Аліна Дяченко: «Привабливість Вінниці не лише в історичних, а й в урбаністичних об’єктах»

З кожним роком до Вінниці переїздить все більше людей, котрі змінюють місто. Вони говорять про комфорт, про можливості, розвиток та затишок, щодня зізнаються місту у коханні та щиро радіють, що змінили місце проживання. Але завжди є дві сторони: наприклад, з кожним роком з Вінниці їдуть цікаві люди, яким стає затісно, і подальших перспектив розвитку для себе вони, на жаль, не бачать. Переважно це стосується креативних індустрій: музиканти, фотографи, художники, актори, дизайнери. Серед цих людей багато тих, кого знають не лише в Україні, але і поза її межами.

Цикл історій про успішних людей, котрі покинули Вінницю та тих, хто навпаки – приїхав її змінювати.

Ми вже зустрічалися із співачками, головними редакторами, дизайнерами, авторами пісень та ілюстраторами, які або поїхали з Вінниці, або приїхали. Новою героїнею рубрики про емігрантів/іммігрантів цього разу обрали директорку КП «Інститут розвитку міст» Аліну Дяченко, яка більше року тому переїхала до Вінниці на нову роботу. Аліна відкриває новий погляд на місто і зовні, і всередині, розповідає про міську та сільську культуру, про цінність історичного пласту, важливість розвитку культури, а також мріє зробити із Південного Бугу нову родзинку міста.

Якою є Вінниця

– Сприйняття Вінниці у мене змінювалося поступово. Перші місяці це було щось одне, потім трохи інше, а коли ти втягнувся в робочий ритм, то відчуття самого міста інколи взагалі втрачається.

– В цілому Вінниця, на перший погляд, привітна, комфортна, спокійна. Але це перше враження таке, коли ти не глибоко занурюєшся в це все, більше ходиш пішки і більше помічаєш. Безумовно, порівняно з всіма іншими містами, у Вінниці пішохідні зони достатньо комфортні, ці знижені переходи, це все класно. Не можна сказати, що ти абсолютно в такому повному комфорті, бо коли до чогось більш прискіплвио придивляєшся, то починаєш помічати якісь такі нюанси, що не все так ідеально, як на перший погляд. Але мене все таки мотивує потенціал міста, тому що воно має шанс і Вінниця стратегічно ним скористалася.

Я закохалася у це місто завдяки Бугу. Це для мене настільки очевидно, що трошки навіть дивно – чому річка не використовується у плані розвитку міського простору. Я не кажу, що потрібно розчистити його для купання, бо це надто нереалістично звучить. Але зробити річку судноплавною для пасажирів – було би дуже круто.

Улюблені місця у Вінниці

– Я у Вінниці насправді багато ходжу пішки. Мені подобаються у Вінниці майже всі вулички, де не їздить багато машин. Ніби йдеш центром, звертаєш у вуличку, а там вже тихо. І тут не така архітектура, яка на тебе тисне, помірної висоти, а тому дуже комфортно.

– Звичайно, не всюди так легко гуляти. Часто можна побачити багато автівок на проїжджій частині, які заїжджають на тротуар.

Про переїзд

 – Я переїхала, бо влаштувалася тут на роботу. Для мене вибором було не так місто, як робота, тому що  в той період життя хотілося розвиватися в напрямку урбаністики, більше знати про міський розвиток і щось практично зробити. Тобто не повчитися десь просто, а реально хотілося мати роботу, яка була би пов’язана із розвитком міста, з просторовим плануванням.

 – Найсильніше враження, ще до того, як я змінила місце проживання, на мене справив Південний Буг і прогулянка по ньому. Звичайно, транспортний засіб, на якому ми їхали, міг би бути значно кращий, але ось це відчуття річки і те, що два не дуже якісних кораблика возять по ній людей якраз і говорять про цей недооцінений потенціал.

Про  Бровари

 – Бровари порівнювати з Вінницею дійсно дуже складно. Бо у Вінниці є багатовікова історія, у Броварів ні, бо це більше сучасне, нещодавно збудоване місто (сучасним Броварам не більше, як пів століття, саме ж місто засноване 1630 року). Це, звичайно, відображається на всьому: і на людях, які там проживають, і на архітектурі, яка є. Бровари – це більше як Вишенька, такий собі спальний район. А Вінниця має величезний історичний пласт.

– У Броварах з комунальним сектором і станом інженерних мереж інфраструктури міста все дуже кепсько. І був не один раз, вже коли я переїхала, і при мені частково також були такі речі, коли місто три дні в холодну пору було без опалення взагалі. Ставалися якісь аварії, яких, очевидно, можна було запобігти, якщо думати наперед, стратегічно. Інженерним мережам у місті мало хто приділяє уваги, вони зношуються. Хоча й місто порівняно нове, але це не означає, що не треба нічого ремонтувати. А тим часом замість того, щоб вкладати гроші в підтримання цих мереж, дочекалися аварій і після цього лише почали щось робити.

У Вінниці в цьому плані більше стратегічний підхід, більше розуміння того, на що пріорітетно треба витрачати кошти. Бо у Броварах, до прикладу замість того, щоб інженерні мережі ремонтувати, трубу якусь прокласти, аварійні ділянки замінити, ремонтують центральний парк. У Вінниці, наприклад, спочатку вкладалося роками в мережі, а тепер лише зараз думають, щоб в Центральному парку зробити красиву вхідну групу. Тобто мова йде про господарницький підхід, про те, що для тебе важливіше: чи ти будеш фарбувати фасад будинку, чи спершу батарею заміниш на більш енергоефективну.

– У Броварах, до речі, не так багато площ, скверів і парків, як у Вінниці. Це також одна із позитивних відмінностей Вінниці – величезні площі зелених насаджень. Це круто і це приємно.

Про розвиток велоруху у Броварах та Вінниці

– У Броварах я дуже багато їздила на велосипеді, попри те, що в мене є авто. Просто там дуже зручно їздити на велосипеді в тому плані, що немає схилів, ніяких пагорбів, все рівно. З іншого боку в Броварах немає жодної велодоріжки чи велосмуги, тупо нічого. Коли ти добре знаєш місто, то знаєш всі ті вулички, якими можна об’їхати центральні магістралі, щоб не конкурувати з автомобілями. В Броварах також поступово зараз розвивається велоспільнота, є декілька людей, які катають, організовують якісь заходи.

Але у Вінниці в цьому плані очевидний прогрес: тут набагато все потужніше і сама велоспільнота значно потужніша, спроможна на значно сильніші речі. Тут стільки всіляких подій – забігів, змагань і тому подібного. І креативних речей, по типу «Леді на велосипеді», вони ж вражають! Особливо ці велокалендарі, також цікава традиція. Велопитання у Вінниці актуально і гостро звучить і це круто. Звичайно, велоінфраструктура розбудовується і є питання до її якості трохи, але прогрес очевидний.

– Вінниця сама по собі для їзди на велосипеді не настільки підходить. І от це дивує, що місто не дуже зручне для велосипеда своїм рельєфом, але натомість створюється величезна інфрастуктурна складова і є спільнота. Її багато і досить цікаво веде себе велобізнес і велосервіси: вони теж в цьому процесі завжди і це важливо, що об’єднується багато різних середовищ.

Якими є вінничани

 – З приводу людей, то в мене перші місяці дійсно було переважно робоче спілкування, відповідно, це були або члени громадських організацій, активісти або ж працівники міської ради, тобто соціально-активна частина суспільства. В мене тоді складалося враження, що тут всі такі. Я думала, що “ого яке драйвове, активне місто, люди стільки всього знають, такі компетентні, можуть все організовувати, цікаві навчання робити!”. Перші місяці я просто ходила в ейфорії і була приголомшена тим громадянським суспільством, яке в місті вже створилося.

– Потім пройшов деякий час і я почала бачити зовсім інших людей і зрозуміла, що не всі вінничани такі, як ті з якими я спілкуюся. В певній мірі люди аж занадто спокійні, їм не вистачає динаміки. Вони нікуди не поспішають, цей розслаблений ритм для них є безумовно корисним, але він не призводить до якихось досягнень.

Більше я стикаюся із людьми у сфері сервісу в якихось закладах харчування або, де якісь послуги надаються і є відчуття, що ті люди, які їх надають, їм не цікава їхня робота, вони не люблять свою роботу, їм не подобається те, що вони роблять. Офіціант не поспішає до тебе підійти і якісно обробити твоє замовлення. Всі якось демонструють трішки таку зневажливість типу: «ну падаждьот». А це для мене було досить дивно, бо я давно не спілкувалася з такими людьми. Виявляється, що не все так “ок” в цьому плані. Траплялися ситуації, коли я бачила як з ними спілкується їхнє керівництво, як об них “витирають ноги”, з ними зневажливо говорять люди, які ними керують і відповідно працівники вже у свою чергу зневажливо ставляться до клієнтів. Тож все має починатися із поваги, поваги керівництва до людей, яких вони наймають.

Вінничанам не вистачає міської культури

– Мені у Вінниці не вистачає, якщо говорити про людей, міської культури. Тобто тут багато сільської культури з усіма її плюсами і мінусами. Ця така привітність, доброзичливість – це характерно для сільської культури, але вона лише на фасаді – ближче тебе вже не сильно пускають. Це така, знаєте, привітність до паркану. Тут існують якісь свої правила: якщо ти не “свій”, а “чужий”, то “до побачення”. А якщо ти свій – то своїм можна все.

В моєму розумінні сільська культура багато в чому несе таке корупційне мислення в плані для своїх все і без правил. І це спочатку не було помітно, але коли ти занурюєшся у певне середовище, то помічаєш, що тебе допускають до певної міри, а далі – ні.

– Але є у Вінниці і середовища глибоко наповнені міською культурою: вони дуже відкриті у якійсь такій своїй творчості, у нешаблонному підході. Ти з ними можеш через дві години відчувати так, ніби ви все життя знайомі. А є люди, з якими ти півроку спілкуєшся і все одно відчуваєш яка прірва між вами.

«Я знаю про Вінницю більше, ніж деякі вінничани»

 – Через місяців 5-6 після того, як я тут працювала по деяких питаннях  зрозуміла, що знаю більше, ніж деякі вінничани про своє місто. І була в якихось таких місцях, де пересічний вінничанин за все своє життя міг і не бути. Бо коли в тебе є активний інтерес до міста, то ти дуже швидко включаєшся у його контекст, який є для тебе важливий. Ну, а зараз вже півтора роки працюючи, я розумію, що знаю про Вінницю в деяких моментах навіть більше, ніж про Бровари. Тому що, якщо ти постійно працюєш над міськими просторами, з проблематикою, з урбаністичними сферами і галузями, то починаєш більше відчувати це місто.

Культурний пласт, міська культура – це як повітря

 – Якщо говорити з такого особистого відчуття, того що мені дійсно не вистачає – це культурного, мистецького розвитку. Я розумію, що ось цей культурний пласт і те, що ми називаємо “міська культура” – воно є настільки важливе, як повітря. Якщо є це, то всі інші галузі автоматично починають зростати: і економіка, і освіта, і інновації. І все, що ми хочемо розвивати, воно насправді росте із цього розуміння культури і високих вимог до того, який мистецький продукт ми споживаємо.

У Вінниці це середовище є, такі зачатки є, але менше, ніж того хотілося. Є продукт, який масово споживають, але він не тієї високої якості, якої би хотілося. Зрозуміло, що для міст, можливо обласних центрів, а не столичних, це може бути і нормально, що культура і не так супер-пупер по якості, але з іншого боку Львів показує вже вищий щабель, яким може бути культурний продукт.

Тут цього дуже не вистачає, воно якось дуже точково існує, окремими осередками, але до системної історії тут ще дуже довго говорити, для цього потрібно вкладати багато зусиль. При чому культура це якраз не та сфера, де має діяти передусім влада. Це шось все таки самоініційоване, самоутворююче. От саме ця креативність породжується з культурних проектів.

– Не вистачає ось цього іншого формату дозвілля. Так, ніби люди активні, доброзичливі, багато волонтерів. От трапилася та ситуація в Калинівці всі швидко відгукнулися – це дуже класно, що ці людські якості є. Але хочеться, щоб вони переходили в якісні спроможності до творчості, до креативності, до створення нових системних речей.

«Вінниці потрібна інтелектуальна економіка»

– Безумовно, якщо говорити з точки зору міського розвитку, то дуже важливо для міста – це розвиток економіки міста, щоб з’являлися такі індустрії, які теж приваблювали би сюди інших людей, або ж серед містян знаходили тих, хто спроможний займатися більш інтелектуальними робочими активностями. Безумовно, економічний розвиток, поява тут нових підприємств, які створять робочі місця не для робочих професій, а для інноваційних, технологічних і управлінських, теж може суттєво вплинути на міську культуру.

Одна із переваг Броварів, що там десь в 80-х почали утворюватися підприємства, які були розраховані не на пролетарську працю, а на інтелектуальну. Тобто було багато інженерів, винахідників, і ці всі люди приїздили в місто, яке на той момент було ще не дуже великим. І саме вони утворили цю міську культуру, яка в Броварах достатньо сильна. Київ під боком допомагає черпати ось цей культурний продукт і створювати його в Броварах.

Зовнішній вигляд міста

 – Якщо говорити про зовнішній вигляд, то відразу помічаєш, особливо у центральній частині міста – це не дуже високі будинки і для історичної частини міста це взагалі супер, для людини також психологічно це важливо, щоб ти не відчував себе як маленька мошка у величезному міському просторі.

– Друге, що помічаєш у Вінниці – це те, що люди не дуже бережуть те, що в них є. Тобто вони не розуміють, що будівля, якщо це десь у центральній частині міста – це не лише твоя власність, це ще і щось про відчуття міста.

І якщо ти, до прикладу, пластиком обшиваєш свій балкон, то це ти тільки собі робиш комфортно, але тим самим ти руйнуєш якесь історичне сприйняття міста. Дуже багато пластику. Я не можу сказати, що це лише для Вінниці типово, це властиво для багатьох міст, але ось в цьому розміреному ритмі життя це трохи неочікувано, що люди байдуже ставляться до того, як загалом виглядає їхнє місто, тобто навіть на рівні побутовому.

Їхні вікна, їхні балкони, їхні будинки – це теж образ міста. Це не те, що влада може зробити їм, це те, що ти і сам можеш зробити. Просто навіть якщо пластикові вікна, то можна обрати іншого кольору пластик і воно буде вже більш природньо виглядати. Цього відчуття поваги до історичності, його трішки бракує. Деякі люди з якими я спілкуюся кажуть «до чого  тут, яка історія у Вінниці , нема в нас ніякої історії. Тут все штучне, історії тут ніякої немає. Всім цим будівлям плюс мінус 100 років і нема тут чого берегти». Мені було дуже дивно почути від деяких із них, що немає у міста такої якоїсь історії. От Львів там, так, Кам’янець- Подільський так, а шо у нас? Але і в цьому питанні є певний рух, позитивні імпульси.

В тих містах, які починають берегти свою історичність, все теж починалося в певний час із окремих особистостей, які вміють цікаво розповісти про історію, не у форматі шкільного предмету, де все це штучно, а справді захопливо.

– Перше, що «впадало мені в око» у Вінниці – це засилля хаотичної реклами, вивісок, цих всіх вітрин. Це все виглядає настільки провінційно… Сама архітектура місцями досить гарно збереглася, десь навіть відреставрована. Архітектурно самі споруди вони цікаві, але їх настільки часто псують на перших поверхах ось ці всі неоковирні вивіски, якісь жіночки, сумочки. Це взагалі псує відчуття міста і є такий легкий флер базару.

Вінниці потрібно створювати також свій певний дизайн-код, якісь такі правила зовнішнього вигляду, всього, що може бути зовнішнє. Тобто відчуття міста в людини ж складається цілісне – з найбільшої і найменшої дрібнички. Звичайно, найважче потім буде впроваджувати ці підходи в життя, пояснювати, обгрунтовувати і мотивувати власників нерухомості, пояснюючи, що ваш об’єкт в повітрі не висить, а є частиною міського простору.

Про туристичний потенціал

– Є частина людей, які розуміють, що туристичний потенціал міста потрібно розвивати і є сучасні тренди. А з іншого боку є частина людей, які кажуть, що наше місто – воно не для туристів, а в першу чергу має бути для містян. От Львів потрапив в цю пастку, де потреби туриста стають важливішими, ніж потреби мешканців. І ця частина вінничан не хочуть потрапити в цю пастку і вони кажуть, що ми не повинні так сильно дбати про туристичну привабливість, а в першу чергу треба створити комфортні умови для тих, хто тут проживає.

– Це дві таких позиції, які певною мірою антагоністичні між собою, але це гарно, що можуть бути різні думки. Крім того, щоб створювати цікаві туристичні об’єкти, треба розвивати ще й всю інфраструктуру міста для туристів: і готелі, і кав’ярні.

Зараз виникає взагалі така тенденція приїхати до Вінниці і подивитися на комфортне місто. Багато хто приїжджає і вражений чистотою, охайністю, площами більш-менш сучасними. Вже зараз виникає якась така туристична вібрація не на туристичні й історичні об’єкти, а на урбаністичні.

Ще якщо б ми набережну могли б перетворити на якийсь цікавий об’єкт, на який люди могли би приїздити і дивитися, це теж було би дуже привабливо.

– Позиціонування міста як комфортного і спокійного – воно саме по собі збиває ось цю динаміку розвитку. Тому що ніби ми всього вже досягли, сіли і розслабилися. Є фахівці, які також долучалися до брендового осмислення Вінниці і вони сказали, що концепція спокійного комфортного міста – це як дача: ти не розвиваєш, не створюєш, просто перебуваєш. Тут дійсно дещо бракує амбіцій і можливо бренд, який буде утворений незабаром, задасть цей новий ритм.

Фото Ольги Мірошниченко