Смерть тієї Росії, яку ми знаємо, неминуча

У дитинстві мене не вчили ненавидіти. Було інше, мене вчили боятися. Бо я жив у тоталітарній державі. Хоча мої батьки цю державу ненавиділи і в межах квартири ділилися зі мною реаліями. Якось, сидячи за столом під час сімейного недільного обіду, на моє конкретне запитання батько відповів: «Так, я не вірю Хрущову, не вірю в його щирість, бо й він за Сталіна був катом, але не покаявся». При цьому він сказав раніше незнайоме мені слово – метаноя. Пізніше, читаючи в таборі якусь статтю Сергія Аверінцева, я ще раз зустрів це вже знайоме мені слово.

Дивно, але мої нові друзі, немолоді протестанти з бандерівського опору також не вчили мене ненавидіти. Вони взагалі не вчили мене нічого. Все було простіше – вони своїм конкретним життям показували приклад. Я прожив поряд із ними майже сім років. І часто замислювався про те, що мої колишні уявлення про життя, здебільшого почерпнуті з книг, різко відрізняються від реалій, у які мене занурила влада. Чим ясніше я дізнавався про їхню страшну, гірку долю, тим яскравіше я уявляв їхнє майбутнє після 25 років життя у в'язницях та таборах. Коротке майбутнє сучасного Ріп ван Вінкля, що повертається у світ, де йому вже нема місця. Він, герой оповідання Вашингтона Ірвінга, повернувся до свого села, де його зустріли байдужість та самотність. Мої таборові друзі, доживши до визволення, поверталися у світ, який зустрічав їх страхом і ненавистю… Про кожного з них тихо говорили, налаштовуючи оточуючих: «Він – бандерівець!»

Там, у таборі, я підготував про них статтю, яку назвав: «Страх свободи: декомпенсація психічного стану чи феномен існування?». У 1982 році вона була опублікована в найпрестижнішому американському журналі. Ще був живий Радянський Союз із його КДБ, а я був на засланні в Сибіру.

Іноді дуже рідко перечитую цю статтю. Дивуючись собі, вдивляюся в обличчя інших друзів, що давно пішли у світ. Чую їхні голоси. Вони не любили Росію. Мали на це право. Постарілі в неволі звичайні селянські сини, вони і там залишалися вірними двом своїм основним цінностям, Всевишньому та Україні. У всіх нас попереду була темрява вічності. З Брежнєвим чи без нього. Тоталітарний режим здавався нам вічним. Втім, він і був вічним, вбиваючи нас по одному. Без розстрільних команд. Василя Стуса та Валерія Марченка вбивали повільно.

Знаю, я мав цих людей ненавидіти, усі цих Брежнєвих, Андропових, Піменових. І наглядачів українців, які знайшли у похмурих уральських лісах своє сімейне та професійне щастя. Не зміг чи не захотів.

У нові пострадянські часи, Василь Підгородецький, який відбув 37 років неволі у в'язницях та таборах, на львівському автовокзалі зіткнувся з табірним наглядачем старшим лейтенантом Чайкою. Той приїхав із дружиною та сином провідати батьків дружини. Саме так, у Західну Україну. Чайка відвів Василя убік і слізно попросив старого зека його пошкодувати, не збирати навколо людей. Василь – пошкодував. А пізніше, розповідаючи мені про цей неймовірний епізод, задумливо промовив: «Як ти думаєш, він би в такій ситуації мене пошкодував? Ні, не пошкодував би…»

Радянський Союз помер, розпався. Він не знав пощади ні до своїх, ні до чужих. З економічних причин його смерть була неминуча. Сьогодні спостерігаю наближення агонії Росії. Володимир Путін уперто наближає її. Смерть тієї Росії, яку ми знаємо, неминуча. Ні Путін, ні його оточення каятися не вміють. Метаноя – не для них.