Гройсман може спати спокійно до осені

Наближається річниця від дня обрання чинного складу Кабінету Міністрів під керівництвом Володимира Гройсмана та затвердження програми діяльності Кабміну. Довкола особливостей процедури відставки чи відповідальності уряду, а також стосовно можливості відставки окремих міністрів та самого прем’єра наговорено стільки дурниць (у стилі Тимошенко) та натворено стільки інтрижок, що варто просто розкласти на пальцях, як усе це відбувається.

Декому так цього хочеться, що вже втратили залишки здорового глузду. Тому пропоную законодавчу довідку й відповідь на кілька тверджень, які останнім часом прозвучали.

Усе, що стосується відставки КМУ описано в двох статтях Конституції (ст.87 і 115) та розділом III Закону Про Кабінет Міністрів України (статті 12–18). Наводжу конституційні статті:

Стаття 87. Верховна Рада України за пропозицією Президента України або не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України або протягом останньої сесії Верховної Ради України.

Стаття 115. Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною Радою України.

Прем’єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Верховній Раді України про свою відставку.

Відставка Прем’єр-міністра України, прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України мають наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. У цих випадках Верховна Рада України здійснює формування нового складу Кабінету Міністрів України у строки і в порядку, що визначені цією Конституцією.

Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України або відставку якого прийнято Верховною Радою України, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.

Текст Закону Про Кабінет Міністрів України повністю й прецизійно випливає з цих норм Конституції, тому, якщо кого цікавить, подаю посилання.

Головне, що треба знати:

відставка уряду можлива в формі конституційно-автоматичній – КМУ складає повноваження перед новообраною Радою й припиняє повноваження після прийняття присяги новим урядом. Тут усе ясно. Добровільна відставка – це тоді, коли весь уряд чи окремо прем’єр-міністр подає заяву про відставку, а Рада цю заяву задовольняє. Відставка прем’єра автоматично призводить до відставки всього уряду, у нас нема американської системи (на зразок їхнього віце-президента, що продовжує керувати всією виконавчою владою). Тому нема й окремої процедури недовіри прем’єру, бо це абсурдно. В чинній версії Закону це для «особливо обдарованих» уже записали прямим текстом. А процедура, на яку посилається Тимошенко, коли постанову про відставку Прем’єра підписує один чи пару депутатів, а не всі 150, застосовується виключно у випадку такої відставки у випадку власноручно поданого ним прохання або ж у разі смерті, бо хтось же має подати проект постанови. Юля маніпулятивно змішала два кардинально пізні випадки. І, нарешті, відставка через прийняття резолюції про недовіру КМУ, процедура якої чітко описана. Жодних інших варіантів не існує взагалі.
Є чіткі обмеження, коли Верховна Рада не може приймати резолюцію недовіри уряду. Сам уряд може подати у відставку, коли забажає, а Рада може його відставляти лише, коли це чітко визначає Конституція. Імунітет уряду триває впродовж року від позитивного голосування Радою Програми діяльності КМУ.
Цей рік завершується якраз в кінці цього тижня. Тільки після цього можна здійснювати визначені Конституцією дії для відповідальності уряду. Оскільки в опозиції зараз навіть необхідних 150 голосів для внесення питання в порядок денний не спостерігається, то всі шумові ефекти з цього приводу позбавлені реального змісту.

Можу прогнозувати, що в середині травня Кабмін внесе в Раду новий проект діяльності на рік (його текст уже сьогодні дуже чітко проглядається в перспективному плані до 2020 року, тож його виокремлення – справа вже суто технічна), а в кінці травня чи в червні отримає підтримку й можливість безперешкодно працювати ще рік, як би декому не хотілося протилежного. Але, якщо в Раді таки встигнуть до цього зібрати 150 підписів та почати розгляд процедури про відповідальність уряду, яка вже точно перспективи не матиме, то після провалу голосування уряд зможе спокійно працювати до осені. Адже двічі за одну сесію питання виносити не можна.

Коли прочитати всі ці однозначні норми закону й Конституції, виникає навіть якась розгубленість: для чого ціла фракція кілька місяців виставляла себе останніми ідіотами перед цілою Україною, вигадуючи абсолютно неконституційні методи, як позбутися уряду. Усі ж ми чули ці незмінні істерики Юлії Володимирівни та її незмінного адвоката мафії Власенка.

А все дуже просто. У «Батьківщині» добре знають Конституцію. Але ще краще знають, що в них навіть 150 голосів назбирати не вдасться. Що в такому випадку треба зробити? Уникати реальної процедури, на якій нічого крім ганьби не очікує.

Саме тому на минулому тижні, який мав стати апофеозом гучної вистави «Уряд іде у відставку, залишилося 10 (9, 8, 7...)» днів, чомусь про майбутнє голосування недовіри якраз «Батьківщина» не особливо здіймала шум і старалася перевести увагу на Президента, Гонтареву та інших. А можливою недовірою жонглював лише Ляшко, якому тільки б поторгуватися (не виключаю, що ті ж «принципові» радикали ще й за майбутню програму уряду проголосують).

А Юля розуміє: вона вже перейшла точку неповернення, з нею за один стіл уже ніхто (крім «Опоблоку») не сяде. Тому головне – не досягнути результату, а максимально дискредитувати противника та зобразити свою безумовну поразку як наслідок чиїхось інтриг та свавілля. От і все. А далі – розбурхувати пристрасті в країні, нарощувати невдоволення, ставити палиці в колеса реформам, особливо тим, які не є соціально болісними. Може колись і вдасться вийти на дочасні вибори. Думаю, що не вдасться.