«За рік ми навчились воювати». Історія чемпіона, який став командиром

Дмитро на псевдо «Чемпіон» нещодавно закінчив двомісячне навчання за програмою підготовки командирів Сил ТрО ЗСУ «Вишкіл капітанів». Його було визнано найкращим слухачем курсу.

«Для мене це було несподіванкою, – зізнається офіцер. – До останнього нічого не знав. І тільки коли напередодні випуску попросили підготувати коротку промову, почав щось підозрювати…»

«Вишкіл капітанів» – унікальний і дуже цінний проєкт. Цінність не лише в програмі навчання, але і в підході, який застосовують інструктори. Вони знають кожного свого підопічного й до кожного мають підхід. Тут панує атмосфера здорової конкуренції. І це чудово, адже конкуренція – найкращий стимул для вдосконалення», – додає він.

За плечима Дмитра служба у спеціальному підрозділі «Альфа», а також чимало серйозних спортивних здобутків. Він – дворазовий чемпіон світу з бойового самбо. Чемпіон світу з рукопашного бою серед бійців спецпідрозділів. Майстер спорту міжнародного класу, Заслужений тренер України.

Про свій бойовий досвід, принципи командування підрозділом та про особливості російсько-української війни Дмитро розповідає спеціально для проєкту «Ті, хто примножують силу».

«Спорт вчить концентрації. Це дуже потрібно воїну»

Я мав чимало дитячих мрій. Але всі вони базувалися на одному: я – воїн за характером. Пам`ятаю, мріяв бути військовим. Хотів також мати суттєві досягнення в спорті. Усе це, зрештою, мені вдалося реалізувати.

Спорт виховав у мені цілеспрямованість. Бажання не просто тренуватись, а досягати успіху. Саме завдяки постійній праці над собою мені неодноразово випала честь представляти Україну на міжнародних змаганнях. Горджуся тим, що робив це достойно.

Дмитро «Чемпіон»: «Сила, помножена на патріотизм, вмотивованість та бажання вчитися, дала колосальний результат»

Спорт, особливо бойові мистецтва, вчить концентрації. Виховує вміння приборкувати емоції та розраховувати сили, застосовувати внутрішню енергію для досягнення цілі. Все це дуже потрібно воїну.

Життя розпорядилось так, що свій військовий шлях я розпочав зі служби у спецпідрозділі «Альфа», далі перебував на державній службі в органах місцевого самоврядування. Усе це – безцінний досвід, який дуже знадобився мені на командирській посаді.

З початком широкомасштабної війни спочатку вирішив повернутися в спецпідрозділ, але там на той момент не мали чіткого алгоритму дій. Багатьох ветеранів-спецпризначенців, які стояли на особливому обліку, попросили просто бути на зв`язку. Мені цього було мало і я пішов у Сили ТрО, які якраз активно формувалися.

Тероборонівці, які щойно прийшли захищати свою землю, були енергійні та вмотивовані, але більшість не мали жодних бойових чи військових навичок. Ось тут і знадобилися такі, як я – хто міг навчити.

Проте мене вразила сила духу, яку проявили ці люди тоді й проявляють зараз. Ця сила, помножена на патріотизм, вмотивованість та бажання вчитися, дала колосальний результат. У цьому і є феномен та важлива особливість тероборонівців.

«Вчилися просто на позиціях»

Перший мій батальйон створювався поспіхом. Спочатку було незрозуміло, хто на якій посаді й хто за що відповідає. Так само я не знав, на яку посаду призначать мене. Втім, зізнаюся, мені було байдуже… Все, чого хотілося в той момент – отримати зброю. Особливо на тлі інформації, що росіяни дуже близько й будь-якої миті можуть зайти в Київ.

Зрештою, мене призначили заступником комбата – на цій посаді я й розпочав свій бойовий шлях в Силах ТрО.

Перші дні були найскладнішими. Вчорашні цивільні ще не асоціювали себе з військом. Офіцери, більшість з яких мали за плечима тільки військову кафедру, не вміли керувати підрозділами. Вчити їх усьому довелося просто на позиціях.

Вчити своїх хлопців продовжую і надалі. Без цього неможливо, адже командир – це, найперше, наставник. А тому він мусить відповідати і за морально-психологічне забезпечення, і за фізичну та бойову підготовку, і за побутові умови своїх бійців. Якщо цього не буде, підрозділ лише формально вважатиметься боєздатним, і перша ж бойова ситуація може стати для нього катастрофою.

До всього, командир повинен добре знати своїх бійців. І знати, хто з них на що спроможний. Не варто посилати на завдання тих, кому воно не під силу. Простий приклад: людину старшого віку, якій важко даються фізичні навантаження, не слід відправляти на штурм разом із молодшими бійцями. Зате цій людині можна «нарізати» завдання в тилу, які також надзвичайно важливі.

Хоча під Кремінною у нашій ротно-тактичній групі основою були якраз бійці віком за 50. Де треба, вони підбадьорювали або стримували молодших. Багато в чому саме на цих людях трималася група.

Яким має бути ефективний бойовий підрозділ

Сьогодні, після понад року повномасштабної війни, підсумовуючи власний досвід командування, можу вивести обов’язкові складові ефективного бойового підрозділу.

По-перше, це стан ОВТ (озброєння та військова техніка – ред.). Техніка повинна бути справною та готовою до використання у будь-який момент. Особиста зброя кожного бійця – вичищена та готова до застосування. Повинно бути достатньо боєприпасів.

По-друге, кадри. Бійці мусять бути натреновані та навчені. Усі мають вміти працювати злагоджено. На війні, як і в спорті, у критичній ситуації спрацьовує м`язова пам`ять. Довго розмірковувати часу, зазвичай, нема. Є час тільки на дію. Як натренувався – так і будеш діяти. Або, якщо говорити про командира, як підготував людей, так вони і спрацюють.

По-третє, навченість та спроможність самого командира. Командир, окрім усього, повинен вчитися і вдосконалюватися сам. Адже на ньому величезна відповідальність як за своїх людей, так і виконані завдання, що покладені на підрозділ.

Є ще одна складова ефективності бойового підрозділу, яку би зазначив окремо. Або навіть виніс попереду інших. Це – згуртованість команди. Як на мене, це основа всього. Якщо команда згуртована, якщо бійців об`єднують спільні цінності й досвід, то їм під силу будь-які завдання. Крім того, згуртований колектив завжди легко навчається новому.

Дмитро «Чемпіон»: Ми не переможемо їх кількісно. Але технологічно та інтелектуально – цілком

А навчатися слід постійно. Оскільки сучасна війна – технологічна. Причому технології щоразу вдосконалюються. Наприклад, застосування міномета раніше й зараз має чимало відмінностей. Тепер для якісної роботи мінометнику потрібен додатково планшет з «Кропивою», потрібна «пташка» для коригування, потрібне чітке злагодження з оператором БПЛА. І важливо встигати за цими технологіями. Бо ворог також не спить. Він вдосконалюється.

Ми не переможемо їх кількісно. Але технологічно та інтелектуально – цілком можемо.

«Функції піхоти виконують усі»

На своїй посаді я завжди готовий працювати для того, щоб приносити максимальний результат. Як воїн, як піхотинець і як командир. До речі, стосовно піхоти…

За теперішньої ситуації і за такої величезної протяжності фронту, функції піхоти виконують всі. У тому числі й ті, що носять «спецназівські» шеврони. Кожен мусить окопатися і нищити ворога. Завдання у всіх однакове. Безперечно, піхотинцям найскладніше. Піхотинці – піт і кров будь-якої війни. Доки певну територію не зайняла піхота, вона – не наша.

Сили територіальної оборони рік тому й зараз – це дві величезні різниці. За рік ми навчились воювати. Ми повірили в себе. Крім того, у нас запрацювала система кваліфікованої підготовки. Мова, зокрема, про «Вишкіл капітанів» та Навчальні центри Сил ТрО для сержантів та солдатів.

Цінність Сил ТрО у вмотивованості та мобільності. Навіть після війни, маючи такий величезний і безцінний досвід, ми будемо завжди готові швидко повернутися з мирного життя в бойовий стрій. Ворог, який знатиме про те, що серед цивільних так багато вишколених бійців, просто боятиметься навіть поткнутись на нашу територію.

Нам слід розуміти, що війна з таким ворогом, як Росія, не закінчиться після нашої перемоги. Роботи ще буде багато навіть після того, як окупанти заберуться з нашої території. Будуть потрібні люди з військовим і управлінським досвідом.

Саме тому я точно залишуся в Україні. І, швидше за все, залишуся у війську.

«Главком»