Чи стане четвертий термін Путіна останнім
Про результати виборів президента РФ говорили як про доконаний факт ще задовго до дня голосування. Головною інтригою «перегонів» 2018 року було те, чи вдасться владній вертикалі за допомогою засобів заохочення і примусу забезпечити 70% явку (всього зареєстровано 105 млн виборців) і гарантувати щонайменше 70% підтримку Володимиру Путіну.
Сьогодні ж у темі виборів Путіна поставлено фінальну крапку. За даними російського Центрвиборчкому, Путін набрав 76,69% голосів. Вибори визнані «дійсними і такими, що відбулися».
Тепер найбільше запитань викликає те, якою буде політика господаря Кремля у 2018-2024 роках. І чи стане цей четвертий термін Путіна останнім.
Можна говорити про те, що за останні шість років правління Володимира Путіна сформувало нову реальність, яка значно відрізняється від першого періоду його перебування при владі в 2000-2008 роках. Звичайно найбільш кардинальні зміни стосувалися зовнішньої політики РФ. Часто можна натрапити на висновок про те, що очільника Кремля протягом останніх шести років перебування на посаді президента цікавила лише діяльність на міжнародній арені, в той час як внутрішні питання відійшли на другий план. РФ в 2014 році вирішила відкрито кинути виклик існуючому міжнародному порядку через окупацію і анексію Криму, а також війну на Донбасі. Окрім того початок проведення операції в Сирії у вересні 2015 року був спрямований на те, щоб продемонструвати відновлення спроможності РФ застосовувати силу поза межами власного регіону і змусити США відступити щодо зміни режиму Башара Асада.
Загалом же у Москві за останні роки відбулася зміна підходу щодо того, яким чином РФ може гарантувати собі статус великої держави на міжнародній арені. В 2000-х роках домінувало бажання досягнути компромісу із Заходом, яким би Вашингтон і європейські столиці визнали привілейований статус РФ на пострадянському просторі із правом вето на ключові рішення у зовнішній політиці держав «ближнього зарубіжжя». Однак тепер Кремль вирішив підтримувати імідж могутньої держави через виклик, який було кинуто перш за все Вашингтону в Україні і Сирії. Дії, які спрямовані на підрив планів США та їхніх союзників в Євроатлантичному регіоні і на Близькому Сході, мають створити враження могутності і відродження РФ. Кремль відмовився від спроб досягнути великої домовленості із Заходом, яка б гарантувала інтереси РФ і стимулювала Кремль до підтримання існуючого міжнародного порядку. Замість цього остаточно закріпилася теза щодо необхідності повного зламу ліберального міжнародного порядку і формування нового концерту великих держав, де РФ разом із КНР будуть формувати контури нової системи.
Як наслідок, не варто очікувати від Володимира Путіна в 2018-2024 роках відмови від ревізіоністської політики на міжнародній арені. Його погляди на те, як краще вибудовувати відносини із Заходом пройшли остаточне перетворення. Президент РФ вважає себе ображеним Заходом, який неодноразово користувався його довірою, а потім зраджував або не дотримувався цих обіцянок. В таких умовах годі уявити якісь компромісні рішення щодо таких принципових питань як вирішення конфлікту на Донбасі. Тому малоймовірно, що обережний оптимізм Курта Волкера чи Анґели Меркель щодо можливого прогресу у врегулюванні конфлікту на сході України після переобрання Путіна виправдається. Небажання іти на поступки підкріплюється і тим, що в Кремлі натомість чекають виборів президента і парламенту в Україні в 2019 році. РФ очікує реваншу сил, які говорять про «мир на Донбасі», або розраховує на загальну дестабілізацію ситуації і параліч вертикалі управління, який спостерігався в Україні наприкінці лютого 2014 року.
Таке небажання російського керівництва на чолі із Володимиром Путіним іти на компроміс із Заходом, як свідчать останні промови і заяви, контрастує із оцінкою частини російської експертної спільноти. Окремі представники Московського філіалу Фонду Карнегі за міжнародний мир, Російської ради із міжнародних справ і Валдайського клубу обережно почали закликати Кремль до щонайменше тактичної корекції зовнішньої політики через зменшення градусу конфронтації із Заходом. Окрім того російські експерти закликають зробити тактичний відступ і навіть говорять про небезпеки, які чекають РФ після остаточного краху нинішнього ліберального міжнародного порядку. Проте схоже, що Путін, як свідчить його виступ перед федеральними зборами 1 березня 2018 року, не збирається іти на такі кроки. На сьогодні відкритим є питання, чи зможуть РФ і Захід щонайменше ефективно контролювати нинішнє протистояння. Войовнича риторика, постійні військові демонстрації і провокації із боку РФ створюють усі передумови для того, що в наступні шість років світ змушений буде пройти через іще одну Карибську кризу.
У плані економіки, схоже, що 2018-2024 роки теж не принесуть нічого позитивного для РФ під керівництвом Путіна. З одного боку, модель, яка тримається на збільшенні ціни на нафту, показала межі свого росту іще в 2013 році. Тоді економіка РФ виросла лише на 1,3% проти 3,4% в 2012 році – і це при ціні на нафту в межах $110-120 за барель. Падіння цін на нафту в 2014-2015 роках до рівня $40 за барель стало справжнім шоком для РФ – номінальний ВВП країни зменшився із майже $2,3 трлн до 1,36 трлн в 2015 році. На сьогодні цей показник складає $1,5 трлн. Із іншого боку, РФ пристосувалася до життя в умовах дешевої нафти. Бюджет РФ на 2018 рік базується із розрахунку ціни у $40 за барель, рівень дефіциту має скласти 8,7%. Ціна нафти марки Urals, яку експортує РФ, коливається в районі $61-63 за барель. Навіть якщо ціни на нафту упадуть на фоні завершення в кінці 2018 року картельної домовленості щодо стабілізації цін падіння явно не буде радикальним. Навіть в 2015-2016 роках ціна на нафту Urals коливалася у діапазоні $42-51 за барель без картельної угоди. А тому бюджет РФ і прогнози на 2019-2020 роки базуються, виходячи із найгіршого сценарію.
Проте ключове завдання, яке стоятиме перед керівництвом РФ у 2018-2024 роках, - економічне зростання на рівні щонайменше 3-4%. Крім того прогнози МВФ на 2018-2019 роки говорять про ріст економіки РФ лише на рівні 1,7% цього року і 1,5% наступного. В 2016-2017 роках в РФ дві групи впливових економістів пропонували Кремлю відразу два різних рецепти збільшення росту економіки. Представники Столипінського клубу, куди входять Борис Тітов і Сергій Глазьєв, радили почати радикальне стимулювання економіки через вливання до 5,5 трлн рублів. Із іншого боку, представники Центру стратегічних розробок, який очолює Олексій Кудрін, виступали проти такого плану, вважаючи що насичення неефективної економіки ресурсами призведе лише до короткострокового зростання. Центр стратегічних розробок пропонує проводити окремі структурні реформи, в тому числі із збільшенням витрат на соціальний капітал, що повинно стимулювати зростання. Не виключено, що окремі елементи цих пропозицій спробують реалізувати в 2018-2024 роках. Але без справді структурних реформ, які в кінці кінців означатимуть демонтаж нинішньої політичної системи в РФ, отримати стабільні показники росту в 3-4% ВВП, вже не кажучи про 7-8%, буде практично не можливо. Водночас виживання нинішнього політичного режиму фактично є найвищою ціллю в РФ, заради цього країна може пожертвувати економічним розвитком.
Найбільше очікувань у оглядачів РФ на наступні шість років стосуються російської політичної системи. Але мова, звичайно, не йде про політичну лібералізацію режиму і повернення до спроб вибудувати демократичну систему. Йдеться про те, чи вдасться Володимиру Путіну знайти наступника, якому він зможе передати керівництво РФ і піти спокійно на відпочинок так само, як це зробив Борис Єльцин в 1999 році. Саме передача влади є найбільш уразливим місцем авторитарних режимів, коли невдачі приводили до краху всієї політичної системи. Перших сигналів щодо цього очікують під час можливого переформатування вертикалі влади після переобрання Володимира Путіна. І саме в цьому певно буде найбільша інтрига протягом 2018-2024 років порівняно із економікою і зовнішньою політикою, де годі чекати від старого-нового очільника Кремля якихось радикальних змін і нововведень.
Загалом же можна сміливо говорити про те, що чергова шестирічка Володимира Путіна на чолі РФ буде періодом подальшої стагнації і консервації існуючого режиму. Це буде час нових втрачених можливостей, що в кінці кінців може вкрай негативно позначитися на шансах РФ залишатися однією із впливових держав в XXI столітті.
Микола Бєлєсков, Інститут світової політики, для «Главкома»
Коментарі — 0