Що об’єднує військові приготування Росії біля кордонів України та Олімпійські ігри в Пекіні-2022
Ігрища в ґо...
Навіть якщо ви не бачите зв'язку між переміщенням «зелених мас» Шойгу та Олімпійськими іграми в Пекіні-2022, він є.
Упродовж кількох останніх тижнів військові приготування Росії тримали в напрузі не тільки Україну, а й її союзників, особливо членів НАТО. Путін намагався продемонструвати, що його можливості створювати вогнища напруги нікуди не зникли і в епоху ковіду. І на це різні частини як Заходу, так і Сходу реагували кожна в міру своєї сміливості й зацікавленості.
Зрештою, «раптові перевірки» раптово ж припинилися. Україна продемонструвала здатність до мобілізації як зовнішніх, так і внутрішніх ресурсів. Удалося також зробити виміри настроїв у суспільстві та аналіз розстановки політичних сил. У цьому й полягає користь від путінських «ін'єкцій»: вони допомагають виробити антитіла до майбутніх лихоманок.
Те, що ми побачили, цілком уписується в безглузду і, в остаточному підсумку, програшну політику Росії щодо України впродовж останніх уже не років, а півтора десятиліть.
Масштабні навчання та перекидання військ до наших кордонів відбуваються не вперше. Звісно ж, це дуже небезпечно, і, звісно ж, неможливо виключати відновлення агресії. Постає запитання: чи настільки в Кремлі осліплені ненавистю, що не розуміють усієї небезпеки воєнного нападу на 40-мільйонну країну з 200-тисячною армією, покриту мережею нафтопроводів і газопроводів, хімічних підприємств і з 15 блоками АЕС?
Хоч би який сценарій розглядали, навіть спроба просто відсунути лінію розмежування на Сході України або «пробити» коридор у Крим, – кожен із цих кроків загрожує величезними втратами і критичним посиленням міжнародного тиску на Москву. Оцінки боєздатності української армії, озвучені західними експертами в закордонних ЗМІ, однозначні – втрат збройним силам РФ буде завдано величезних.
Можливо, щоб зрозуміти справжні наміри Кремля, слід подивитися на ситуацію в ширшому контексті, зробити своєрідний zoom out.
У квітні зарухалися не тільки підрозділи армії РФ, а й особисто Владімір Путін, який вийшов-таки з бункера. Він, зокрема, викрив «змову» західних спецслужб щодо «знищення» сім'ї й самого Лукашенка, виступив із посланням до Федеральних зборів (до речі, дуже слабким), поговорив телефоном із Джо Байденом. Його пропагандисти посилено вдавали, що все йде за сценарієм Москви і це Путін визначає, де в кожному конкретному випадку проходять «червоні лінії». Перевіримо, чи це так.
Насамперед варто глянути на Вашингтон. З кожним днем стає дедалі очевидніше, що нова команда адміністрації США вже активно розпочала формування власного підходу до світових справ. Вона виявилася чудово підготовленою, особливо на тлі неофітів Дональда Трампа. Оскільки ж основним головним болем Вашингтона є зовсім не «бензоколонка, яка вважає себе країною», а ситуація в Південно-Східній та Східній Азії, саме «китайським питанням» переймається Білий дім найбільше.
Цікава тактика нової вашингтонської команди.
Байден посилає Джона Керрі (спецпредставника з питань клімату) до Шанхая, де той проводить переговори з керівництвом Держради КНР, а потім направляє хай і неофіційну, але важливу делегацію на Тайвань. Телефонує Путіну, пропонує зустрітися, запрошує на кліматичний саміт, а через кілька днів впроваджує нові санкції й висилає російських дипломатів. Телефонує президентові Туреччини Реджепу Ердогану, щоб домовитися про зустріч і обговорити двосторонні відносини, після чого визнає геноцид вірмен – дуже болюче для Туреччини питання. Запрошує до Вашингтона – першим із-поміж закордонних лідерів – прем'єр-міністра Японії, показавши тим самим тій-таки Європі, де відтепер містяться основні інтереси Вашингтона. Число Newsweek після цієї зустрічі вийшло з розлогим аналітичним матеріалом, портретом Йосіхіде Суґа на обкладинці та написом Ally in Chief.
Немає жодних сумнівів, що саме за цим самітом дуже уважно стежили з Пекіна. Це зрозуміло з блискавичної реакції Піднебесної на спільну американсько-японську декларацію. Насамперед Пекін дуже різко зреагував на загалом досить м'яке згадування про Тайвань у підсумкових документах саміту (що сталося вперше з 1969 року, коли президент Річард Ніксон і прем'єр-міністр Ейсаку Сато використали схоже формулювання). І зроблено це було спочатку на рівні посольства КНР у США, потім через посольство КНР у Токіо і лише згодом – на рівні МЗС КНР.
Тайвань – дуже чутлива тема не тільки для Пекіна, а й для всього регіону. Дійшло до того, що в аналітичних записках і публікаціях у японських ЗМІ провели паралель між Тайванем та Кримом: за твердженнями деяких аналітиків, у Пекіні дуже уважно стежать за розвитком ситуації навколо окупації півострова, ніби намагаючись спрогнозувати реакцію світу на можливе силове вирішення «тайванського питання».
Можна припустити, що й дзвінок Байдена Путіну був сприйнятий у Пекіні насторожено. Адже це не з Москвою, а з Пекіном має домовлятися Вашингтон. Лідери США і КНР довго говорили по телефону 10 лютого. Однак пропозиція зустрітися вже цього літа, особисто і в третій країні, надійшла саме на адресу Росії. Але ж 1 липня виповнюється 100 років КПК, і, безперечно, це буде момент визначення цілей та завдань Китаю на новий досяжний для огляду історичний період. Цілком логічно, щоб дві найбільші держави світу бодай розпочали діалог, який поки що заморожений на рівні обміну жорсткою риторикою в Анкоріджі та взаємними докорами в усіх можливих опосередкованих форматах.
Стримування Китаю – настільки серйозна проблема для США, що у квітні в комітеті з міжнародних справ Сенату переважною більшістю було схвалено законопроєкт про стратегічне суперництво з КНР. Крім чималих фінансових ресурсів на різні ініціативи в галузі оборони, інформаційної політики та кібербезпеки, передбачається в кожному федеральному відомстві впровадити спеціальні керівні посади для координації політики в контексті стратегічних цілей США у протистоянні Китаю.
Список країн-партнерів у Південно-Східній Азії, яким поставлятиметься озброєння за зниженими цінами, розширюється за рахунок Таїланду, Індонезії, В'єтнаму та Малайзії (досі такий статус був тільки у Філіппін). У законопроєкті є й таке дуже чутливе для Китаю питання як «дипломатичний бойкот» Олімпійських ігор-2022. У разі прийняття законопроєкту американські дипломати та інші офіційні особи бойкотуватимуть Ігри, хоча спортсменів це поки що не стосується.
Певна річ, Китай прийняв виклик і не обмежився протестами в контексті згадування Тайваню та осудом сенатського законопроєкту. Сі Цзіньпін виступив на відкритті Боаоського Азійського форуму, засудив спроби «зведення стін» у період глобалізації й відкритості, назвав політику перегляду логістичних ланцюжків такою, що «суперечить законам економіки та ринковим принципам», висловився проти «нової холодної війни», маючи на увазі, звісно, відносини Китаю та США.
Крім того, саме в день саміту США–Японія відбувся онлайн-саміт КНР–Німеччина– Франція, на якому Сі Цзіньпін, Ангела Меркель і Емманюель Макрон обговорили кліматичні проблеми та інвестиційну угоду. Тим самим Пекін дав зрозуміти, що не віддає пальму першості в цих питаннях Вашингтону, і спробував пом'якшити шкоду, завдану недавніми санкціями ЄС проти КНР і кроками у відповідь Піднебесної. Три дні потому ЄС прийняв нарешті свою Індо-Тихоокеанську стратегію, в якій записав, що «якщо Китай є частиною проблеми, то він же є й частиною її вирішення».
Одна з найбільш зацікавлених країн, у контексті китайської політики США, – Японія. І тому, що острови Сенкаку набагато ближче до Тайваню, ніж до Окінави, і тому, що Китай – найбільший торговий партнер. У 2020 році Японія експортувала в КНР товарів на 141,2 млрд дол. (22% експорту Японії), США – на 124 млрд дол. (7% експорту). У 2019 році інвестиції Японії в КНР перевищили 14 млрд дол., США – 7,5 млрд. Якщо дійде до збройних сутичок навколо Тайваню, Японія виявиться найбільш уразливою.
Тому, за свідченнями японських ЗМІ, у Токіо розробляють плани активації стратегічних резервів нафти, скрапленого газу та продовольства на випадок блокування Східно-Китайського і Південно-Китайського морів. Не можна не думати про наслідки для світової економіки і тоді, якщо щось станеться з Taiwan Semiconductor Manufacturing Co. – глобальним лідером ринку напівпровідників.
У китайській проблематиці, безперечно, є й фактор Росії. Здається, що «дружбу» КНР і Росії поліпшувати далі вже нікуди, однак вони далеко не союзники. Понад те, їхні стратегічні цілі зовсім різні: Китай хоче зберегти і примножити нинішній світовий порядок, а Росія прагне зруйнувати його та переінакшити по-своєму. Рішення про участь у кліматичному саміті, яке Сі Цзіньпін схвалив ледь не в останній момент, приймалося, без сумніву, з урахуванням відповідного запрошення Путіну, хоча навіть порівнювати можливий внесок у вирішення кліматичних проблем із боку РФ і КНР попросту безглуздо. Від дій Пекіна залежить дуже багато, від Москви – практично, нічого.
Що до всіх цих проблем Україні? Так само, як Будапештський меморандум «спливав», коли робилися спроби дати гарантії безпеки Кім Чен Ину в обмін на ядерне роззброєння, так і окупація Криму розглядається тепер як певний досвід у контексті можливих дій проти Тайваню.
Китай, як відомо, не визнає окупації Криму, але дуже болісно ставиться до будь-яких кроків у напрямі Тайваню, вважаючи це питання внутрішньою справою КНР, як і проблему уйгурів. Досить доречно у квітні в Project Syndicate з'явилася стаття авторитетного професора Колумбійського університету Джеффрі Сакса, який заявив, що вживання слова «геноцид» у контексті проблеми уйгурів у Сінцзяні необґрунтоване. На його думку, порушення прав уйгурів є, але доказів геноциду – немає.
«Ігрища престолів», що розгортаються, мають багатоплановий характер. Сьогодні в центрі уваги – боротьба за лідерство в майбутньому технологічному устрої і лише в другу чергу – локальні питання безпеки. Як завжди, коли у відносини двох втручається третій, ситуація ускладнюється до неможливості. Особливо кепсько, коли цей третій вважає себе, як мінімум, другим, якщо не першим, не маючи на це жодних підстав.
За таких умов розуміння ситуації та готовність до будь-яких несподіванок – чудова тактика. В нові часи гратимуть не в шахи, не в нарди й не «в Чапаєва», а в ґо.
Коментарі — 0