Звідки у нас взялося варварсто вищої проби

Взятися за цю тему змусив пост мого знайомого, який багато зусиль докладає до того, аби зробити наше життя красивим і облаштованим. Він опублікував фото зі слідами варварства відносно щойно побудованої зони відпочинку в рідному місті. Зламані лавки, пошкоджені елементи архітектури, брутальні написи – все це викликає шок.

Виникає питання: чому у людей, скоріше всього, молодих, така потреба – нищити і руйнувати все, на що впаде погляд, отримувати задоволення від нівелювання чужої праці. Звідки це з'являється в людині?

Не стверджую, що це ознака лише нинішніх часів. Я пригадую своє дитинство, коли моя родина з напівпідвального приміщення у Святошино перебралася до окремої квартири у хрущовці на Відрадному. Це був початок шестидесятих років. Я, тоді ще шестирічний хлопчик, дивувався і радів гарно пофарбованим під'їздам, сніжно-білим стелям, чевоно-зеленим сходам і коричневим перилам з дерев'яними лакованими поручнями.

Через рік життя наш під'їд, та й весь наш будинок нагадував жахливу трущобу чи місце, яке спеціально було сплюндровано кимось: дерев'яні перила були зірвані і кудись зникли, залізні елементи перил покручені і зігнуті, стіни обписані непристойностями, а вся стеля закопчена сірниками. Була така «забава» у підлітків мого покоління – плюнути на стінку і розтерти крейду, якою вона покрита, потім змастити цим кінець сірника, тоді підпалити його і швиденько підкинути до стелі. Палаючий сірник прилипав змащеною крейдою стороною до стелі, але, продовжуючи горіти, закопчував чорною сажею білу поверню. На стелі залишалося чорне коло діаметром сантиметрів п'ять. Так от у нашому під'їзді стеля була плямистою – чорно білою від закопчених кіл. Додайте сюди ще вікна з потрісканим склом і покаліченими дерев'яними рамами, які не закривалися навіть узимку...

Це було варварсто вищої проби, ознака радянської системи. Все що було спільним, було чужим, а до чужого – поваги не було ніякої. Такої ж долі зазнали і дитячі майданчики біля будинку: качелі були зламані, карусель понівечена, у пісочнику були недопалки і сміття.

Так, це був район «пролетарський» – довкола були заводи, де працювало більшість мешканців будинку, по вихідних генделики і лікеро-горілчані відділи магазинів ломились від покупців, а на вулицях вештались п'яні чоловіки, що непристойно лаялись і час від часу билися між собою.

Це було звичним для мене – і в той же час викликало страх і внутрішню відразу. Я не розумів тієї безпричинної агресії, яка панувала довкола і знаходила такий несподіваний вихід – чи то в безглуздих бійках, чи в сліпому нищенні спільного майна.

А що це була саме агресія – я зрозумів значно пізніше, коли виріс і вивчився, побував за кордоном і побачив головну відмінність «їх» і «нас». «Вони» були практично позбавлені цієї агресії – спокійні і доброзичливі, тоді, як «ми» були страшенно скуті і закомплексовані. Але час від часу ми «звільнялися» – і наша «свобода» руйнувала все на нашому шляху. Я умисне кажу «ми», бо я був частиною цього світу. Дарма, що більшість моїх дорових друзів-одноліток і однокласників вже давно в іншому світі – хтось спився, хтось загримів у в'язницю, хтось взагалі пропав безвісти.

Але, слава Богу, і ми прогресуємо і розвиваємось. Їздимо по країні і світу, бачимо красу і гармонію, щось переймаємо для себе, намагаємось облагороджувати своє життя. Хоча, звичайно не всі! Куди подіти ті пролетарські гени, які успадкували ту сліпу агресію і жагу руйнації? Так, їх можна було б частково нейтралізувати правильним вихованням, позитивним мисленням, культурним розвитком. Можна було б, якби країна, в якій ми живемо, бачила цю проблему і робила на ній постійний акцент. Тобто працювала зі своїм народом.

Однак, дійсність переконує в іншому. Агресія нікуди не зникла. Вона мімкрувала і трансформувалася в інші форми поведінки. Хочете знати в які? Прошу! Ви літали колись міжнародними авіалініями в інші країни? Тоді ви бачили «наших пасажирів», які підриваються з місць ще до зупинки літака і створюють штовханину в чергах. Це наші водії автомобілів є найагресивнішими, зважаючи, як нетерпляче вони ведуть себе на дорогах, підрізаючи і зганяючи з полоси руху інших водіїв, як неохоче пропускають поперед себе тих, хто міняє полосу руху, як спілкуються в разі виникнення якихось нестандартних моментів на дорозі. Кожного разу це викликає негативні емоції. Але ж це мій світ!

Зайве нагадувати про те, що наш інформаційний простір переповнений агресивним кіно і програмами. А які стандарти спілкування в наших молодіжних «шоу» на тому ж новому каналі, де суперпупер-ведучі пікіруються між собою у відверто хамській манері, ніби то демонструючи якесь суперництво.

Окремої розмови заслуговує наша вітчизняна дебільна реклама, яка своїм хамством і безкультур'ям давно залишила позаду всі інші країни – з отим усім жахливим сленгом на зразок «тицяй, що хочеш», «відривайся на повну», «а можна, не нада», «бери кредит – і ти красава», «пепсі – єєє!»...

І таких перлів море – орієнтованих на якусь брутальну декласовану частину суспільства. Чи можлио навпаки – ця реклама хоче декласувати і знищити залишки культури в тих людях, які ще докладають зусиль, аби не підкорятися цим жахливим трендам.

А потім ми дивуємось, який щедрий врожай збирають наші кримінальні новини – вбили, зарізали, згвалтували чи познущалися. Або зламали, пошкодили, сплюндрували архітектурні пам'ятки чи навіть надгробки на кладовищах.

І тут я повертаюсь до того, з чого почав. Чому у нас стільки варварства? Звідки воно? Як із цим боротися? Так от, це варварсто є тією невидимою темною сутністю нашого суспільства, яка затаїлася в нашій крові, в наших, генах, в нашій рабській свідомості. І тільки чекає зручної миті, аби вирватися назовні.

Це варварсто тісно пов'язане з брутальністю, яка чомусь входить у моду, через манеру говорити, жартувати, одягатися і виражати свої емоції.

Варварсто завжди – це страшна духовна порожнеча, яку у свій час не заповнили, ані батьківська любов, ані хороші вчителі, ані цікаві книжки, ані улюлене хобі. І це варварство просто лютує, коли бачить в комусь іншому гармонію, красу, витонченість, розум і талант. І це жахливо і нестерпно контрастує з цією пустотою, яка панує всередині варварів. І вимагає миттєвої реакції.

Тому є претензії до тих, хто вважає, що краса врятує світ. Не будьте наївними! – яких би красивих парків і скверів і доріг не набудували, як би не прикрашали наші міста – вони залишаться Містами Варварів, бо в інформаційному просторі цієї країни відсутня традиційна культура і традиційні моральні цінності, бо тут панує цинізм і хамство, які вважаються ледве не чеснотами. Тут зоряним статусом нагороджують по більшості тих, хто уособлює в собі найкричущі пороки цього світу возведені в ранг трендів.

А все дуже просто. Справжня краса не потребує розкішних палаців чи суперкарів, дорогого кричущого шмаття чи екстрамодних кольорових зачісок. Бо справжня краса – вона в гармонії, в доцільності, в природності, в щирості, в емпатії, в самодостатності, в самоповазі, у відчутті міри, в умінні, любити, дружити, віддавати себе, а потім брати. І брати лише те, що заслужив...

Але в нашій країні інші тренди.