Костянтин Мішуков: Вищий пілотаж для діджея - коли люди взагалі не помічають музику

Артист із глядачем-слухачем в складних відносинах взаємодії, відторгнення-притягання. Є місце, де ця влада є вагомою, зримою, ніби неназвані імпульси світового онлайну стають реальними.

…Фігура діджея  є такою маленькою у величезному просторі зали - джерело звуку, потоку енергії, акумульованого людиною, обличчя якої приховане маскою професійної байдужості, чиї руки ніби самі по собі набирають загадковий код, що підриває простір, і обличчя людей на танцполі, звернені до цього джерела звуку, висвітлені потоком енергії. Діджей кладе пальці на клавіші - і забирає весь цей корабель, повний розпашілих тіл, в політ крізь матрицю.

Що ж це за професія, що за справа – вихоплювати з величезного світу звуків, океану музики, окремі фрагменти, керуючись чуттям, досвідом, створювати свою пульсуючу звукову тканину, переносячи нас в інший простір?

Костянтин Мішуков - один із піонерів діджейського руху в Україні, музикант, звукорежисер, експериментатор в галузі звукозапису, музичний промоутер, співзасновник легендарного клубу Sallivan Room (Київ), співзасновник клубу Художники.Літератори.Артисти.Музиканти (Х.Л.А.М. ) на Подолі. 

Ми розмовляємо в Х.Л.А.М.і. Тут звучать вечорами дуже різні, глибоко індивідуальні сети різних артистів. До музиканта рукою подати, і можна спостерігати за роботою майстра і нарешті дізнатися все, про що не наважувалися запитати раніше.

Костянтин Мішуков

Костю, думаю, дуже багато з тих, хто проводить не найгірший час свого життя, втупившись на фігуру діджея, хотіли б дізнатися, з'ясувати нарешті, чим ти займаєшся? Що це за професія?

Я нещодавно допоміг організувати ранок у дитячому садку свого сина. До мене підійшла директор садочка: «Костянтине, ви ж звукорежисер, чи не могли б нам допомогти? У нас є дуже важливий захід...». Взявся, провів цей захід, бо ж за першою освітою я є театральним звукорежисером.

Навчальні класи нашого факультету були на території Лаври - там раніше розташовувалися приміщення інституту Карпенка-Карого. Я вже тоді займався психоакустикою, впливом звуку на свідомість і підсвідомість. Чим досі, власне, і займаюся.

Розумієш, кожен вихід артистів - це експеримент: і над собою, і над слухачами. Моє головне завдання – викликати позитивні емоції.  А вищий пілотаж, вважаю, це коли люди взагалі не помічають музику. Вона є, але її не помічають, бо захоплені розмовами, думками, спогляданням.

Але, знаєш, все повинно бути так: коли музика закінчується, всі раптом відчувають – чогось не вистачає. Я завдяки звукам, музиці створюю атмосферу - ту нематеріальну річ, яку помацати неможливо. Але коли музика раптом припиняється – припиняється і все інше. І вже не так цікаво чомусь спілкуватися.

Це і є все, що пов'язано для мене з музикою - відчуття і сприйняття. Речі нематеріальні. Ефір!

Дивись, живопис - збережене враження, а настрій неможливо зафіксувати. Було - а потім можна тільки згадувати. Це те, чим я займаюся в діджействі.

У дитсадку, коли ми почали підготовку, музичний керівник каже: «Ви ж діджей, ми вже все про вас знаємо. От скажіть, у мене донька почала цим захоплюватися, але це ж нічні клуби, все ж це таке...». Я відповів: «Просто прийміть це. Повірте, що це професія, а буде це в клубі або не буде – це не так важливо».

Я – людина іншого покоління. А тоді все, що було пов'язано з культурою, взагалі не вважалося професією. Пішов ти в інститут культури – значить, пропав. Завжди це була остання справа, ця ваша культура.

Отже, середина 80-х. У творчі виші недобір. Всі йшли в юристи, економісти, інженери, політики. На цій хвилі я поступив в сімферопольське військово-політичне училище, здав успішно іспити, і відразу втік звідти, тому що зрозумів – це не моє.

Моя професія – вона існує. Все ще працюють мої кумири, незважаючи на те, що їм за 60, за 70 – Junior Vasquez, Bert Bevans, який був резидентом ще студії «54», багато інших.

Маленький приклад – скільки у нас в країні або в світі караоке-барів, скільки установок, в які люди горлають? Величезна ж кількість. А скільки професійних виконавців, зірок, на яких ми орієнтуємося? Набагато ж менше. Скільки випустили мольбертів і полотен, і скільки художників, які заслуговують уваги? Професія стає професією, коли є любов до своєї справи і серйозне ставлення до неї. Діджей - дуже класна професія, і вона мені дуже подобається.

А ти пам'ятаєш, коли ти вперше сказав собі: «Чорт забирай, та я ж можу себе поважати»?

У мене це сталося років в 38...

Костянтин Мішуков

Думаю, ти до себе занадто суворий.

Це було в Майамі. Зрозуміло, що мене там ніхто не знав.

Мене запросили у величезний клуб Ink, а там виступали великі зірки - Lexicon Avenue, Miss Nine... Великі імена танцювальної музики. Там три танцполи, я працював у найменшому залі, і у мене було тридцять хвилин, а за мною стояла черга діджеїв з усього світу. У мене, звичайно, нікого в залі не було, потихеньку підготувався, почав це все... А в цей час на великій сцені безперервно працюють великі зірки!

І так сталося, що через тридцять хвилин ця моя кімната була битком забита людьми, були якісь божевільні танці, до мене почали підходити якісь люди, і замість тридцяти хвилин я грав півтори години! А потім прийшов головний менеджер і сказав: «Великі зірки нервують, тому що у них немає людей». Потім я відіграв, сів у таксі і поїхав.

Наступного дня зі мною зв'язався власник Sullivan Room New York і запросив на вечерю. Так ми і познайомилися. Сказав: «Я всяке бачив, але такого ще ні. Що робитимеш через тиждень? Не хочеш виступити у Нью-Йорку? ».

Так я потрапив до Нью-Йорка, і там у мене той же сценарій повторився ще двічі, і мені запропонували стати іноземним резидентом Sullivan Room New York. Приїжджав раз в місяць у Нью-Йорк працювати. І тут я зрозумів – мені все одно, де я працюю, головне – робити це.

Костю, це ж неймовірний досвід. Навколо тебе постійно безліч людей, молоді. Як ти визначаєш перспективних артистів, які в тебе критерії?

Як на мене, точно не варто присилати демозапис, або відео, або мікс. Для мене це працює так - я почув, побачив - хоп, і все, зачепило. Буває: перші десять хвилин - ок, а в кінці не ок. І у таких, які не ок, чомусь набагато більше, ніж у справжніх музикантів, розвинений інстинкт самопродавання, нав'язливого промоушена.  А справжніх музикантів якраз треба витягати з кофра. Таланти треба розкривати, вони ховаються в своїх нірках.

Костянтин Мішуков

Х.Л.А.М. - Художники. Літератори. Артисти. Музиканти. - нове, слідом за Sullivan Room Kiev, починання. Дуже природне для сучасного Києва переміщення з Хрещатика на Поділ, нормальна міграція. Як у вас це вийшло? Х.Л.А.М. - це і клуб, і галерея, і бар, ресторан. Поділися маркетинговою мудрістю.

Х.Л.А.М. я відкрив разом із новим партнером Олексієм, він програміст, айтішник. А потім до нас приєдналася Ганка Третяк з галереєю «Худграф». Того року «Худграф» відсвяткувало десятиріччя. Потім я став шукати кухарів, якось не складалося. Але все вирішилося найкращим чином - до нас приєдналися Рудольф Краєвський та Vegano Hooligano.

Щодо маркетингу, то, як кажуть маркетологи, маркетингу немає – він помер. З одного боку. З іншого, на якомусь етапі все одно звертаються до маркетологів.

Хто тебе зараз в українській музиці цікавить?

Мені дуже подобається колектив Atomic Simao – молоді хлопці, які зробили величезний крок вперед. Назвати цю музику одним словом складно – якийсь психоделічний космос. Atomic Simao – двадцять перше століття, вони мені дуже подобаються, я за ними стежу.

Звісно стежу за успіхами ДахиБрахи, Дах Дотерс. Дуже подобається рівень Pushkin Klezmer Band. Мітя Герасимов - людина, яку я дуже люблю як музиканта, завдяки його грі  на кларнеті, подобається він мені і як персонаж. Ще мені імпонує творчість Грозовської. В електроніці, в танцювальній музиці, серед українських музикантів великий прорив мають Cepasa, Нік Савініч, унікальний музикант, який робить саундтреки для Голлівуду, перший, який підписав контракт з Ninja Tune.

Інга Естеркіна, для «Главкома»

Джерело фото: Facebook Костянтина Мішукова