Ми живемо при диктатурі вже 25 років

Як каже нинішня молодь, волаю з того, як коментують процес зміщення Разумкова пересічні та непересічні. «Ми за крок від диктатури», ага.

Мої маленькі поціновувачі свободи, невже ви не помітили, що ми років 25 живемо при диктатурі? Бо кожен президент, кожен – грубо порушує закони та не несе жодної відповідальності за це. Немає такої в природі сили, котрій можна поскаржитися, і вона прийде та покарає українського президента.

Ця диктатура сакральна, інакше сиділи б хоча б екс-президенти. За грабунок країни, за пряме незаконне керівництво силовиками тощо. Але ні, вони – пам’ятники нинішньому президенту, його іпостасі, символи. Хоча вони і вороги інколи один одному, але чинний президент їх не саджає – бо інститут президентаріату священний.

Мої маленькі поціновувачі свободи, наш суспільний договір, якщо він взагалі існує, передбачає виборну посаду диктатора.

Жодних парламентів у народній уяві, котра інфікована рабськими рисами, не існує – є лише цар, король, ель президенте в латиноамериканському стилі, котрого вибирають, щоб правити усім і відповідати за усе.

І парламентаризм існує лише, бо, по-перше, так прийнято у пристойних домах – тримати опудало симпатичного та потєшного парламенту. А по-друге, треба розмивати відповідальність ель президенте у народі за допомогою Кабміну, парламенту, Генштабу, Верховного і Конституційного судів. Цей натовп запозичених із західних конституцій інституцій та органів існує лише для того, щоб президент міг у ньому комфортно загубитися.

Так придумав Кучма, так і далі живемо.

Єдине, чим я пишаюся, що у певний момент мені та моїм побратимам вдалося переконати український народ покарати хоча б одного президента підручними засобами.

Сподіваюся, ще не вечір української історії та надалі будуть більш формалізовані процеси.