Децентралізація: на що можуть розраховувати невеликі населені пункти

Дискусія щодо перспективності невеликих населених пунктів, передусім сіл і хуторів, триває давно. Можна сказати, що ця проблема перейшла у спадок з минулого життя. З одного боку процеси глобалізації вказують на те, що ці адміністративні одиниці приречені на поступове зникнення, бо ж урбанізація поглинає і фізично, і технологічно все більші території. З другого – людство все більше доходить розуміння, що вижити зможе лише за умови гармонійного співіснування з природою і тому до кожного ареалу людського проживання і діяльності слід відноситися з повагою та бережливістю.

Ця проблема нині в центрі уваги і в Україні. Зараз центр життєдіяльності країни переміщується в громади, на це спрямована реформа децентралізації і це співпадає з енергійним бажанням суспільства творити свою долю власноруч, без постійного спонукання «зверху» що робити і як. Сам процес змушує шукати шляхи, форми і варіанти максимального збереження автентичного життя громад, причому за рахунок якраз новітніх технологій.

А що пропонує «верх» для того, щоб зробити реформу децентралізації максимально комфортною для всіх сторін і ефективною з позиції перспективності громад, а значить і країни? Пропозицій є достатньо та зупинюся, як на мене, на ключовій. А саме – технологічному інноваційному забезпеченню життя громад невеликих населених пунктів.

Розглянемо це за коротким переліком сервісних послуг, які навів на початку.

Із магазинами все зрозуміло без зайвих слів. Це сервіс, який може регулюватися без втручання держави. Зрештою, об’єднана територіальна громада таку проблему може вирішити самотужки.

Щодо шкіл, то тут існує двояке вирішення проблеми. Влада відстоює централізацію освітнього процесу. Маю на увазі намагання залишити так звані опорні школи в центральних садибах об’єднаної територіальної громади, а інші школи закрити, залишивши лише початкові класи. Цей процес викликає невдоволення сільських мешканців, бо таким чином влада змушує їх рано чи пізно покидати обжиті місця і перебиратися до потужнішого населеного пункту. А оскільки автобусів для перевезення до опорної школи досить часто не вистачає або ходять вони не регулярно (а місцеві шляхи в планах реконструкції на останньому місці в державі), то зрозуміло, що сенсу залишаться в неперспективних селах теж немає.

Інший шлях вирішення проблеми – це якраз інноваційно-технологічний: інтернет (широкополосний і доступний), програмне та комп’ютерне забезпечення, локально-логістичні додатки («споживачки»), різновиди дистанційного навчання, скайп-семінари, е-послуги від держави і громади тощо. На інтернетизацію та комп’ютеризацію українських шкіл ще попередній уряд мав інвестувати 1 млрд грн. Про це говорила у квітні поточного року тодішній міністр освіти Лілія Гриневич. Вона ж зазначала, що таке рішення було прийняте після наполегливих консультацій з Офісом ефективного регулювання (BRDO).

До речі, керівником цього офісу тоді був нинішній прем’єр-міністр Олексій Гончарук. Хотілося б, щоб він тепер вже у нинішній іпостасі довів цю справу до логічного завершення організаційно і якісно, за правилами управлінської стилістики, яка б відповідала суворим вимогам KPI. Бо ж негоже, що у ХХІ століття в деяких областях не мають доступу до інтернету до 20 % шкіл, як наприклад, на Житомирщині, а в половині українських шкіл швидкість Інтернет-підключення становить менше 10 Мбіт/с. До того ж, в країні понад 400 шкіл, де взагалі немає комп’ютерів. Чи знають про це в уряді, і якщо так, що ж вирішують урядовці для вирішення цієї проблеми?

Минулий уряд ставив собі завдання «забезпечити для шкіл співвідношення бодай 1 комп’ютер на 10 учнів». Але якщо йти такими темпами, то повна комп’ютеризація може прийти до сільської школи тоді, коли там вже не залишиться ні учнів, ні самої школи. То ж міністерство цифрової трансформації мало би запропонувати власне бачення вирішення цієї проблеми і в терміни, які не перевищували б рік-півтора. Саме на таку швидкісну трансформацію всіх процесів в економіці і країні загалом націлює нинішній Президент України.

Щодо сільської пошти як центру сервісного обслуговування населення, то хоча за останні кілька років вдалося вирішити чимало, проблем наразі не зменшилося. Більше того, для мешканців майже шести тисяч населених пунктів із кількістю до 100 осіб, саме пошта залишилася осередком цивілізації. Тому питання комп’ютеризації саме поштових відділень, підготовки фахівців для роботи, зокрема, з програмами банківських послуг є надактуальним на сьогодні. А сама проблема така ж – якісний інтернет (а це, зокрема, і супутниковий зв’язок), потужний комп’ютер, надійне програмне забезпечення.

Нещодавно міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський заявив амбітні плани створення в державі електронної бібліотеки для забезпечення доступу дітей до книг за допомогою інтернету. До цього крім міністерства культури залучається і Український культурний фонд разом з міністерством цифрової трансформації. Гарна ідея і хотілося, щоб вона швидше запрацювала. Та певну пересторогу викликають слова міністра про те, що така бібліотека запрацює «у кожній школі, у кожному місті, де є інтернет або де він буде найближчим часом, була можливість дитині дістатися книжки». Бо там, де є інтернет, зазвичай, немає надзвичайної проблеми і з книгами. А от у сільських школах, про що йшлося вище, ситуація катастрофічна з усім разом – інтернетом, комп’ютерами і, звісно, книжками.

Хотілося б, щоб міністерство культури виказало позицію і щодо потенціалів центральних та регіональних бібліотечних центрів, які наразі вони потерпають від нестачі сучасних програмних інфраструктурних рішень для поширення своїх надбань. При тому у них книжковий потенціал співмірний із світовими грандами, але як і сільська школа, вони потерпають від нестачі уваги з боку держави.

Створити в селах бібліотеки як культурні хаби, про що каже В. Бородянський – дуже амбітна мета. Бо саме такий підхід може стати ще одним промінчиком, який підтримає активність та наповнить спроможність місцевої громади і додасть їй інноваційної наснаги. Та центр уваги цифрових трансформацій має бути зосереджений у місцевій сільській школі (так і у місцевій бібліотеці). Бо доки там звучатиме дитячий сміх, населений пункт житиме і громада матиме перспективу – і локальну, і глобальну.