Що таке «висока російська культура». Пояснюю на прикладі Пастернака

В тьмяному світлі сердець, що жевріють таємною пристрастю до російської культури, або окремих її представників, хочу і я в дечому зізнатися.

Я обожнюю Пастернака.

Не видаляйте мене, чекайте, ви ж не знаєте чому.

Я обожнюю Пастернака, тому що саме він, а не ніякий не Достоєвський є взірцем справжньої російської культури. Достоєвський – це крайність, він надто відвертий для російського представника культури, для російського інтелігента Достоєвський це занадто, він завжди викликає або тільки гидливість, або ж і гидливість також разом із захопленням.

І це також зрозуміло, адже Достоєвський – це єдиний талановитий російський літератор на все «золоте» 19 сторіччя. Але він не взірець, ні, абсолютно непереможний тут, просто концентрована російська культурка – це Борис Пастернак.

Я нагадаю, що Борис Пастернак – нобелівський лауреат

Приблизно такий же, як і цей жалюгідний журналіст, який отримав Премію миру нещодавно і не може назвати війну війною. Премія за «Доктора Живаго» абсолютно політична, видана Пастернаку виключно з політичною метою, роман навіть не був перекладений європейськими мовами, коли розглядався комітетом.

Про «Доктора Живаго» був лише міф, міф про «великий роман», роман-епоху, і цей міф створив сам Пастернак. Він був впевнений в тому, що це найкраще найвеличніше його творіння, і не соромився про це говорити, створюючи роману рекламу і підживлюючи очікування. Саме тому в Комітеті вхопилися за «ДЖ», бо конче необхідно було винагородити щось антирадянське, щось хоч трохи опозиційне.

Але це неможливо читати. Ганьба. Провал. Сюжет провисає, купа нелогічних стиковок, персонажі непрописані, характерів нема, вчинки нелогічні. Кожні 10 сторінок питаєш себе: Що?! А це звідки взялося? А це навіщо? Шо я читаю? Навіщо?

Навколо цієї напівлітератури критики утворили ледь не цілий інститут, намагаючись довести, що роман це не посна фігня, а так і було задумано. «Операція йде за планом»

При цьому, за життя Пастернака травили за нього, хоча, по факту, травити й не було за що, тільки за те, що його винагородили, тобто за те, що він «іноагент», хоча він ні на мить не припиняв служити росії і все своє життя присвятив тому, щоби бути хоча би трошечки русскім. І, звісно, досяг в цьому вершини.

Це була людина, просякнута боягузтвом і конформізмом. Все життя він писав про наволочкі і занавесочкі і скріп кресла в переделкіно, щоби не писати ні про що справді важливе. Все життя він ховався в цих плюшевих складках, а коли доля витягла його звідти і швирнула в нього нобелевську премію, він так зажурився і злякався що помер. Як хом’ячок.

Він бідкався що його травлять інші письменники, при цьому сам він, маючи можливість допомогти Цвєтаєвій, наприклад, яка тупо вмирала з голоду в Єлабугє, просто відморозився. При тому, що в них був бурний епістолярний роман, але вислати їй грошей він злякався. А раптом за таке із пєрєдєлкіна виженуть? Як він тоді без абажура з бахромой?

І в цьому вся російська культура, вона така вся – бездарна, конформістська, ляклива, при цьому неймовірно претензійна

І західна цивілізація цікавиться нею як уособленням слов’янства, яким вона теж не є. Тобто це не культура, а просто риторичний прийом, абсолютно порожній всередині і навіть зовні некрасивий – наволочка, підстаканник, абажюр.

За це неймовірне співпадіння і зовнішнього і внутрішнього я і обожнюю Пастернака. Немає нічого кращого ніж він, коли ви намагаєтесь пояснити комусь що таке насправді висока російська культура.