Ігор Шурма: «Ніхто не може сказати, що Партія регіонів недолюблює «Свободу»

Зірковий час львів’янина Ігоря Шурми приходитьcя на 2003–2006 роки, коли він працював депутатом Верховної Ради від фракції СДПУ (о) і активно критикував «помаранчеву» команду. Після виборів 2006-го року, коли анекдотичний блок «Не так!», який сформували Віктор Медведчук и Ко, «провалився в прокаті», грізна колись партія почала масово втрачати своїх членів.

І багато хто з колишньої перспективної когорти в нових умовах себе так і не знайшов. Навіть Нестор Шуфрич, що, здавалось, надовго стане публічним обличчям Партії регіонів, по суті, виявився в команді «донецьких» зайвим. Шурма тримався в партії до останнього, а в 2007-му зайняв пост першого заступника голови партії. На той час він, переживши деяку поствиборчу депресію, вже прийняв пропозицію колишнього члена СДПУ (о) Михайла Добкіна і поїхав в Харків працювати замом міського голови і директором Департаменту охорони здоров’я та соціальних питань.

Після того як Добкін в 2010-му став губернатором, він забрав свого зама до себе в ОДА. На місцевих виборах в Харківську облраду Шурма вже йшов за списками Партії регіонів, хоча на сайті СДПУ (о), що не оновлювався з 2007-го року, ще значиться в керівних органах. На таку кар’єру в своїй новій партії розраховувати він навряд чи може.

-- «Мені, як чиновнику, було дуже комфортно працювати при «помаранчевій» владі»

– Починаючи з 2004-го року, з часів так званої «Помаранчевої революції», СДПУ (о) і Партія регіонів йшли паралельними курсами, хоча й не зливались, – занурився у спогади Шурма. – Я неодноразово висловлював свою позицію стосовно доцільності ведення об’єднавчого переговорного процесу. Але ті переговори проводились значною мірою одноосібно, без колективних обговорень. Тим більше почав напрацьовуватись проект об’єднання всіх лівих сил.

Закономірно виникло питання: якщо я працюю в іншому політичному середовищі, тож мені потрібно або кидати роботу, або щось робити з партійною приналежністю. Працюючи на посаді заступника міського голови, а потім заступника губернатора, я вважаю, що виконував свою роботу як патріот своєї держави, і мої дії не були направлені ані проти країни, ані проти людей, що в ній проживають. Виникало запитання – як себе позиціонувати? Якщо на моїх посадах мені повірили, надали можливість реалізовувати будь-які інновації і взагалі давали карт-бланш, то було б дивно формувати якийсь блок, альтернативний до влади, в якій я працюю. Багато чого, що я зробив як чиновник, відбулося саме завдяки тому, що я попав у владу, яка є в руках Партії регіонів. Якийсь тривалий час я був позапартійним, але пізніше все ж прийняв пропозицію вступити в Партію регіонів, а пізніше був обраний по списках до облради.

Об'єднання лівих, до якого увійшли ваші колишні однопартійці та такі осколки СПУ, як Вінський та Ніколаєнко, – наскільки це серйозно, по-вашому?

Не хочу оцінювати формування «Лівиці» як об’єднання певних людей з політичними амбіціями, а хочу оцінити як політичний проект. Ідеологічна складова створення «Украінської лівиці» не сходила в мене в вуст, починаючи з 2003-го року. Коли СДПУ (о) була парламентською партією, тоді й треба було розпочинати об’єднавчий рух, але вузько партійні амбіції завадили тим самим соціалістам, соціал-демократам та іншим лівим силам. Наприклад, щодо соціал-демократів Буздугана всі розуміли, що у цієї партії є тільки печатка і герб, за якими не стоять люди. Тоді ці амбіції завадили створенню «лівиці», хоча ідеологічне підґрунтя цього знаходиться в самій Україні. Якщо подивитись в історію, то перший соціал-демократичний політичний рух був зароджений Іваном Франком саме на території Галичини. Тобто історичні ментальні корені були, і навколо цих речей треба було починати щось організовувати.

Але в нашій хиткій політичній системі немає ідеологічної складової. От «Наша Україна» вважалася націонал-патріотичною партією, але всі прекрасно розуміли, що це національні ліберали. У них і майбутнього нема, тому що сьогодні ліберальна модель не є витребуваною суспільством. Так само якщо подивитись на ідеологічну складову «Батьківщини», то це є консерватори. Але спільного між політикою «Батьківщини» та консервативної партії взагалі нічого нема. Я ж пам’ятаю, як Юлія Володимирівна казала, що треба бути при владі трошки соціалістами. В нас сьогодні є чисто кон’юнктурна ідеологія, яка нічого спільного з розвитком політичних партій немає. І ось в таких роздумах я і зробив для себе вибір іти з тим політичним середовищем, яке дозволяє реалізувати те, що ти вмієш.

Але Партія регіонів – далеко не ліва.

Не ліва, але в ній присутній соціально-відповідальний сегмент. Ось я веду сьогодні медико-соціальний блок, і саме на роботі держслужбовця можу реалізовувати свої колишні соціал-демократичні переконання. У нас зараз немає чіткої політичної структуризації і ми не можемо чітко сказати про ту ж Партію регіонів – хто вони є. Враховуючи розвиток подій у світі в цілому, можна казати, що ми відходимо від тих класичних догм, структурованих ідеологій. Сьогодні все змішується.

І чим партії взагалі будуть відрізнятись в таких умовах?

На сьогоднішній день в Україні – нічим. Можна говорити, що була одна чітко ідеологічна сила до якогось певного моменту – це комуністи. Всі решта – це люди, які сповідують кон’юнктурну ідеологію. Сьогодні вигідно займатись соціальним популізмом, і всі ним займаються – приймають закони, які не підкріплені матеріальним ресурсом.

Якщо хтось вважає себе ліберальним, в тому нічого поганого нема. Треба проводити ліберальні зміни зі складовою соціального захисту і не боятися цього, бо сьогодні такий етап розвитку держави і суспільства. Ми прийдемо колись до чітко ідеологічної структуризації, де люди будуть перебувати у партії, не тому що вона при владі або в перспективній опозиції. Ми вже не будемо говорити, що в нас є консерватори, комуністи, соціал-демократи та інші, а будуть два-три напрямки, які будуть переконувати людей.

Ви багато критикували «помаранчеву» владу, але працювали на держслужбі за тих часів. Зараз «помаранчеві» не заважають, і вся відповідальність лягла на ваших нових однопартійців. Як це позначилось на вашій роботі в Харкові? І що конкретно стало краще, після того як нова влада прийшла на місце старої?

Я вам скажу, що мені, як чиновнику, було дуже комфортно працювати при «помаранчевій» владі. Там була настільки мізерна кількість професіоналів, що з ними було дуже легко. Більшість з них не знала, що вона має робити, крім биття в груди та лозунгів про любов до України і відданість месійному вождю. Достатньо було перевести розмову на професійні рейки – тут же з’їжджали з теми. Це стосувалося і перевіряючих структур, і фіскальних. Вони не мали, чим бити професійну карту. З приходом Партії регіонів у владі реанімовано багатьох людей, які пройшли школу державного службовця і управлінця.

Держслужбовцем не можна стати, просто прийшовши з вулиці з посади бізнесмена. Тобто можна, звичайно, але наскільки ти будеш здатним управлінцем? Якщо ти не пройшов цієї школи, ти можеш бути дійсно щирим, без іронії, патріотом держави, але замість користі принесеш людям муку. Після Помаранчевої революції вигнали 20 тисяч службовців, а на ці місця прийшли бездарні керівники. І та середня ланка бюрократичного апарату, яка залишилась на роботі, себе дуже комфортно почувала. Тому що коли над тобою начальник, який не знає, що робити, то, звичайно, такому чиновнику з його досвідом було набагато вільготніше перебувати на цій посаді.

Так вам стало зараз важче?

Мені стало відповідальніше. Сьогодні приймається мало пустих рішень, працює система контролю. При минулій владі було абсолютно інакше.

Чому ви пішли за Добкіним, а не залишилися працювати з новим міським головою?

Щоб ми не казали, але в кожної людини, яка побувала в Верховній Раді, а потім перестала бути депутатом, є статус, амбіції і своє осмислення оцих чотирьох років. Я намагався в парламенті не відбувати номер. Мені приємно зараз говорити, що свого часу я був автором змін та доповнень законодавства щодо неможливості суміщення депутатського мандату з роботою в органах державної влади. Мій найбільший тоді опонент Ющенко звільнив Піскуна з роботи – а це була поправка Шурми. І багато таких доповнень я робив. Можу сказати, що відпахав свою каденцію. А коли це в один момент перестає бути, то постає питання – що робити? З одного боку, держава гарантує річний, а при певних можливостях, дворічний фонд заробітної плати, і можна нічого не робити – така система кліща-паразита. А можна шукати іншу роботу.

В мене після завершення каденції був елемент психоемоційної ями, і Добкін запропонував приїхати та допомагати йому у Харкові на медичному напрямку. Ця людина мене запросила, мені – коренному львів’янину – довірилась і дала можливість реалізовуватись. Коли Добкін став губернатором, він сказав, що не може заставити, але пропонує перейти і починати робити ті зміни, що ми робили в місті, на більшій території. Я маю певні зобов’язання перед ним особисто, як перед політиком і управлінцем, і як перед людиною. До того ж ми вибудували модель єдиного медичного простору, яка дозволяє опікуватись не тільки областю, а й містом, тому місце сидіння змінилось, а коло обов’язків розширилося.

Що ви думаєте про нового харківського мера Генадія Кернеса, який вважається досить одіозною фігурою навіть за межами Слобожанщини?

Кожного з нас можна оцінювати як сім’янина, як людину з громадянською позицією, як управлінця… Тобто на протязі доби, тижня, місяця ми можемо виступати в різних іпостасях. Я вам можу розказати про Генадія Кернеса як про людину, що жила проблемами міської «господарки». Якби було більше таких людей в Україні, то міська «господарка» працювала б інакше. Він є патріот своєї держави, трудоголік, дуже працевинослива людина, що може пропадати на роботі, коли всі вже сплять. Він постійно генерує ідеї, йому постійно мало прибрано, мало відремонтовано, мало насаджено дерев… Стосовно інших людських якостей, то як я можу давати характеристику людині, з якою я познайомився і знаю чотири роки? Мені важко сказати.

Але діяльність Кернеса супроводжується скандалами і з вами можуть посперечатись, що він любить, коли багато насаджено дерев…

Та послухайте, а кого скандали не супроводжували? При всіх скандалах Кернеса він не втратив довіру, як Ющенко, і люди його обрали мером. Треба рахуватись з цим вибором.

-- «Раніше було можливо таким як Шурма, Заєць, Прошкуратова без грошей стати депутатом»

Чи не прикро вам за політреформу, яку так просували свого часу саме есдеки і яку нова влада відкинула за непотрібністю?

Я дуже шкодую, що вона є не реалізована. Але сьогодні те, що відбувається з повноваженнями Віктора Януковича, і те, що робить Партія регіонів, є вимушеними кроками. Після того, як розбалансували владу «помаранчеві», сьогодні нема іншого шляху і можливостей, щоб навести лад у державі, крім як піти шляхом сильних повноважень. Хоча в майбутньому рано чи пізно ми прийдемо до тієї моделі, яка планувалася.

Чи підтримуєте ви зв'язок з Віктором Медведчуком? Чим він займається зараз? Партійним життям ще цікавиться, не чули?

Наскільки я знаю щодо його партійного життя, то він, на відміну від нас багатьох, стоїть на чітких позиціях. З партії він не виходив і не перескакував, як воша на гребень, з одного політичного середовища до іншого. І якби мене доля не закинула на цю роботу, я б, напевно, і по сьогоднішній день не виходив з СДПУ (о). Ця ідеологія, як європейська модель, і по сьогодні є не чужа і допомагає в багатьох речах.

Що стосується цієї політичної сили сьогодні, мені важко сказати. Я – член Партії регіонів і намагаюсь виконувати завдання, яка вона ставить. Не хочу сьогодні бути дволиким. Чисто по-людськи, з моєї точки зору, в мене збереглися дуже теплі і рівні відносини з Віктором Медведчуком. Формат наших відносин – телефонні дзвінки, він ніколи не відмовляє мені у консультації. Те, що ми пережили, він шанує, причому без всякої корисливості. Але в мене нема з ним бізнес-інтересів, якихось родинно-друзяцьких відносин. Зрештою у мене в середовищі є і бютівці, і комуністи, і нашоукраїнці…

Ви б хотіли, щоб Медведчук повернувся в публічну політику? Якби це сталося, то з яких позицій – опозиційних чи провладних?

Я завжди казав, що Медведчук є політичною глибою, таких людей мало. Чому він не повертається – запитання до нього. Чи це обставини, чи особисте – не знаю. Але моє відношення до цієї людини не змінилося. І ще один нюанс: говорять про продажність списків, багатомільйонні хабарі і все таке. Я потрапив в політичне середовище після розмови з Медведчуком без якихось жодних зобов’язань, бо в мене і бізнесу не було, і фінансових можливостей. Тоді, коли була та когорта політиків з СДПУ (о), було можливо таким як Шурма, Заєць, Прошкуратова без грошей стати депутатом.

А за кар'єрою свого давнього знайомого Віктора Балоги стежите? Вас не дивує, що його специфічні таланти затребувані будь-якою владою?

Якби ми зустрілися з Балогою або зідзвонились, то і руку подали би і, напевно, не кидали телефонну трубку. Ми не є друзями, але якийсь формат взаємин зберігся. Взагалі ідея, що державний службовець не може бути членом партії, заслуговує на увагу. З приходом політичних сил в Україну не прилітають люди з інших планет. Набрати ключових управлінців дуже важко, і якщо ти маєш на ключових позиціях людей, що здатні приймати рішення, то це не гарантує, що прийняті рішення будуть реалізовані. Для цього треба дуже багато професійних людей по всій вертикалі. Тому якщо було б рано чи пізно прийняте рішення про позапартійність держслужбовців, це розв’язало би руки у кадровому голоді.

Переможець політичного процесу повинен показати, наскільки він є політично толерантний і наскільки інтереси держави для нього є важливішими, ніж політична кон’юнктура. На тому етапі, коли в нас 140 партій, чому не запропонувати в своїй команді місце іншій людині? Ти ж пропонуєш його не політичному вождю, а професіоналу, який в міру недосконалості політичної системи опинився в якомусь іншому таборі. Якби есдеки свого часу об’єдналися з Партією регіонів і йшли разом, альтернативи ним не було б, тому що потенціал професіоналів в тих двох політичних силах на голову більший, ніж тих, хто прийшов у 2004-му році.

Якщо такий закон пройде, ви з легкою душею здасте партквиток Партії регіонів?

Не треба здавати, треба призупиняти членство. При тому кадровому голоді, при відсутності достатньої кількості професіоналів на кожній ланці мені видається, що це був би вихід для України на цьому етапі творення політичної системи.

У 2005-му році ви з опозиційних лав заявляли про тиск на медіа, цензуру та існування «помаранчевих» темників. Як ви оцінюєте нинішню ситуацію зі свободою слова, що викликає стурбованість на Заході? Навіть той же Віктор Медведчук нещодавно заступився за журналістів, сказавши, що «говорити чиновникам про продажність журналістів – все одно, що тиграм обвинувачувати кішку в тому, що вона хижак».

Ми не знайдемо в світі жодної влади, яка б не хотіла мати лояльні ЗМІ. І нема чого гріха таїти – коли СДПУ (о) була при владі, вона намагалась мати лояльних до себе журналістів, а потім так робили і «помаранчеві», і зараз Партія регіонів як партія влади. На моє глибоке переконання на сьогодні вся справа у тому, що журналіста, як і лікаря, можна віднести скоріше до соціально незахищених верств населення, ніж до самодостатніх людей. Людям потрібно виживати. Тому коли йде розмова про незалежні ЗМІ, треба зрозуміти, що ми вкладаємо в цю дефініцію. Незалежні від кого і від чого? Якщо власником якогось мас-медіа є конкретна людина, звичайно люди, які працюють у цих медіа, рано чи пізно на якомусь важливому для власника етапі будуть сповідувати ту чи іншу філософію.

Я колись мав задум створити свій ЗМІ, який, незалежно від моїх політичних вподобань, був би об’єктивним. Бо що таке об’єктивізм? Коли ви друкуєте зі мною інтерв’ю, це в якісь мірі адекватне справедливе журналістське єство. А коли в пресі з’являється потім щось «зі слів Шурми», це можна сприймати й трактувати по-різному і це вже не є об’єктивне…

Сьогодні закидати журналістам, що вони є заангажованими, можна тільки по тій причині, що у нас немає громадського телебачення і радіо. За таких обставин журналіст є заручник ситуації – це все, що я можу сказати.

-- «У Харкові БЮТу немає – вони всі лежать на лопатках!»

У 2008-му ви казали, що коаліція БЮТ і Партії регіонів була б оптимальною на той момент. Не шкодуєте про ті слова? Адже складись тоді ця коаліція, невідомо, яка б зараз була ситуація і чи так тріумфально почувала б себе Партія регіонів.

Є така річ як політичний момент. І як би ми не відносилися до БЮТ, ми не можемо казати, що цієї політичної сили нема. Так, вона дискредитована, знаходиться у нокдауні, але вона є. На сьогодні не існує такого гравця як Президент України, який не додумався ні до чого іншого, крім як тримати кишенькову партію «Наша Україна» і впливати через неї на багато процесів. І якби не той суб’єкт – Віктор Ющенко і «Наша Україна», то важко спрогнозувати, хто б переміг на президентських виборах. Вважаю, що основним гробарем Тимошенко був Ющенко і його позиція голосувати проти всіх з агітаційними турами по Галичині. Це забрало у Тимошенко 5 %. Я абсолютно не помилявся, коли давав оцінки в 2004-м році, що не треба нічого робити по дискредитації «Нашої України» та БЮТ – вони самі собі перегризуть горлянки. І одних загризли, а другі стікають кров’ю.

І хто зараз скоріше доб’є Тимошенко – влада чи брати-опозиціонери?

Скажіть, а чому в українському політикумі існує отака жорстокість?

Ви ж самі кажете про перегризені горлянки…

Це ж про внутрішнє середовище – зовсім інші речі. У нас сьогодні влада не повинна добивати опозицію. Та влада, яка це зробить, приречена на смерть. Далеко не секрет, що Ющенко дав команду на знищення СДПУ (о) і в якійсь мірі йому вдалося її знищити.

Так і навіщо ж Партія регіонів робить все, щоб добити Тимошенко?

А скажіть, будь ласка, хто у Харкові кого добиває? Тут БЮТу немає – вони всі лежать на лопатках. Сьогодні місцевий лідер БЮТ (колишній губернатор Арсен Аваков – Главком) дозволяє собі лише авторські програми по телебаченню, немає ані політичної сили, ані політичного середовища. Всі протистояння під прапорами БЮТ – бізнесові. Я це проходив в 2004–2005-му роках і прекрасно пам’ятаю, як людей до церкви не пускали і виганяли з роботи. Оце були ознаки політичних переслідувань і репресій! А коли тебе починають перекривати кран по бізнесу, а ти кричиш, що це політичні переслідування – це дурня.

І як владі в Харкові живеться без опозиції?

Те, що нема реальної хорошої опозиції – погано. Біля кожної хати повинен бути пес, який гавкає. Коли такої опозиції нема, завжди у тих, то при владі, є ризик допустити невірний крок. Якщо ти маєш сильну опозицію, то завжди, приймаючи рішення, починаєш аналізувати, як друга сторона його сприйме, і готуєшся до того. Я працюю в Харкові шостий рік, і мені смішний рівень розуміння медико-соціальної сфери тими людьми, що були при владі. Бути краще за них – дуже просто, а коли конкурент професійний, взагалі складніше діяти. Мені б згодився політичний опонент, який би робив якийсь альтернативні речі до тих, що я намагаюсь реалізувати. Але їх нема.

-- «Ніхто не може сказати, що Партія регіонів недолюблює «Свободу»

Ви свого часу говорили, що отруєння Ющенка не було. Якщо в результаті ця справа нічим не завершиться, то чи повинен Ющенко понести відповідальність за те, що цим отруєнням займалися п’ять років і на це були кинуті величезні сили і виділені чималі кошти?

Не хочу повертатися до цієї історії, а хочу, щоб в Україні скоріше це забули. Чомусь ніхто не хоче зробити вирішального кроку – чому Ющенко не здасть кров і не поставить крапку, якщо для нього це була велика трагедія? Ніхто не звернув уваги й на те, бо це вважалось недоцільним, – хто був головним консультантом по отруєнню. Якщо не помиляюся, то швейцарець Сора. Всі говорили, що він спеціаліст з діоксину, а хто-небудь міг перевірити, що Сора насправді був спеціалістом по лікуванню мікродозами діоксину? Тобто він не був експертом по встановленню отруєнь. І це не останнє запитання, що виникає.

На превеликий жаль, це велика трагедія для Віктора Андрійовича, коли в привабливої людини в один момент змінюється зовнішність. Але щоб поставити крапку, він повинен бути послідовним. Ви ж подивіться, до чого довела їхня демократія: хіба це демократія, коли Жванія називає свого давнього друга і партнера, кума Ющенко «дураком»? Що повинно було статися, щоб таке сказати?! Тому я не хочу обговорювати Ющенко і все, що з ним пов’язано. Про це сказали всі ті люди, що стояли за нього на Майдані, його політичні побратими. Я був його опонентом і на сьогоднішній день ним залишаюсь, бо багато речей, які вин робив, принесли дуже багато шкоди. Чого вартує тільки героїзація Бандери на завершення його політичної кар’єри – кинув кістку, а ви там гризіться між собою. Якщо в людини немає внутрішньої культури, то посада тобі нічого не дасть.

Давайте не про Ющенко, а про нових політичних фаворитів. Однокласник вашого старшого сина – Юрій Михальчишин – один з видних членів «Свободи», яку ваш шеф відверто недолюблює. Як ви ставитеся до цієї сили? Ви вважаєте себе частиною тієї «сіньожопої банди», яку вони збираються виганяти з України?

Думаю, те, що собі дозволяє в риториці Юрко, – це по молодості й відсутності політичного досвіду. Те, що в тій гімназії, де навчалися наші діти, давалися хороші глибинні знання – це факт. І Юрко є добре підготовленою й загально освіченою людиною. Але політичної культури там мало.

Я вже казав про політичну кон’юнктуру. Якби ви подивилися в родинне коріння Юрія Михальчишина, то зауважили б, хто був його дід. Свого часу його дід був в політичній силі, що запровадила тоталітарний режим. Вони були при владі, мали можливість вивчити своїх дітей, дали їм хорошу освіту. У тих дітей народилися онуки. Комуністичної партії вже нема, вже вічна пам’ять дідові, і онук потрапляє в нове політичне середовище і в ту політичну силу, що рветься до влади. Значить, вони використовують політичні партії, щоб бути при певних повноваженнях і чогось досягнути.

Так він міг в Партію регіонів тоді піти – це простіше.

Але Партія регіонів не дає йому можливість так стартанути на політичному Олімпі, як «Свобода» на Західній Україні. Він же живе на Львівщині, і йому там треба виробляти перші кар’єрні кроки. «Свободі» треба задати одне запитання – ви по ідеології хто? І коли вони починають говорити про Донцова (не знаю, чи вони його читали), зарплати і соціальну справедливість, мені стає смішно. Бити по слабких місцях галичан, на яких ця партія розрахована, – в цьому нічого дивного нема. Але ви таку фразу сказали, що мій шеф їх ненавидить. Якого мого шефа ви маєте на увазі?

Добкіна, звичайно.

А з чого ви взяли, що він їх ненавидить?

Не ненавидить, а недолюблює.

Де ви таке почули? Це ваш висновок. Дайте приміточку, що це висновок журналіста. Мені видається, ніхто не може сказати, що Партія регіонів недолюблює «Свободу». Партія регіонів поважає усі політичні сили – якщо вони спроможні, будь ласка, хай конкурують. На превеликий жаль, на сьогоднішній день це – непарламентська сила. Їхній вождь має великий досвід парламентського життя, колись працював з Олександром Волковим, який в той час був «директором» при Кучмі. І дуже тісно співпрацював з Петром Диминським. Дуже багато розмов йде про інші контакти. Подивіться, які бігборди у «Свободи» були, де взяті гроші? Ті смішні байки, що члени партії скинулись на виборчу кампанію, – це хіба що для львів’ян.

Ви мали чути і інші байки, що «Свободі» допомагає якраз Партія регіонів…

Я не належу до кола тих людей, які можуть давати відповідь на це запитання. Вважаю, що це є нонсенс, але якщо б і була така дика мрія допомагати «Свободі», то, напевно, треба говорити про благородність сильної політичної сили і продажність інших, які можуть від сильної політичної сили таке взяти. Рано чи пізно це випливе.

-- «Поруч зі мною були депутати, які тільки гавкали, як люблять Україну»

А погляди Добкіна на УПА та Бандеру ви, як львів’янин, поділяєте?

Знаєте, Добкін чотири роки тому і сьогодні – напевно, одна й та ж сама людина, але більш зріла і політично стабільна. Позиція Добкіна стосовно кардинала Йосипа Сліпого показує, що ця людина не деградує, йде вперед і прекрасно розуміє, що не можна бути вождем на одному подвір’ї і батраком на іншому. Сьогодні треба розуміти і поважати всіх людей, що проживають на території України. І змінювати чиюсь позицію і переконання треба дуже обережно і акуратно. В свій час поїздка Степана Хмари з бандерівськими прапорами в Крим принесла більше шкоди, ніж будь-що. Ми повинні вибудовувати цінності новітньої української нації, які не є заскорузлими.

Чи виходить у нинішньої влади «зшивати» країну, про що її представники так часто заявляють? Добкін, ви кажете, змінився і став зрілим, але є, наприклад, в регіоналів той же Костусєв…

Ти можеш по-різному ставитись до історії, по-різному відноситись до інших людей, але повинен поважати особливості, які є сьогодні в країні.

Як, власне, до вас ставляться у Львові, враховуючи вашу політичну орієнтацію? З повагою до ваших поглядів?

Все, що я не скажу, буде моєю суб’єктивною точкою зору, про мене повинні казати інші люди.

Чи не хочете ви знову обиратися до Верховної Ради? Якраз могли б почути думки інших людей, якби балотувалися по мажоритарці в якому-небудь з львівських округів…

Навіщо мені балотуватися у львівських, коли я можу це зробити у Харківській області, де мене люди знають по справах? У Львові я робив, будучи депутатом, не менше, тільки це нікому не потрібне, бо поруч зі мною були такі депутати, які за всі роки каденції навіть не побудували собачої будки, а тільки гавкали, як люблять Україну. Бути галицьким депутатом-патріотом на Львівщині – одне, а ти приїдь в Крим, Донецьк, Луганськ – і тут будь патріотом своєї держави.

Якою мовою, як правило, ви спілкуєтесь в Харкові?

В мене немає «як правила». Дома в мене немає підстав говорити російською мовою, а на роботі, як держслужбовець, я зобов’язаний розмовляти українською. Я не міняв ані своїх поглядів, ані своєї поведінки. Незважаючи на те, що тут багато російськомовного населення, мені ніхто ніколи не протистояв у мовному питанні, більше того, мене підтримували. Я є україномовний чиновник і україномовний депутат.

Ви будете брати участь в матчі між депутатами Харківської і Львівської міських рад? Хоч ви й не депутат міськради, але цей матч мав би бути для вас особливим.

Як гравець – напевно, ні, як коуч – не маю професійних задатків, як людина, що опікується медико-соціальною сферою, – медично обслуговувати гравців, можливо, і приїду.

А суддя звідки буде?

Мені здається, цей матч прекрасно пройде без суддівства. Якщо вже харків’яне та львів’яне домовились про такий формат співпраці, їм вже суддя не потрібен. Це абсолютно інша форма спілкування між людьми – і це треба розвивати.

Ви за «Металіст» чи за «Карпати» вболіваєте, коли вони грають між собою?

Вболіваю за український футбол. І коли почалася суперечка між містами, що будуть приймати Євро, я сказав: не хвилюйтесь – і Харків, і Львів будуть його приймати. Звичайно, я живу у Харкові, тренером «Металіста» є мій улюблений Мирон Маркевич з львівської діаспори, і я вболіваю за його успіхи. Коли грають «Карпати», дивлюсь з приємністю, тому що це команда мого рідного міста і хоча вона дещо втрачає своє обличчя, бо раніше там грали місцеві футболісти, але залишається командою з характером.