Повернення дядечка Джо

Будучи американським президентом, нарцисом і тролем в одній особі, він сфокусував на собі загальну увагу, і відвикати від цього буде важко обом сторонам: і Трампу, і глядачам. Якесь фантомне взаємне намацування ще якийсь час триватиме, але це не те, зовсім не те.

України під час президентства Трампа в американському порядку денному було з надлишком, один «український» імпічмент чого вартий, та й Хантер Байден відтепер навіки асоціюється з нашої прекрасною Батьківщиною, хоча не такої слави для неї нам би хотілося. Зате з приходом тата Байдена в Білий дім з'являється надія, що Україна і Америка займуть в справах один одного більш приємне і корисне місце.

Судячи з імен тих, хто буде в новій адміністрації займатися питаннями національної безпеки і зовнішньої політики, вельмишановні стратегічні партнери не зажадають значного часу для входження в курс справ і тривалого напрацювання позиції щодо України і суміжних територій. Хоча, безумовно, ситуація з часів віцепрезидентства Байдена сильно змінилася, і вже тільки тому не варто від нього чекати, як каже сам переможець виборів, чогось на кшталт третього терміну Барака Обами.

Трампізація американо-українських відносин призвела до того, що з нашого боку головні зусилля докладалися, щоб не вляпатися в якусь історію з Руді Джуліані, особистим адвокатом і довіреною особою президента США, який невпинно вплутував Трампа в нові скандали в ході спроб виплутати з попередніх. 45-го президента згадки про Україну злили не менше, ніж розповіді про його зворушливе ставлення до Путіна. З урахуванням загальної якості політики Єрмака-Зеленського, може, і слава богу, що на цьому напрямку не нагромадили багато всього дивного, людям Байдена менше розгрібати. І безумовно позитивним моментом буде відродження «вашингтонського обкому», вже кому-кому, а Володимиру Зеленському цілющі стусани з-за океану просто життєво необхідні.

З поверненням пильної уваги Сполучених Штатів до зовнішнього світу і наших обставин зокрема, з'являється перспектива Україні завести собі, нарешті, під згубним впливом Білого дому, більш ясне уявлення про власне місце в регіоні, про динаміку тутешніх процесів і уточнити в зв'язку з цим контури зовнішньої і внутрішньої політики. Вже очевидно, що хитро наївна ідея переконати Володимира Путіна розділити лаври миротворця з новим українським керівництвом наказала довго жити. А на ній, і, схоже, тільки на ній ґрунтувалися високі очікування Володимира Зеленського від власного президентства. Зараз же все вказує на те, що Росія не тільки не буде рухатися назустріч. Путінський режим на очах все більше посилюється, а в Білорусі ми спостерігаємо відверте озвіріння, з благословення та за повної підтримки Кремля, який рухається в тому ж напрямку. Роль України як показового ворога, де в Києві нібито створений центр ЦРУ із дестабілізації, як заявив нещодавно Лукашенко, тільки зростає. Раз вже так, цю роль слід нести свідомо і з честю.

З іншого боку, розвіялися постмайданні ілюзії, помахала рукою надія швидше вибратися з-під вогню під європейську економічну і натовську військову парасолі, здати важку відповідальність за долю країни в більш надійні руки. Ні, тільки самі, і самі надовго. Владі дуже не вистачає тверезого усвідомлення цього приводу. Втім, їй не вистачає всього. Знову вся надія на дядечка Джо.