Чому у світі не знають про літературну Україну

Минулого року на Франкфуртському книжковому ярмарку Україну представляли дванадцять видавництв. Вітчизняні видавці презентували молоду українську літературу та водночас приглядались до західної продукції, оцінюючи її перспективність на українському книжковому ринку.

Однак казати, що українська література вийшла на світову арену ще зарано. Пояснюється це кількома чинниками. Найперше, традиційною колоніальною залежністю свідомості наших управлінців та пересічних громадян, зокрема у культурній і літературній сфері, від світоглядних підвалин метрополії. Світ звик сприймати нас через призму бачення Москви і ми, своє чергою, пізнавали світ, особливо літературний, після московського «обгризання». Перекладацькі неточності, а нерідко, і спеціальне акцентування окремостей в творах західних письменників спеціалістами «белокаменной» доносили до нас лише відголоски первинної величі авторського шедевру іноземної літературної класики. Особливо важко українська література пробивалася на Захід в перші роки після отримання незалежності. Відсутність потужних перекладацьких шкіл, видавництв із сталим бекграундом, знаних у світі перекладачів та й власне авторів — все це та багато чого іншого гальмувало просування України в середовища західних громад через літературні образи і картини.

Ситуація дещо стала змінюватися на початку нового століття. В країні виросла плеяда молодих літераторів, які стали отримувати свого читача і на Заході. Підвищенний інтерес до України, а відтак і до української літератури спричинили Майдани Свободи та Гідності, незважаючи на десятилітню відстань між ними.

Просування інтересів країни у світі, і літературних зокрема, є апріорі справою держави як координатора національної культурної потуги. Тут варто говорити про державні програми, спрямовані на активізацію і підтримку перекладацького руху, виділення відповідних коштів, промоції літераторів з боку державних чиновників різного гатунку під час візитів до інших країн тощо. Але маємо наразі закон «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні» 2003 року та указ Президента 2013 року «Про деякі заходи щодо державної підтримки книговидавничої справи і популяризації читання в Україні». Хоча щодо останнього документу, то є сумніви, що хтось хоча б приступав до його виконання.

Найпершим фактом, який би мав сприяти розвитку вітчизняної літератури, книговидання і, відповідно, перекладацькому буму, є абсолютна державна підтримка української мови. Це наріжний камінь українського державництва. Тому зрозуміло, чому так запекло проти прийняття нових законів про застосування української мови у державі виступає «п’ята колона» в країні і, зокрема, у Верховній Раді. Ще один аспект, пов’язаний із гальмуванням мови та літератури ворогами України. Зростання ваги української літератури у світі підвищує шанс отримання нашими співвітчизниками Нобелівської премії з літератури. Зараз ми нараховуємо близько десятка прізвищ українських письменників і поетів, які могли бути у списку лауреатів, але за різних причин і обставин цього не сталося. Передусім, із-за того, що їхні твори не поширювалися іншими мовами, тобто спрацьовував фактор невідання і неконкурентності.

Далі — літературні фестивалі та виставки. В Україні та за кордоном, як результат цілеспрямованої державної політики в цьому напрямі.

Гранти для перекладачів, стипендії, відповідні премії та інші види заохочення. Активне використання такої форми взаємної співпраці в цій царині як «літературна гостинність», яка включає стипендії, стажування, програми обміну та наставництва тощо.

Не завадила б така форма промоції літературної України як створення спеціалізованої агенції, на перших початках за абсолютної підтримки держави, яка б переймалася популяризацією вітчизняних літераторів і вела потужну перекладацьку діяльність.

Все це має вирішуватись комплексно, бо лише тоді ми зможемо говорити про успіх літературної України у світі. І так ми позбавимось від мему, який вже набив оскому - «Про Україну у світі ніхто не знає».