Як Україні відповісти на інформаційну агресію Росії

Вона розпочалася з першого дня проголошення Україною незалежності. Навесні 2014 в дію вступила її активна мілітарна фаза. Крім фізичної присутності на території нашої країни всіх тих покидьків, хто ніс цю криваву «весну» на стрічках, транспарантах, плакатах, прапорах, а згодом і автоматах з гранатометами та «Буках» з «Градами», була безліч «руссковесновцев», які заповнили практично всі соціальні мережі, присутні в країні. Цілодобово стояла в мережах істерика «мыпришливасосвабадитьотхунты», «спасемотсапоганато», «мышебратья» і іншого імперсько-віртуального непотребу, який лився помийними відрами на голови розгублених українців.

Саме тоді стояла нагальна проблема термінового, тобто невідкладного відключення всіх можливих інфраструктурних каналів інформування і спілкування з «братьями и сестрами». Саме тоді одним з найперших рішень державних урядників мала стати заборона діяльності на території України таких соціальних мереж агрегативного штибу як «Однокласники» и «Вконтакте», всіх теле та радіо каналів, газет і журналів, книг з пропагандистською начинкою російського шовінізму. Це був би справжній, якщо говорити термінологією минулого, «другий фронт», який би значно допоміг тому фронту, який став насмерть з перших днів на шляху глобальних кремлівських окупантів.

Путінський режим готувався до фізичної агресії проти України, але першим номером в цьому все ж виступали агресії інформаційно-ідеологічні. Цілі індустріі — мас-медійні, видавничі, культурно-просвітницькі, мистецькі тощо — були поставлені путінськими технологічними центрами на «державну» службу для відновлення імперської величі Московії.

Не секретом для 2014 року було і те, що більшість українських органів державної влади, включно з Кабінетом Міністрів і іншими поважними інституціями «сидять на голці» російських IT-кампаній. Як з’ясувалось згодом, лише на закупівлю російського програмного забезпечення для державних органів влади бюджет України щороку витрачав майже 1 мільярд гривень.

Три роки ми (влада) про це знали. І не вживали ніяких, адекватних ситуації, дій. На четвертому році гібридно-месіанської агресії путінської Росії проти свободи і демократії всього цивілізованого світу ми задіяли нові санкції РНБОУ, зокрема, щодо блокування доступу до соцмереж «Вконтакте» і «Однокласники». Санкційний список нараховує 468 компаній і 1228 фізичних осіб, для яких заборона для них діятиме від року до трьох років.

Українське суспільство підтримало ці рішення. Але виникає питання іншого порядку — а чи маємо ми адекватний замінник, скажімо, «Вконтакте»? Адже там сидить молодь, яка тепер шукатиме, передусім, можливість іншими технологічними шляхами повернутися в лоно музикального контенту улюбленої мережі. З іншого боку, ця молодь стає об’єктом пильної уваги тих же путінських спецслужб, які можуть розгорнути одразу декілька цікавих соцмереж, причому не обов’язково на території РФ, а десь, приміром, у близькому зарубіжжі демократичної Чехії чи Молдови.

Я веду до того, що одночасно, а краще напередодні цього рішення РНБОУ ми мали би дізнатися про запуск української (краще кількох) соціальної мережі, яка б була мінімум на порядок вище того, з чим ми прощаємось.

І якщо ми роботу російських соцмереж розглядаємо, насамперед, з позиції державної безпеки (що підтвердило і НАТО), то чому ми (влада) з цих позицій не розглядає діяльність, скажімо, «Рабочей газеты», яка позиціонується як всеукраїнська громадсько-політична газета, а по суті є органом так де-юре і не забороненої Комуністичної партії України і, думаю, що не помилюсь, фінансується  з джерел, близьких до путінських спецслужб.

Втім, критикувати можна довго. Які ж пропозиції вбачаються, виходячи з ситуації? Насамперед, влада мала би розробити комплексну функціонально-технологічну модель тотального переформатування комунікаційно-контентної сфери країни з арсеналом мотиваторів, інвестування та законодавчого заохочення створення та існування інфраструктурних систем гуманітарного характеру із царини індустрій глобальної епохи промислової революції 4.0. Плани та стратегії реалізації цієї моделі на різних суспільно-державних рівнях України мають носити публічний характер і передбачати: мотиваційні заходи для українства в IT-секторі, яке, на жаль, вже майже залишило Україну де-факто. Ми можемо отримати сплеск інноваційних рішень міжнародного масштабу та одночасно суттєве збільшення бюджетних доходів; розробку на конкурсній основі нових платформ для соцмереж, динамічних сервісів, цифрових доданих реальностей для можливостей, які мають будуватися на базі креативних індустрій та мати при цьому практичне застосування для учасників; творення систем комунікацій і контентного виробництва на регіональному і місцевому рівнях (зокрема, як спосіб отримання матеріального прибутку чи самоствердження в глобальному світі); проведення тотальної «українізації» програмного забезпечення в органах державної влади та місцевого самоврядування або перехід на програмне забезпечення з відкритими кодами тощо.

Для реалізації цього потужного вектору державництва потрібен не менш потужний управлінський двигач. Ним міг стати віце-прем’єр-міністр з digital-технологічних середовищ. Тоді реалізація санкцій РНБОУ від 28 квітня 2017 року за № № 133/2017 стала би системною дією дійсно державної ваги по реальному рятуванню глобального світу демократії та мирного способу життя.