Чи мають українці право ненавидіти росіян та білорусів

Мене трусить від того, що русня, яка сотнями тисяч втікає з РФ, пише мільйони твітів і постів на тему «ми теж окуповані». Ні. Вони не окуповані. І білоруси не окуповані. Вони лохи. Це різні речі. Ізюм був окупований. можна роздивіться його на гугл-картах. Дуже сильно він схожий на Ніжній? Чи на Гродно? Ні, взагалі не схожий.

Під дулами автоматів їх водили голосувати за Путіна? Ні, не було такого. Можливо, Путін і фальсифікував ті вибори, але ж їх це влаштовувало, правда? Вони ж не вийшли на протести? Не знесли Путіна, правда? Це не окупація. і коли вони називають свою власну нікчемність окупацією, це маніпуляція настільки низького штибу, настільки жалюгідна, що мене аж пересмикує. Люди ставлять знак дорівнює між катуваннями, вбивствами і згвалтуваннями, між життям під дулом автомата і… просто інертністю. І це так по-російські.

З 2014 року я живу за принципом «рускій-значіт-н**уй» і мені здавалося, що це настільки очевидна істина, що після 2016 я вже навіть не займаюся проповіддю ціїє благої звістки, я думала, це все одно що проповідувати іслам в Саудівській Аравії. Але в наших ефірах і соцмережах після 24 лютого корости під назвою «русскійлібєрал» стало в рази більше, ніж до повномасштабного вторгнення, і якщо чесно, мене це шокує.

Мене пригнічує ця негидливість, з якою наш споживач поглинає весь цей контент, всі ці ефіри, на яких умовний сферичний Фейгін шамкотливо розповідає про те, що Путін підірве ЗАЕС, санкції недостатні (читай – не працюють), а візи відміняти росіянам не можна. І ненавидіти їх неможна, бо це вже фашизм – ненавидіти русскіх, поки вони тисячами кожного дня заривають в землю українців. Це не російська адженда, ні, ви що.

У стрічці анахронічного винаходу древніх «Фейсбук» мені трапився пассаж колись помітного московського публіциста Шендеровича. І тільки дивна любов до всього дрібного, старого і жалюгідного змусила мене прослухати його коротку строкату промову. В промові Шендерович каже, що йому дуже боляче від того, що деякі люди (українці) ненавидять прям усіх разом росіян. Пан Ш і правда виглядає дуже погано, і, мабуть, дійсно страждає, але, вочевидь, він захоплений емоціями не настільки сильно, щоб забути зманіпулювати темою антисемітизму.

Закінчує він в такий спосіб, щоб ми ніколи не подумали, що він має щось спільне з путінським режимом – звинувачує нас в нацизмі. І тут є дещо таке, що мене дуже сильно дратує – він говорить про виключну провину Путіна і про відсутність колективної відповідальності як і всі вони, так, ніби нам тут просто пощастило, що в нас нема диктатури.

Ніби ну це просто як вишні – десь родить, а десь ні, розумієте? І він тим самим просто нівелює багаторічні зусилля нас всіх, хто роками, просто замість жити своє єдине безцінне життя, виходив на всі грьобані мітинги, махався з мусорами, мерз під адмінбудівлями, ризикував життям, свободою, ховав друзів, боявся! Так, ми теж боялись! Уявіть собі.

Ніби не було прусака Кучми, всіх його клептократів, ніби не було Януковича (два рази), Медведчука, безлічі міських князьків, які будували собі удєльниє княжества, які вбивали і заганяли активістів по всій країні. Ніби мусора не вбивали нікого у відділках, не гвалтували, не стріляли в дітей. Ніби СБУ не фальсифікувала справи проти опозиційних політиків, ніби не вбивали журналістів, ніби не було (і не є) абсолютно керованого судочинства. Все було, і більша частина з цього ганебного списку продовжує існувати. Різниця лише в тому, що ми продовжуємо на все це реагувати і боротися з цим. Ми не приймаємо це як норму і норма поступово рухається в наш бік.

І там і там можуть бути злочини, корупція і зловживання владою. Просто десь це нормально, наприклад – в Росії, а десь – ненормально, і можна за це отримати відставку, тюрячку і ганьбу. Але росіяни з білорусами, схоже, вважають, що це просто співпадіння, що з усіх пострадянських країн тільки ми і ще балтійці (які були під СРСР в два рази менший строк ніж ми) лишилися вільними і не дозволили монтаж диктатури. Ні, бляха, це не співпадіння, це свідома і відчайдушна робота кількох поколінь людей. Більша частина з яких не отримала з цього нічого крім такої дрібнички, як свобода та гідність. Більша частина з яких має в результаті лише хронічні захворювання і мертвих друзів. Ну і пару-тройку відкритих справ в мусарці дехто.

І крім того, на цих безкінечних мітингах, пікетуваннях та протестах, я бачила безліч людей, яких умовно можна назвати «простими роботягами», які не мають кар‘єри ні в медіях, ні в ГО, ні в посольствах, люди, яким просто не плювати, люди, які після робочого дня в магазині чи в офісі чи на заводі, йдуть не додому під телевізор, а на мітинг. І не тому що їм вдома погано, а тому що в країні – погано. Це все люди, яких нема в рашці, і ніколи не буде. І всі ці люди продовжують боротись, і заслуговують на право називати ворогом того, хто ворогом є, заслуговують на право називати речі своїми іменами, поки в рашці вигадують нові рівні езопової мови, заслуговують на право сказати, що всі росіяне поділяються на два типи: мразі і ссикуни. Наше право бути вільними ми вибороли, поки всі решта лінувались або боялись.

Поки білорусам в Білорусі дуже подобалось, що в них все по гостам і дороги рівненькі, а росіянам в Росії дуже подобалось, що в них лєнін в мавзолеї і п’янкий фльор величі, нам не подобався жоден президент і жоден парламент, ми знали імена своїх генпрокурорів і голів СБУ, і не боялися вголос казати про те, що вони лайно і мають піти. Тут нема нічого випадкового, а монтувати диктатуру тут намагалися не тільки наші вожді, а і той кривавий монстр, якого в рашці продовжують боятися і обожнювати водночас.

Він тому і напав, що не зміг побудувати тут проксі диктатуру, на зразок білоруської чи вірменської. Чи грузинської, чи казаської. І ми маємо право ненавидіти усіх росіян, і будемо ненавидити і зневажати. І вони приймуть це, і, зрештою, погодяться з цим, бо вони знають що ми праві, вони знають ціну собі.