Перехід Ракицького: про золотий унітаз і фактор Тимощука
Кілька думок і сенсів із приводу переходу оборонця «Шахтаря» Ракицького в російський «Зеніт»
Занадто багато честі. Це якщо судити в цілому, глобально про перехід оборонця «Шахтаря» Ярослава Ракицького до російського «Зеніта». Проте, щоб ретельно і остаточно в цьому питанні відділити «мух» від «котлет», варто подивитися на нього під іншим кутом зору. Бажано – нейтральним.
Першочергово можна констатувати, що трансфер Ракицького нинішньої зими був майже доконаним фактом. Ні для кого не секрет, що стосунки між старожилом команди і новим головним тренером Фонсекою не склалися з першого ж дня їх спільної роботи. Португалець одразу ж спровадив Ярика в запас, зробивши ставку на дуеті центрбеків Ордець – Кривцов. Ракицькому це не сподобалося, він намагався про це натякнути наставникові. Проте через особливості виховання натяк скидався радше на наїзд. І загриміла легенда в запас. Але зовсім скоро тренер «гірників» був змушений знову вдаватися до послуг опального оборонця. З тієї простої причини, що його колеги за амплуа відверто провалили тест на профпридатність. Весь минулий сезон Ракицький небезпідставно вважався одним із ключових виконавців «Шахтаря». І про старий конфлікт обидві сторони воліли не згадувати.
Ситуація змінилася в сезоні нинішньому, після того, як Фонсеці довелося кардинально змінювати змагальне обличчя команди. По лекалах Луческу працювати вже не вдавалося, треба було будувати щось своє, автентичне. Через втрату багатьох легіонерів, які робили погоду в структурних побудовах колективу, передовсім у середині поля, тиск на захист «гірників» помітно збільшився. І на цьому тлі, особливо на євроарені, було помітно, що оборона на чолі з Ракицьким не справляється зі своїми функціями. Загоєна було рана почала знову кровоточити: задавнений конфлікт тренера і старожила розгорівся з новою силою. Такою, що шила в мішку сховати не вдалося. Ракицький, маючи прямолінійну вдачу та коротку пам'ять, спробував поставити питання руба: мовляв, або я, або він. А коли зрозумів, що вибір у клубі зробили не на його користь, вирішив грюкнути дверима.
Питання, де продовжувати кар’єру, перед Ярославом особливо і не бовваніло. Справа в тому, що він підтримував постійний контакт зі своїм колишнім партнером за збірною України Анатолієм Тимощуком, який свого часу також грав за «Шахтар», а нині працює асистентом головного тренера пітерського «Зеніта». Ґазпромівська команда ще рік тому намагалася ангажувати Ракицького, проте тоді це питання не було настільки нагальне. Ні для самого гравця, ні для його тодішнього клубу. На відміну від нинішнього часу. Ракицькому вдалося швидко домовитися з представниками російського клубу про особистий контракт, підйомні і решту «чайових». Залишалася «дрібниця» - домовитися двом клубам. Що й було зроблено. Не так швидко, як того хтось хотів, проте в «межах кліматичної норми».
Тепер спробуємо розглянути це питання поза межами суто спортового аспекту. Варто розуміти, що особисто для Ракицького питання хоча б мінімального дискомфорту при переході саме в російський клуб не стояло апріорі. Радше навпаки: він втратив душевну рівновагу відтоді, як «Шахтар» після російської агресії на Донбасі перебрався до Києва. Йому було незатишно в столиці. Некомфортно. Усе те, що він вважав нормальним і правильним, залишилось там, у передпокої 2014-го. Залишилось там, у Донецьку. А тут, у столиці, були чужі вболівальники, чужі правила, чужі погляди, до яких він не міг звикнути. Та й не хотів. Йому, вочевидь, було складно зрозуміти, що, даруйте, золотий унітаз, який був у нього в котеджі точно так само, як і в його політичного кумира, для Києва — відвертий моветон. Тому якщо й шукати свій втрачений рай, то тільки «за поребриком». А де ще, власне? Тим більше, що батько Ярослава вже давно мешкає в Пітері, та й інші родичі також. Тому в даному випадку два вектори співпали: і Ракицького, який окрім масного контракту шукав ще й законсервовану дійсність, і «Зеніту», який, з одного боку, шукав собі вправного оборонця, а з іншого – міг запропонувати цю саму дійсність.
Чи варто нам засуджувати Ракицького за цей перехід? А сенс? Це те ж саме, що переконувати екзальтовану бабцю по той бік донбаського кордону, що Донецьк – то Україна. Або намагатися вбити муху, яка сидить на шибці, відбійним молотком. І нехай усіх нас не бентежить той факт, що Ракицький провів за збірну України більше півсотні матчів. Для нього то було щось на кшталт обов’язкового суботника. І рука десь на нирках, яку він тримав під час звучання нашого національного гімну, про це красномовно засвідчить. Тому, якщо називати речі своїми іменами, нехай валить. Футболіст він був дійсно кваліфікований, і ще б згодився і «Шахтарю», і збірній. Проте як людина, як громадянин… Там йому буде краще. Без нас. А нам буде краще тут. Без нього.
Чи варто нам засуджувати «Шахтар» за те, що вступив у переговори з російським клубом? А сенс? Донецький клуб неодноразово повторював свою мантру про те, що «спорт поза політикою». В даному випадку для «гірників» на перший план вийшло «не продешевити», а не якась там політкоректність. І в цьому сенсі, тобто з приводу не продешевити, менеджменту клубу треба віддати належне. Виторгувати за хорошого, проте вже деградуючого футболіста майже 12 мільйонів євро – треба ще зуміти.
Ну і, насамкінець, чи варто нам засуджувати усіх тих, хто волає, що «Шахтар» після втрати Ракицького розвалиться або що Ярик був змушений перебратися до Росії, бо йому треба годувати сім’ю. А сенс? Ідіотів вистачає навіть у високо розвинених цивілізаціях, що вже говорити про нашу, яка балансує на шпагаті між феодалізмом і капіталізмом.
Тішить те, що адекватних у нас в рази більше. І ситуація з переходом Ракицького це зайвий раз підтвердила. Відтак нехай валить. Нам своє робить...
Маркіян Перетятько, для «Главкома»
Коментарі — 0