Пушкін має лишатись ідолом для росіян, а не українців

У мене цікаві стосунки з російською культурою. Для початку, я вважаю, що вона є.

Тобто не те що «я вважаю». Це факт.

Непозбувною бентегою російської культури є те, що вона – не найвеличніша на світі. От із цим вони змиритися не можуть. І це – хвороба.

У мене склалося в житті таким чином, що українська культура увійшла туди (в життя) одночасно з російською. Ну, коли в життя людини входить культура? У мене це сталося в неповних п'ять років, коли я став не просто вже читати (читав я з неповних чотирьох), а от читати все, до чого рученята дотяглись.

Якийсь час мене дивувала літера «ї», і що «Еллада» пишеться з «е». Ніяк не міг це оформити в голові. Але в п’ять-шість років мозок надзвичайно пластичний. Тому досі дещо зверхньо дивлюся на патріотів, які бігом побігли українізуватися в 2014-му, а хто й у 2022-му. Друзі, в тридцять пізно вже! Хоч і корисно все одно.

Справа в іншому. Уперше я читав Ремарка і Стругацьких саме українською. В СРСР були переклади, й то масові. До речі, скільки з вас знають, що у радянських євреїв Стругацьких у «Волны гасят ветер» згадується українська мова, як загальноприйнята в ХХІІ столітті.

Природно. Я 1980 року народження. Пушкін був для мене чимось далеким. Абстрактне. Тоді як Шева був буквально «свій». Світає, край неба палає... Хто не ріс у селі – не зрозуміє.

Я завжди зневажав Пушкіна. Лєрмонтова теж. У моїй класифікації поезії це передостання ланка, «я теж так можу». А Достоєвського, навпаки, поважав, як видатного препаратора «русской душі». Те ж і зі Львом Толстим, хоча чесно кажу: якщо ви до сорока років вирішили, що зрозуміли Толстого – ви помиляєтесь.

Достоєвскій простіше Толстого. Пушкін – ващє ні про шо. Пушкін є ідолом москалів просто тому, шо навчив їх писати вірші так, як тоді вже втомилися писати французи. На той час.

Nothing more.

Тоді як наші – це круто. Я завжди мав таке враження.

Я несу цю думку звідти, з 1980-х. Я знаю, хто вони, і хто – ми.

Перемога буде за нами.