Справа Павліченків: дефіцит справедливості

У дитинстві я уявляв собі, що судові засідання у гучних кримінальних справах схожі на судові процеси у голлівудських фільмах. Яскрава промова адвоката може в останню мить врятувати невинну, але, здавалося, безнадійно оббріхану людину або чесний непідкупний прокурор таки доведе вину та посадить хитрюгу-злочинця, який продумав собі ідеальне алібі та всіх купив.

У реальному житті все зовсім не так. Особливо в Україні. Суд – це формальність. І чим вища інстанція, тим більша ця формальність. Навіть якщо йдеться про пожиттєвий строк.

Я був на завершальному засіданні апеляційного суду у справі Павліченків. Захист підготувався дуже добре – кілька годин лунали лише аргументи, без загальних фраз та емоцій. Усю цю трагічну історію була ще раз розкладено по поличках, і картина була більш ніж очевидна – батько і син Павліченки не вбивали суддю Зубкова. Слідство цього просто не довело навіть і приблизно. А головне – навіть не намагалося щось довести. Промова прокурорів була короткою – вони просто ще раз повторили очевидну брехню, яку щойно було розбито вщент. У підсумку суд виносить вердикт – вирок Павліченкам залишити в силі.

Реально система "правосуддя" в Україні працює так. Спочатку міліція (а конкретно – слідчий, інтелектуальний рівень якого часто не дозволяє йому написати сторінку тексту без 20-30-и помилок) шиє справу. Потім цю справу передають до суду, який майже автоматично ухвалює рішення за тим, що йому передала міліція. Потім апеляційна та касаційна інстанції просто підтверджують рішення першої інстанції. І все. Невинні сидять, система працює далі.

Чому так? По-перше, всім на все пофіг. Ця система, яка калічить життя, відрізняється просто-таки буддистською індиферентністю. Це десь у ЖЕКу можуть нахамити і влаштувати істерику через вашу скаргу про поламаний ліфт чи відсутність гарячої води. А от слідчий, який саджає невинну людину на пожиттєвий, обмежиться спокійною посмішкою та несмішним анекдотом із газети. Прокурор під час розгляду справи, яка вирішує долю людини, може спокійно розгадувати кросворд. Суддя може винести страшний вирок на підставі відверто смішних доказів і без найменших душевних коливань вирушити на довгоочікувану вечерю в дорогий ресторан. Я був на безлічі судів, бачив величезну кількість слідчих і прокурорів – і серед них я жодного разу не бачив людини, яка би щиро бажала щось довести, докопатися до істини, глибоко вникнути. Їм всім пофіг на все. Інколи здається, що їм настільки пофіг, що, навіть якби їх поміняти місцями і посадити в клітку на місце підсудних, то і тоді вони б не виявили до навколишнього світу жодного інтересу. Хоча це вже навряд чи.

По-друге, працює жорстка кругова порука. Якщо суд першої інстанції виправдовує підсудного, то, значить, конкретний слідчий, який шив справу, отримає по шапці. Прокурор, який підтримував обвинувачення, теж на підвищення за це не піде. Якщо апеляційна інстанція скасовує рішення першої, то, значить, людину визнали винною і кинули за грати ні за що. Значить, суддя, який ухвалював це рішення, – або профнепридатний, або корумпований. Ну, ви зрозуміли. Враховуючи те, що 2012 року в Україні відсоток виправдальних вироків склав 0,17, то із вірогідністю 99,87% суд просто затвердить те, що написав слідак з шансончиком на мобілці замість дзвінка.

Змінювати це все буде аж ніяк не легко. Але це просто необхідно. Держава може якийсь час жити з дефіцитом хліба. Але держава не виживе з дефіцитом справедливості.