Субсидії: інструмент централізації в процесі децентралізації

Незалежність України у календарному обчисленні сягає цього року цифри двадцять сім. З точки зору віку людини цілком достатній час для формування усталених поглядів і визначення свого місця в житті. Особливо в сучасних динаміках планетарної глобалізації і можливостях набувати досвіди (і дорослішати) в стартапах вже із восьми-десятирічного віку. Але для держави такий спосіб вирахування  якостей поступу до самостійності і беззаперечно-ефективного шляху у майбутнє аж ніяк не підходить.

Ми живемо у незалежній соборній державі з усіма формальними атрибутами цього стану. Та українське суспільство у значній своїй частині ще перебуває в стилістиках виживання минулого, тобто в радянському минулому, де  державно-федеральний патерналізм був основним чинником в системі взаємовідносин між громадянином і державою. І цей стан традиційно і, на жаль, активно підтримує, як не прикро, і нинішня влада. Насамперед, я маю на увазі систему так званої соціальної допомоги населенню. Вираз «так званої» я вжив не випадково, оскільки ця допомога базується на успадкованій від Радянського Союзу соціальній ідеології загальної рівності при безумовній керівній (забезпечуючій) ролі держави.

Економічний провал перших років становлення молодої української держави призвів до формування пільгових механізмів виживання певних категорій населення. Коли держава економічно більш-менш оклигалась (був такий період), державні мужі не стали проводити реформи, спрямовані на відміну пільг і переходу до гідних рівнів зарплат — над ними тяжіло «прокляття» наступних виборів і боязнь втрати теплого бюрократично-корупційного місця.

Майдан Гідності давав всі теоретичні і практичні можливості новим можновладцям залишитись в історії країни великими (без іронії) реформаторами чи більше тогог - модернізаторами. Але щоб такі якісні та комплексні реформи втілювати в життя, потрібно було на роботі горіти і згорати в повному сенсі цього слова. Бо державницькі реформи — це завжди справа ризикована і невдячна, результати таких заходів проявляються через роки, а терміни перебування при владі ці всі «нюанси» не враховують. Тому найкращим способом «нагодувати вовків» і водночас залишитись в теплих «овечих шкурах» влада обрала надання зубожілому населенню субсидій - як панацеї від вимирання.

Таким чином Радянський Союз повернувся в комунальне господарство і відновив своє місце в соціальній системі України. Патерналізм, який потроху всі попередні роки вивітрювався із свідомості пересічного українця, як злий джин із казки, став повертатися в наше життя. Щоб не зменшили субсидію, в перші роки спалювали, наприклад, весь виділений газ. Звісно, при відкритих зимою кватирках. Для цього ж краще було не показувати реальний дохід, працюючи за зарплату в конвертах. І апофеозом цього — відмовлятися від пристойної офіційної зарплати, бо ж субсидію відберуть. Таких випадків, мабуть, доволі, але національного розголосу отримала історія з небажанням мешканців Немирова, що на Вінниччині, працювати на фабриці японської компанії Fujikura через побоювання втрати «державних грошей».

Тобто, влада добилася зворотного ефекту - «світла» зайнятість, яка б могла приносити до бюджету більше коштів у вигляді податків, стала у значної частини суспільства незатребуваною. Це свідчить про хибність державної політики не лише у сфері соціального захисту, але й розвитку економічного блоку загалом.

Галузеве управління з минулого (теж ще один спадок Радянського Союзу) унеможливлює перспективу для країни, оскільки спрямований на великі і неповороткі виробничі системи. В цих масштабах враховуются інтереси великих власників, яких прийнято називати олігархами, але там нема місця малому та середньому підприємцю.

Штучне гальмування розвитку малого та середнього підприємництва, яке б формувало середній клас в державі, як на мене, є першопричиною наших невдач не лише економічного, а й суспільно-політичного характеру. Тобто, причиною розшарування населення, зубожіння певних соціальних страт, зростання соціального невдоволення у суспільстві, яке дедалі більше набирає радикальних ознак. Агресія путінського режиму проти України лише посилює всі ці аспекти, але аж ніяк не є їхньою основою.

Програма надання субсидій населенню, особливо в тій формі, яка нині існує, є провальною. Здається, це зрозуміли і можновладці. Сьогодні вони судомно намагаються знайти вихід із ситуації, наприклад, через монетизацію субсидій.

Насправді, будь-які удосконалення існуючої системи соціальних пільг не матимуть ефекту без усвідомлення того факту, що базуючись на залишках радянського спадку, ми не зможемо жодним чином змінити якість держави. А це, безперечно, призведе до посилення конфлікту держави із суспільством, про що давно мріють у Кремлі. Ми не маємо права допустити чергового витка радикалізації України, який може мати вкрай негативні наслідки.

Радикалізація зараз можлива і необхідна лише в одному напрямі — радикальному і водночас ефективному проведення всіх нагальних модернізацій. А це найбільше лякає тих, хто намагається за будь-яких обставин залишитись при владних кріслах.

... Ситуація на немирівській фабриці японської компанії Fujikura висвітлила ще одну проблему, яка наразі залишається поза увагою українських можновладців протягом чверті століття. До пересічного українця завжди відношення було як до одиниці в масі таких самих. А це, мабуть, найбільша помилка і української влади, і українського бізнесу, і тепер вже бізнесу закордонного. А до нього — українця — варто ставитись як до особистості. Бо, насправді, його здібності дають можливість творити надзвичайні речі в стилі Hand Made — ручної роботи ексклюзивного характеру. За таку роботу виконавець отримує гідну оплату. І тоді субсидії — елемент централізації (уярмлення) на тлі проголошеної децентралізації — стають просто атавізмом минулого, яке нікого в сучасності не цікавить.