Україні дійсно є, за що «ображатися» на Сполучені Штати. Наприклад, за позицію відносно «Північного потоку-2». Як відомо, президент США Джозеф Байден назвав контрпродуктивними санкції щодо цього проекту. Тим самим, на думку багатьох аналітиків, США продемонстрували, що прагнення відновити союзницькі відносини з Німеччиною для Вашингтону превалює над готовністю допомогти Україні, Польщі, Словаччині та країнам Балтії.

Однак при цьому сама думка про те, що офіційний Київ може хотіти «помститися» Вашингтону чи продемонструвати свій гонор, розпочавши дрейф в бік Китаю, виглядає настільки дикою, що, наприклад, Олександр Палій повністю її відкидає. «Шантажувати Америку? Та більшого безглуздя просто неможливо уявити!», – зауважує він.

На думку Палія, зацікавленість України в Китаї пояснюється тим, про що вище казав Євген Магда: кредитами, не обтяженими надмірними вимогами.

«Китай веде активну економічну експансію та роздає кредити під заставу підприємств державної промисловості. При цьому він не зважає ані на корупцію в країні-реципієнті, ані на інші чинники. Він зважає тільки на заставу. Брати китайські кредити – велика небезпека, держава згодом віддаватиме їх зі своїх ресурсів. МВФ вимагає від нас реформ, Китай не вимагає нічого, але розплата за борговими зобов’язаннями буде важкою», – прогнозує експерт.

Не при цьому не забуваймо і про те, що Китай є державою тоталітарною. Тобто уособлює все те, що має викликати категоричне несприйняття України, особливо з урахуванням нашого власного колоніального минулого та «родових травм». Та й, зрештою, у Конституції України записано, що держава проголошує своїми пріоритетами курс на НАТО та ЄС, тобто на західний світ без домінуючих у ньому комуністичних партій.

Може, варто бодай інколи зазирати до Конституції як до дороговказу, перш ніж робити двозначні заяви та укладати сумнівні угоди?

Наталія Лебідь, для «Главкома»