Для України, охопленої «гібридною» війною, – це не вельми добрі новини…
В Німеччині вибухнула політична бомба: після цілого місяця переговорів про створення нової владної коаліції, процес був зірваний. Лідер Вільної демократичної партії (FDP) Крістіан Лінднер заявив, що не бачить більше сенсу в розмовах, позаяк в основних питаннях його партії не було зроблено жодних поступок. Через те, що за наслідками парламентських виборів, єдиним варіантом створення нового німецького уряду є так звана «Ямайка» (тобто, союз ХДС/ХСС Ангели Меркель з лібералами Лінднера та «зеленими») – тепер ніхто насправді не може второпати, чого чекати та хто, зрештою, там прийде до влади.
Відверто кажучи, «зовнішнім» спостерігачам нема сенсу заглиблюватися в хронологію та деталі процесу – чому так воно сталося та хто в цій політичній колізії правий, а хто винний. Зрештою, це суто німецька внутрішня справа. Можна лише зазначити, що основною проблемою, яку не вдалося вирішити на переговорах, стало поводження з величезною кількістю мігрантів, переважно, з країн Близького Сходу, які прибули та прибувають до Німеччини протягом останніх 2,5 років. Було ще кілька важких питань, але вони не стали каменем спотикання.
Українських спостерігачів найбільше цікавить, які тепер є сценарії розвитку подій, та як ці сценарії можуть позначитись на Україні? Бо для нас Німеччина лишається ключовою країною в Євросоюзі: вона є головним посередником в Мінському переговорному процесі та в так званому Нормандському форматі. Канцлерка Анґела Меркель – людина, яка мало не самотужки сформувала в Європі «санкційний фронт» проти Росії та утримує його вже чотири роки поспіль.
Отже, чи не змінить Німеччина внаслідок цієї коаліціади свого зовнішньополітичного курсу? Які варіанти є нині, коли «Ямайка», здається, померла, не встигши народитися?
Велика коаліція. Під час останніх виборів обидві правлячі «народні» партії ФРН зазнали значних втрат. Соціал-демократи (СДПН під проводом Мартіна Шульца) ледве-ледве набрали 20% голосів, а консерватори (ХДС/ХСС під проводом Анґели Меркель) – трохи більше за 33%. Таким чином, теоретично вони могли б продовжити правити країною так, як робили це протягом останніх восьми років – разом. Але після виборів лідер СДПН Мартин Шульц рішуче заявив, що його партія надає перевагу роботі в опозиції та поновлювати Велику коаліцію наміру не має.
Нині, після провалу переговорів консерваторів Меркель з іншими партіями, соціал-демократи Шульца, так само теоретично, можуть переглянути свою позицію та зголоситися на продовження свого перебування в уряді ще на чотири роки. Щоправда, самі вони заявляють, що цього не буде, бо цього не буде ніколи (зокрема, про це рішуче заявила керівниця фракції СДПН в Бундестагу Андреа Налес). Але хто знає? Зрештою, сам президент ФРН Франк-Вальтер Штайнмайєр закликав всі парламентські партії країни «бути відкритими для переговорів та для урядової відповідальності». Штайнмайєр сам є одним з провідних лідерів німецьких соціал-демократів, тож багато хто сприйняв його заклик саме так, що він просить своїх товарищів по партії все ж таки ще раз подумати: заради спокою та стабільності в країні увійти до коаліції?
Не зважаючи на те, що подібний варіант вважається майже неможливим, слід зазначити, що, в разі його здійснення, для України він був би, скоріш, поганим. Німецькі соціал-демократи традиційно тяжіють до Росії, вони неодноразово намагалися, якщо не скасувати, то принаймні пом‘якшити антиросійські санкції, а їх екс-лідер Герхард Шредер є відомим «другом Путіна». Екс-канцлер ще до війни встиг не лише назвати кремлівського коротуна «демократом чистої води» (Lupenreiner Demokrat), а ще й багато років поспіль обіймає провідну посаду в «Газпромі» (а знедавна – ще й в «Роснєфті»). Тобто, «за гамбурзьким рахунком», Шредер сидить в Путіна на зарплаті. Інші соціал-демократичні лідери просто прихильно ставляться до Москви та в багатьох випадках –не так прихильно до України. Втім, слід зазначити, що в межах великої коаліції Анґела Меркель рік за роком примудрялася стримувати їх проросійські настрої, але вони, в свою чергу, стримували й її дії, спрямовані проти Кремля. Тобто, для України велика коаліція в Німеччині, скоріш за все, означала б продовження нинішньої, обережної та не вельми рішучої, але все ж таки антимосковської політики ФРН.
Уряд меншості. Є ще одна можливість, передбачена саме для таких випадків Основним законом ФРН: консерватори Анґели Меркель можуть утворити так званий «уряд меншості» разом із своїми «найулюбленішими» партнерами, лібералами Крістіана Лінднера (через близькість політичних позицій, правляча коаліція з ХДС/ХСС та FDP зазвичай в історії Німеччини була найстабільнішою та досягала найбільших успіхів. Так, під час правління консерваторів з лібералами відбулося возз'єднання Німеччини в 1991 році). Їм не буде вистачати 29 депутатських мандатів у Бундестагу і це означатиме, що при кожному голосуванні з будь-якого питання уряд буде залежати від опозиційний фракцій, серед яких доведеться шукати підтримку. Для українців – знайома ситуація, чи не так? Нинішня правляча в Раді коаліція, хоч і вважається коаліцією більшості, насправді постійно змушена для проведення якихось своїх рішень бігати по лівих та правих опозиціях та вмовляти депутатів...
Проти такої перспективи вже рішуче висловилась Анґела Меркель. Їй зовсім не «посміхається» вести нескінченні перемовини то з одним, то з іншим опозиційним депутатом – і добре, якщо це буде соціал-демократ, а якщо неонацист із пропутінської «Альтернативи для Німеччини»? Можлива коаліція меншості з «зеленими» ще гірша – мало того, що з цією партією у консерваторів є значно більше розбіжностей, ніж із лібералами, так ще й «дефіцит» голосів у парламенті становитиме не 29, а всі 42 мандати...
Парадоксально, але коаліція, до якої увійшли б консерватори Меркель та ліберали Лінднера або «зелені», була б для України справжнім подарунком: у «Залізної фрау», принаймні, у стосунках з Росією, були б цілковито розв‘язані руки. «Зелені» є найпослідовнішими в Німеччині супротивниками Путіна – доходить до того, що російські хакери ведуть на «зелених» депутатів постійне полювання, «ламаючи» їх сервери та закидаючи віруси до їх комп‘ютерів. Щодо лібералів, яких дехто звинувачує в потуранні Путіну (так, скажімо, всі пам‘ятають скандал, коли Крістіан Лінднер раптом запропонував «визнати, що фактично Крим належить Росії», назвавши це «довгостроковою тимчасовістю»), то вони навряд чи заважали б фрау Меркель вести як російську, так і українську політику на свій лад – для них, на відміну від соціал-демократів, це не є принциповим. Тому трохи шкода, що подібний розвиток подій також є малоймовірним. Ще неймовірнішим, ніж Велика коаліція.
Позачергові вибори. Насправді, шлях до призначення нових, позачергових виборів у Бундестаг – вельми непростий, його ускладнюють положення Основного закону ФРН і просто взяти й призначити нове голосування неможливо. Закон виписаний таким чином, аби ускладнити подібні сценарії, бо вони так чи інакше шкодять стабільності. За його положеннями, спочатку передбачені вибори канцлера. Вони відбуваються так: президент Німеччини офіційно пропонує когось на посаду бундесканцлера. Якщо так звана канцлерська більшість (тобто, більш за половину депутатів Бундестага) проголосує за цього висуванця, він (або вона) стає канцлером. Досі всі канцлери в післявоєнній історії Німеччини були обрані в першому ж турі голосування.
Якщо ж висуванець президента не отримає жаданої більшості – починається другий етап. Бундестаг має два тижні, аби домовитися та проголосувати кандидатуру нового канцлера переважною більшістю голосів. Кількість голосувань необмежена так само, як кількість кандидатів на цю посаду. Тобто, Бундестаг може або просто пробайдикувати всі два тижні, або кілька разів спробувати домовитись про кандидата (вся ця процедура дещо схожа на вибори Папи Римського, лишень депутатів під час дебатів та виборів не морять голодом).
Якщо ж протягом цих двох тижнів знову ніхто з кандидатів не набере більшості – починається третій виборчий етап, під час якого для вибору канцлера буде досить так званої «приблизної більшості». Це означає, що канцлером стає кандидат, який набрав не половину всіх голосів депутатів, а просто більше голосів, ніж інші кандидати. Такого канцлера президент може проголосити главою того самого «уряду меншості», а може й вчинити інакше – а саме, просто розпустити парламент. Нові вибори, в цьому випадку, мають відбутися протягом 60 днів після розпуску Бундестага.
Подібна ситуація в післявоєнній історії Німеччини виникала тричі, але всі три рази вдавалося уникнути описаної складної процедури шляхом постановки питання про довіру уряду. Позачергові вибори відбувалися під час канцлерства Віллі Брандта (СДПН), Гельмута Коля (ХДС/ХСС) та Ґерхарда Шредера (СДПН). У Анґели Меркель (ХДС/ХСС) такої можливості нема: вона наразі є не канцлеркою, а виконуючою обов‘язки канцлера, тож вона не має права ставити питання про довіру.
Таким чином, ця довга та складна процедура призначення нових виборів, є наразі найвірогіднішою. На початку листопада лідер лібералів Крістіан Лінднер заявляв, що його партія цього не боїться й вважає, що на таких виборах праві радикали з AfD не зможуть навіть повторити свій успіх (нагадуємо – вони набрали аж 13% та стали третьою за величиною парламентською партією ФРН, але одразу після виборів розкололися на дві партії). Анґела Меркель, в свою чергу, підкреслила в своєму виступі на телеканалі ARD, що готова знову вести свою партію на вибори як кандидатка в канцлери. Лідер «сестринської» партії ХСС, баварський прем‘єр Хорст Зеегофер, одразу поспішив висловити фрау канцлерін підтримку.
Щоправда, незважаючи на такий оптимізм, одразу три партії справді побоюються нових виборів – це соціал-демократи, «зелені» та «ліві» (пропутінська партія, наступниця Соціалістичної Єдиної партії Німеччини, яка правила в НДР). Всі вони вважають, що нові вибори лише посилять правих радикалів і це, звичайно, аж ніяк не піде на користь країні. Самі праві радикали з AfD з цим радісно погоджуються: прогнозуючи, що вони на нових виборах наберуть мало не чверть голосів.
Насправді ж, більшість експертів та переважна більшість соціологічних опитувань дотримуються думки, що нові вибори нічого суттєво не змінять нинішній розклад сил, який утворився місяць тому після чергових виборів. Дехто гадає, що AfD «потовстішає» на 1%, дехто – що, навпаки, вони втратять до 3%, які відійдуть до лібералів та консерваторів... Дехто прогнозує плюс 2% «зеленим», а дехто – мінус 1% соціал-демократам... Але, загалом, картина залишається майже незмінною: якщо в Німеччині відбудуться позачергові вибори, то прогнози (в середньому) дають приблизно таку картину: ХДС/ХСС може набрати від 30% до 34% голосів, СДПН – від 19% до 21%, ліберали – від 8% до 14% (така розбіжність пояснюється тим, що ніхто не може спрогнозувати поведінку «правих» виборців, які можуть перебігти, а можуть не перебігти від AfD до FDP), «зелені» - від 8% до 11%, «ліві» - від 9% до 10%, а праві радикали з AfD – від 11% до 15%.
Це означає, що після нових виборів треба буде знову збиратися та думати про те, якою коаліцією правити Німеччиною.
Щодо України та нашої «гібридної» війни – це не вельми добрі новини. У Німеччині зростатиме напруження, вона буде захоплена передвиборчими перегонами і навряд чи німецький «тимчасовий» уряд зможе приділяти багато уваги зовнішньополітичним питанням. Малий виграш для Москви – все ж таки виграш.
Борис Немировський, для «Главкома»
Коментарі — 0