Українські військові становлять не військову, а… електоральну загрозу Угорщині
Україна протистоїть гібридній російській агресії вже п’ятий рік. І хоча фронт на сході, який підпирають оборонні укріплення українських вояків, абсолютно реальний, Кремль активно формує інші фронти. І будучи гібридними за своєю суттю вони не завжди є явними. І проходять вони часто там, де їх нібито не має бути: коридорами високих брюссельських кабінетів, кордонами між природними союзниками і стратегічними партнерами, і навіть лінією людської душі, честі і сумління…
Одним із останніх і досить неочікуваних для широкого українського загалу став так званий угорський фронт. Хоча історія інтенсифікації «українсько-польської дружби» протягом останніх років і збила з довірливого українського носа рожеві окуляри загальноєвропейської злагоди, але бурхлива до істерики реакція Угорщини на так звану мовну статтю нового українського закону про освіту стала дещо несподіваною. На відміну від наших інших західних сусідів – Польщі, Румунії, Молдови і дещо дивної тут Болгарії, які після запевнень з нашого боку, мовляв, це стаття не про вас, вона про Росію, заспокоїлись, угорські очільники не збавляють обертів, періодично видаючи в ефір погрози і пропозиції, які часто на грані фолу.
Треба зазначити, що українське керівництво зайняло тут досить конструктивну позицію, звернувшись по консультації до Венеційської комісіїта дослухаючись до її рекомендацій щодо вдосконалення «мовної» статті закону про освіту. Зокрема, міністерством освіти було розроблено спеціальну схему переходу на навчання українською мовою для учнів шкіл нацменшин з розподілом відносно їхньої рідної мови до слов’янської. І для угорської меншини тут передбачено найлояльніший графік. Не дивлячись на незадоволення такими кроками міносвіти з боку активістів, які лобіюють законодавче посилення української мови і, зокрема, відповідну статтю закону про освіту, методика викладання української мови для угорськомовних дітей у нас вкрай недосконала і не враховує їхніх мовних особливостей. На думку експертів, тут нам би став в нагоді досвід викладання відповідних державних мов для угорськомовної меншини в Словаччині чи Сербії…
Також на виконання рекомендацій Венеціанської комісії 16 лютого Кабінет міністрів вніс на розгляд Верховної Ради законопроект про внесення змін до закону про освіту, який має продовжити перехідний період для імплементації мовної статті на три роки - до 2023-го. Хоча за словами ряду нардепів, обізнаних у питаннях мовної законотворчості, голосів за ці зміни у парламенті немає. Цікаво, що постійне нагадування про «2023 рік» останнім часом стало озвучуватися у заявах традиційного спікера з українських питань – міністра закордонних справ Угорщини Петера Сійярто, чого раніше не було. Це може свідчити про достатньо повну обізнаність угорської сторони у внутрішніх українських процесах. Адже лідер українських угорців і голова Товариства угорської культури Закарпаття (КМКС) Ласло Брензович є народним депутатом України від БПП.
У чому ж причина такої позиції угорського керівництва, адже крім недружніх заяв Угорщина вже вдається і до недружніх кроків з блокування наших контактів з НАТО та ЄС? Поки що українське керівництво такому шантажу не піддається. Хтось говорить про підготовку діючої угорської верхівки до чергових парламентських виборів, які мають відбутися цього року, хтось – про традиційний ще з Тріанону угорський реваншизм, який просто знайшов благодатне підґрунтя в особі правих популістів із партії Фідес. Звичайно, і без російського сліду тут не обійшлося…
Однак хотілося б звернути увагу й на інший фактор. Війни завжди ведуться за ресурси. Честь, слава, історична пам’ять та ідеологія часто в ході війни є на першому плані, але вони вторинні щодо істинних цілей війни. І в нашій війні так само: її гібридність є виразом постмодерну, до якого тяжіє сучасний світ, а її головною метою є людський ресурс – основа постіндустріальної економіки та майбутніх технологічних укладів. Навіть в російській агресії під товстим шаром імперської ідеології ховається головна мета – отримання контролю над 40-мільйонним людським ресурсом, який має забезпечити процвітання «нової російської імперії».
Українських людських ресурсів потребує і Польща, економіка якої пробуксовує від нестачі робочої сили. Але праве польське керівництво побоюється можливого впливу трудових мігрантів з України. Насамперед політичного. Тому законодавчо і вибудовує ідеологічні бар’єри, страхуючи себе від можливих претензій за «спільне історичне минуле» з боку своїх потенційних робітників.
Закарпаття – фабрика трудових ресурсів для Угорщини
Ситуація з Угорщиною - ще складніша, з огляду на її етнічно-лінгвістичні особливості. Притаманний угорським політикам реваншизм завжди обумовлював ставлення до закордонних угорців як майже до своїх співгромадян. Але зараз закордонні угорці стають практично єдиним доступним для Угорщини людським ресурсом. Не угорець, особливо з сусідніх слов’янських країн не поїде до Угорщини працювати. А угорець із Закарпаття чи з Воєводіни (Сербія) - поїде. Отже, Угорщина не лише розглядає угорців Закарпаття як своїх потенційних громадян, але як і трудовий ресурс. Більше того, угорське керівництво зацікавлене у збереженні на Закарпатті такого собі угорськомовного гетто, коли людина народжується, росте, вчиться і розвивається у повністю угорськомовному оточенні. І після закінчення школи має лише два шляхи: або на полонину вівці пасти, або в Будапешт вчитися в університеті. Фактично, нашим коштом Угорщина отримує собі потенційного 18-річного громадянина із середньою освітою.
Тому всі законодавчі ініціативи, які потенційно розривають це зачароване коло, викликають таку бурхливу реакцію угорського керівництва. І це не лише мовна стаття закону про освіту. Угорській обструкції піддані ще не ухвалені законопроекти щодо державного статусу української мови, потенційні зміни у закон про громадянство щодо жорсткішого відношення до власників двох і більше паспортів, реакція на скасування відверто антиукраїнського закону Ківалова-Колесніченка тощо.
А на все це накладається російський слід. Владну партію Фідес складно підозрювати у співпраці з Кремлем, адже Віктор Орбан позиціонує себе як угорський націоналіст. А угорський націоналіст Росію любити не може за визначенням. Цим правляча партія кардинально відрізняється від свого головного опонента на правому фланзі – партії Йоббік, яка відверто забруднилася співпрацею не лише з російськими спецслужбами, а і зв’язками з російською мафією. Однак у каламутній воді претензій Будапешта Кремль намагається спіймати свою рибку дестабілізації. І тому часто заяви головного угорського дипломата дивним чином вкладаються в канву російських інтересів.
З прицілом на вибори
Показовою є одна із найсвіжіших: пан Сійярто виказав занепокоєність з приводу планів передислокації до Берегова підрозділу зі складу 128 гірсько-піхотної бригади Збройних сил України. До речі, відповідне рішення обговорювалося ще 9 лютого на засіданні Берегівської міської ради, адже остання повинна своїм рішенням передати військовим колишнє військове містечко, яке з 2003 року на балансі міста. Майже половина мешканців міста - етнічні угорці, а Берегівський район – найбільш «угорський» на Закарпатті.
У своєму занепокоєнні очільник угорського МЗС вдало маніпулює канцелярським поясненням цих планів з боку вітчизняного Міноборони «загрозами територіальній цілісності країни». Мовляв, чи не в угорській меншині вбачається ця загроза? Але здається, що все в цій історії навпаки – українські військові в Берегово становлять загрозу саме інтересам Угорщини. Але не військову, а електоральну. Батальйон військових у 800 осіб разом із членами родин становить десь 1,5 тисячі потенційних виборців, які будуть голосувати без оглядки на Будапешт. Для 24-тисячного міста це становить суттєвий електоральний ресурс і звужує можливості маніпулювати питанням угорської меншини…
Право ж визначати дислокацію військових частин на власний розсуд – суверенне право України. Плюс потенційний економічний ефект для громади, який несе розміщення військової частини, адже військові зараз мають порівняно пристойні гроші.
Але ключовим тут є питання безпеки, і не лише регіону в цілому, але й місцевих мешканців. Тієї самої угорської меншини, про безпеку якої так турбується Сійярто і яка потенційно може бути мішенню російських диверсантів, що вже кидали бомби в офіс КМКС минулого місяця. І як доведено чотирирічним досвідом протистояння російській агресії, що тільки український вояк може захистити наших громадян, у т. ч. й угорського походження. Ніякі місії ОБСЄ, про які волають угорські очільники, не змогли зупинити російських терористів на Донбасі, не зупинять вони їх і на Закарпатті. Зупинити на цьому гібридному «західному» фронті може їх тільки Українська держава, її армія та правоохоронні структури…
Ігор Левченко, член експертної ради ЦДАКР,
Володимир Копчак, заступник директора ЦДАКР,
спеціально для «Главкома»
Коментарі — 0