Люди вже ментально звикли, що у нас - війна

Їду по Києву в таксі. Вдягнена у цивільне, сильно кашляю, вигляд маю гранично негероїчний.

Таксист дає чемні поради, як лікувати бронхіт, розповідає, як вилікувався сам і як його теща.

У процесі розмови прохоплююсь, що щойно з АТО. Оскільки думка людська працює значно швидше, ніж язик, встигаю передбачити три можливі реакції таксиста. Перша - недовіра («Ви? На фронті? І що ви там робите?»). Друга - захоплення і вдячність, типові для киян по відношенню до фронтовиків, особливо жінок. Третя реакція - ватна (адже звідки мені знати, що він не ватник? - «Мы вас туда не посылали» і далі по тексту).

Я не вгадала. Знаєте, якою була його реакція?

- А, ну тогда понятно, откуда у вас бронхит. Там же окопы, блиндажи сырые. Вам надо взять отпуск и хорошенько подлечиться.

Інтонації, сама відповідь - точнісінько такі самі, як якби я розповіла, що кілька днів тому довго чекала автобус під сильним дощем. Або вийшла взимку у мороз без шапки. «А, тоді зрозуміло, чому ви захворіли». 

Тобто ставлення до війни - абсолютно форс-мажорної ситуації - як до звичайної, звичної, побутової. Хто ходить у мороз без шапки - може застудитися. Хто живе у сирих бліндажах - аналогічно.

Звикли люди, звикли за три роки, що у нас - війна.

Сюр, ні?

Я не знаю, як ставитись до цих змін у нашому менталітеті. Думаю, це скоріше добре, ніж погано, бо до чого звикли - того перестають боятися.
А ви як думаєте?