Як збудувати Україну мрії після перемоги. Історичні приклади

2023 рік має стати роком нашої перемоги, і ми вже розуміємо, що ця перемога не буде миттєвим актом. Побудова України нашої мрії потребуватиме  часу, ресурсів і зусиль безпрецедентного у післявоєнній історії Європи масштабу. Досвід безлічі країн світу, що поставали  з руїн руйнівних і кривавих воєн минулого століття, дозволяє оцінити шлях, який нам ще належить пройти. 

Ми вже добре знаємо, що таке план Маршалла для післявоєнної Європи, і навіть говоримо про такий  план для України. І, хоча контекст, зміст та цільові настанови плану Маршалла формулювалися й здійснювалися в абсолютно іншу історичну епоху, ідея зрозуміла, – ми розраховуємо на допомогу демократичної  спільноти  у відновленні й модернізації економіки, промислової та соціальної інфраструктури України. Цей процес, в ідеалі, має включати і вирішення політичних завдань – членство в Європейському Союзі та НАТО.

План Маршалла заведено вважати успішним, хоча деякі елементи цього успіху стали реальністю лише через десятиліття, з об'єднанням Німеччини, розвалом СРСР і входженням країн колишнього радянського блоку до ЄС і НАТО. Заведено  думати, що ми добре ознайомлені з процесами піднесення  післявоєнної Європи, однак не менш, коли не більш цікаві процеси, згодом названі різноманітними «економічними дивами», відбувалися  і в Східній Азії – в Японії, Кореї, В'єтнамі. Десять років тому з книжки Дарона Аджемоглу і Джеймса Робінсона Why Nations Fail: The Origins of Power, Prosperity, and Poverty ми дізналися, чому не всім державам пощастило стати багатими та успішними. Але сьогодні дуже цікаво звернути увагу й на інший аспект – не той, чому нації провалюють домашні завдання, а як вони відроджуються та що лежить в основі успіху держав, котрі  після багатолітніх руйнівних воєн упродовж  умовних десятка років переходили з ліги найбідніших у «велику двадцятку». І таких прикладів уже кілька.

Безліч історичних, культурних, соціальних та політичних чинників  розділяють країни Східної Азії. Лише на перший погляд здається, що цей регіон однорідний і являє собою мирну й усталену спільноту  хай і різних за своїм державним устроєм та ідеологічними вподобаннями, але все-таки дружніх держав. Насправді, як влучно зазначив один місцевий оглядач, це Європу можна розглядати як таку собі «коробку», куди акуратно «складені» та «підігнані» практично всі держави континенту, разом зі своїми  проблемами й претензіями, і яка надійно запечатана печатками ЄС і НАТО. В Азії нічого такого  не побачите. Навіть держави, що мають спільний кордон і  тисячоліттями перебували в дружніх або не дуже відносинах, зберігають свою самобутність (нікому, наприклад, не спаде на думку називати корейців і китайців «одним народом» або захищати китайські канджі в Японії, які Країна Вранішнього Сонця запозичила, проте називає по-своєму), мають власні релігійні вподобання й таять образи на сусідів. Але вони навчилися жити разом, шукати й знаходити шляхи до співпраці. Розглянемо декотрі  найважливіші чинники, які обумовили «диво на річці Ханган», що протікає через Сеул, успіх в'єтнамської стратегії «доймой» і волю до відродження, багатократно продемонстровану Японією після трагічних подій минулого століття – небаченого за силою землетрусу в Токіо (1923) та  дуже болісної поразки у Другій світовій війні.

В'єтнам був французькою колонією впродовж майже ста років, до 1954 року. Визволення від колоніалізму після Першої Індокитайської війни (саме тоді у   США і створювався план Маршалла) закінчилося поділом на Північ та Південь. Війна між ними спалахнула в 1965-му і тривала десять років. Останній американський солдат залишив Південний В'єтнам лише 30 квітня 1975 року. Інфраструктура країни практично повністю була зруйнована, землі отруєні агентом «орандж» або спалені напалмом і заміновані, два мільйони людей загинули, включно з 700 тисячами цивільних. Здавалося, і так  бідна країна не має жодних шансів на відродження. Ще 1986 року рівень інфляції в цій країні становив 378%, а 70% населення жили за межею бідності. Відтоді прямі іноземні інвестиції зросли в понад  200 разів, ВВП на душу населення – в більш ніж  10 разів, а рівень бідності впав до 5%. Foxconn – один із найбільших  виробників електроніки для всіх великих технологічних компаній, включно з Apple, інвестує 300 млн дол. у новий завод на півночі В'єтнаму, Google і Microsoft планують перенести чималу частину виробництва своїх продуктів до В'єтнаму. У розпал ковіду прямі інвестиції до цієї країни продовжували зростати і збільшилися на 9%.

Цей процес започаткований  у 1990-х, коли В'єтнам прийняв стратегію «доймой», що заохочувала приватне підприємництво, визнала приватну власність на землю, скасувала колективне землеробство. У В'єтнамі побудували   необхідну інфраструктуру та забезпечили підготовку досить кваліфікованої, але все ще дешевої робочої сили для створення експортно-орієнтованих виробництв. В'єтнам увійшов до системи зон вільної торгівлі, спочатку з АСЕАН, потім зі США, домігся значної лібералізації зовнішньої торгівлі, провів дерегуляцію бізнесу. Було прийнято закони на захист іноземних інвестицій, знижено бюрократичний тиск, чималі ресурси спрямовано на освіту та підготовку кадрів.

 Слід також визнати, що привабливість В'єтнаму забезпечується близькістю Китаю, звідки останніми роками спостерігається відплив іноземних компаній (тільки 2021 року 11 тисяч «іноземців» залишили КНР). Чимало їх перенесли виробництва саме до В'єтнаму, не змінюючи орієнтованості на ринок Азії. Ще 2017 року В'єтнам став найбільшим у регіоні експортером одягу та  другим – електроніки, і ця тенденція зміцнюється.

Південнокорейське диво на річці Ханган відбулося  раніше від  в'єтнамського й потребувало  більше часу. Мало хто знає, що впродовж  восьми років після закінчення трирічної корейської війни (1950–1953) саме Північ демонструвала потужне економічне зростання, тоді  як Південь перебував у стані перманентної політичної кризи, економічної стагнації зі значною корупційною складовою. Країна практично повністю покладалася на допомогу США і проводила політику локалізації та імпортозаміщення (провалену через низьку ємність внутрішнього ринку). Військовий переворот 1961 року змінив усе. Країна стала проводити політику нарощування експорту, землю віддали тим, хто її обробляє, а колишні латифундисти стали інвестувати нагромаджені ресурси в освіту. Саме освіта – всіх і вся, високі стандарти у школах, які однаково підтримувалися в містах і селах, стала інструментом, що дозволив змінити обличчя країни. На місце старих перевірених, але корумпованих кадрів прийшли молоді підприємці й  керівники, які здобули  освіту у США і були мотивовані вивести Південну Корею з кола  найбідніших країн світу у вищу лігу – спочатку регіональну, а потім і світову.

Важливо зазначити, що, на відміну від укоріненого в нас уявлення про непотрібність державних інститутів, і в Кореї, і у В'єтнамі вони зіграли величезну роль. Просто функції, які на них покладалися – формування і створення умов  для реалізації державної політики, кваліфікація державних службовців та довіра, що встановилася між державою і підприємцями, – відрізнялися від ситуації в інших країнах. Коли у 1998 році внаслідок   фінансової кризи Республіка Корея попросила допомоги у МВФ, а потім не могла впоратися з виплатою боргів, 3, 5 мільйона громадян країни (чверть населення) добровільно здали своє  сімейне золото, щоб розпочати виплату боргів. За два місяці було зібрано 226 тонн золота на суму 2,2 млрд дол. Ця всенародна кампанія, підтримана знаменитостями та бізнесом, дозволила Південній Кореї на три роки раніше терміну виплатити МВФ усі борги на суму 56 млрд дол. і повернутися в зону економічної стабільності.

Говорячи  про успіхи економічного розвитку В'єтнаму та Південної Кореї, неможливо заперечувати очевидне, а саме той факт, що реформи здійснювалися в умовах, далеких від ідеалів демократії. Тимчасом  владі й суспільству вдавалося у критичні періоди узгоджувати певний соціальний контракт про взаємну підтримку в ім’я спільних цілей. Здавалося б, нагромаджений досвід дозволяє уникати нових конфліктів. Однак буде перебільшенням стверджувати, що ситуація у Східній Азії стабільна й імунітету від криз досягнуто. Ситуація навколо дедалі агресивнішої риторики з боку КНДР, різке уповільнення економіки КНР та загроза кризи навколо Тайваню, санкції проти Москви на тлі стрімкої деградації РФ у міжнародного ізгоя, що має наслідком розбалансування  світових ринків енергоресурсів і продовольства, може бути стабілізована тільки за рахунок іншого потужного гравця, і, схоже, таким знову може стати Японія.

У минулому столітті Японія кілька раз поставала  з руїн після нищівних подій природного і неприродного характеру. Землетрус у районі Токіо і Йокогами 1923 року забрав понад 100 тисяч життів, 370 тисяч будинків було зруйновано, пожежі знищили інфраструктуру найрозвиненішого регіону країни. Японці не стали відновлювати те, що було зруйноване. Вони просто побудували свої міста заново. При цьому було прийнято закони та урядові рішення, що дозволили провести перерозподіл землі, яка перебувала у приватній власності, в інтересах усієї міської  спільноти. Так було спроєктовано нові дороги, парки, соціальну інфраструктуру. Спеціальні комітети в кожному районі міста, створені на основі, як тепер сказали б, публічно-державного партнерства, займалися ретельним плануванням і врегулюванням спорів із землевласниками. Уряд відмовився виділяти кошти з центрального бюджету, яких просила місцева влада, тому їй довелося проявляти креативність.

Після Другої світової завдання відновлення повністю знищених бомбардуваннями Токіо, Хіросіми, Нагасакі, Окінави та  багатьох інших місць, практично стертих з обличчя землі, було значно складнішим. Японія втратила вбитими понад 2, 5 мільйона людей, капітулювала у війні, ВВП скоротився майже наполовину. Тимчасом  із війни повернулися сотні тисяч солдатів, які мріяли відновити країну і подолати наслідки поразки та американської окупації. Японія прийняла умови угоди в Сан-Франциско й розпочала  модернізацію економіки.

США відмовилися вимагати виплату репарацій,  давши уряду можливість інвестувати чималі  ресурси (частину їх за рахунок допомоги США) у будівництво енергетичних потужностей, виробництво добрив та сталі. Центральна ідея полягала в тому, що створення нової промислової бази має відбуватися на основі найсучасніших технологій і обладнання. Згодом стали розбудовуватися важке машинобудування й електроніка. Модернізація супроводжувалася розвитком системи освіти, підготовки та перепідготовки кадрів. Важливим фактором стало зняття тиску військово-промислового комплексу на економіку, – практично вся промислова база була націлена на цивільні  потреби. У результаті, між 1953 і 1965 роками ВВП Японії зростав у середньому на 9% на рік. У 1965 році понад 40% населення працювало у сфері промисловості, що означало формування нової структури економіки – промислової, на відміну від  традиційної аграрної.

І Японія не просто піднялася  після війни, вона зіграла величезну роль у допомозі іншим країнам, у тому числі В'єтнаму та Республіці Корея. Не випадково вже цього року В'єтнам звернувся до Японії з проханням побудувати систему швидкісних залізниць – проєкт вартістю 65 млрд дол. Це те, що Японія вміє. Тільки в березні 2022 року Японія припинила надання допомоги Китаю. Упродовж  42 років Японія допомогла КНР на суму 3 трлн 660 млрд єн, що, за найскромнішими підрахунками, становить близько 30 млрд дол. Легендарною є історія допомоги Японії Китаю в період початку реформ Ден Сяопіна.

Досвід відродження країн Східної Азії дозволяє зробити деякі висновки. У всіх випадках винятково важливою була роль державних інститутів, які  координували  різні програми в інтересах усього суспільства, створювали  сприятливі  економічні та організаційні умови для орієнтованого на експорт бізнесу. Реалізація реформ була б неможливою без взаємної довіри між народом і владою, інвестицій у людський капітал, справедливого розподілу соціальних благ між членами суспільства. Як виявилося, для успіху важливо не тільки мати стратегічні цілі, а й уміти їх артикулювати, виявляти справжній патріотизм та волю до їх  досягнення.

 Жодна країна не піднімалася самотужки, спираючись виключно на власні сили. Украй  важливо мати критичну масу надійних союзників, створювати сприятливі зовнішні умови, використовувати регіональну та галузеву кон'юнктуру для позитивного позиціювання на міжнародних ринках. Нарешті, в суспільстві має бути критична маса лідерів, готових брати на себе відповідальність, реалізовувати ефективну взаємодію як між різними верствами суспільства, так і з зовнішніми партнерами, тримати високу планку соціальної відповідальності. До нас цей шлях пройшли країни, які перебували далеко не в найкращих стартових умовах. Вони змогли, і ми зможемо. Головне – бачити мету, вірити в себе і, нарешті, навчитися не створювати додаткових перепон.