Хто і для чого розпускає чутки про «підйом фашизму в Україні»

Спостерігаю, що ліві видання об’єдналися з проросійськими на кшталт «Страни» в своїй критиці правих та правоцентристів. Звучать одні і ті ж тези. Що націоналізм – це екстремізм і, відповідно, маргінес. Що громадяни НЕ МУСЯТЬ самостійно захищатися від росіян та бандитів, а мають винятково чекати на те, коли неспроможна державна машина здобуде відповідну здатність, а до того – зась рипатися! Мовляв, захистом Батьківщини та Закону мають займатися спеціально уповноважені люди, а народ – народ мусить сидіти і спостерігати.
В парламенті немає жодної фракції націоналістів. Але тим не менш, про «підйом фашизму в Україні» (або схожі приглушені пропагандистські тези) ми чуємо повсюдно, від непопулярних грантових медіа і до мейнстрімових промосковських.

Це злагоджене залякування обивателя заглушає голос, яким говорить український досвід столітньої національно-визвольної боротьби. Голос говорить нам про необхідність рішучої протидії російській експансії всередині України, і підготовки до масованого мілітарного спротиву російській агресії ззовні. 
Врешті, голос стверджує, що концепція «миру» нинішньої влади – це є підготовка капітуляції.
Мені це нагадує роки перед гарячою фазою Другої світової. Тоді Гітлер і Сталін уже розпочали свої загарбання. А єврейські націоналісти, зокрема, Володимир Жаботинський, уже в 1939 році пропонували Англії і США створення Єврейського Легіону з 200-300 тис. бійців. 
Націоналістам у відповідь затикали рота. Англійці погрожували Жаботинському, що візьмуть у заручники його сина Арі, який тоді жив у Палестині, щоб батько «не наробив дурниць» і не надумав опиратися Гітлеру.
Заборони і обмеження опиратися Путіну мають місце і сьогодні – з боку нашої влади та з боку багатьох західних країни, починаючи від Мінських угод, і закінчуючи юридичною бездіяльністю в питаннях захисту українських портів від блокади російським флотом.