Воля як національна ідея

«Ми не свині. Нас не потрібно готувати. Не треба про нас піклуватися», – приблизно так казав Ігор Жданов з трибуни Майдану, коли повсталий народ стояв ще на Європейській площі і не будував барикад. І в цій формулі сконцентровано національну ідею українців, яку нарешті вибили з них гумові кийки «піклувальників» та травмати рейдерів.

Треба ж згадати, звідки походить наш народ, чому ми такі, як є. А походимо ми з «одинців», хуторян-прикордонників, які рухалися далі й далі у знищені кочівниками землі та в степ, з заходу, з Литовської Русі, на схід. Гонорові напівселяни-напіввояки, які перетворювали свої хутори на фортеці за потреби, які миттєво формували військо, які врешті-решт, так як і у 2013 році, побудували Січ. Січ, куди втікали від кривд інквізиції та магнатів тисячі міщан і селян, де всі перемішувалися, маючи спільних ворогів та заради звитяжних походів.

Деякі російські історики, наприклад, Ніколай Ульянов, таврували Січ бандитами-розбійниками з великої дороги, з асоціальною мотивацією грабувати та добиватися шляхетських привілеїв. Схиблений фокус російського консерватизму зрозумілий – порівняйте московські практики і віру в те, що лише богорівний базілевс може подарувати дворянство, маєток та кріпосних, і цей рядок з польського гімну (Co nam obca przemoc wzięła, szablą odbierzemy Що нам чужа сила взяла, шаблею відберемо!). Шаблею, а не плазуванням перед якимсь царем, попом і ханом в одній особі, завойовується шляхетське достоїнство.

Індивідуалізм та анархізм всіх фаз розвитку українства не повинен лякати – адже він складав основу появи і решти сучасних європейських націй. Уявлення про існування прав та свобод, перед якими мусить схиляти голову і найбагатший магнат, і найславніший воєвода, германські завойовники винесли із своїх громад і схрестили ці уявлення із кодифікованим римським правом. Європейську цивілізацію народив германський варвар і римська патриціанка. І ми, Україна, невід’ємна частина цього феномену, що довели і доводимо нині. Але чого ми прагнемо на виході? Це аж ніяк не «добрий гетьман» - як правильно сказав Лесь Подерев’янський: «…І це саме те, що нам треба. Нікого над тобою нема, ніхто тобі нічого не вказує, у тебе купа зброї – і ти маєш дати раду собі та громаді. Виникає почуття відповідальності. Тим більше, завжди існує загроза, що якась банда прибіжить і все забере. Люди тоді починають свідомо гуртуватися.»

Політичні лідери, яких демонстративно відторгнув – але використав і використовує за призначенням – Майдан, мусять зрозуміти (в принципі, розуміння ніби спостерігається), що ми ніколи не будемо їх обожнювати. Гнилі помідори їм гарантовані, повага за обстоювання народних інтересів – теж, а от обожнювання аж ніяк.

Ми любимо свою вільну пресу, ми не можемо прожити без виборів, це свято помсти черговій «падлюці», яка прокралася чи поводила себе нахабно, і так далі. Саме тому нам найбільше пасує парламентська республіка, як в Італії чи Ізраїлі, адже це вічний тоталізатор.

Це не означає, що українці – несерйозні.

Це означає, що ми виганяємо державу з свого приватного життя і платитимемо їй рівно за те, що вона робить корисного.

Звісно, українська точка зору щодо держави не є аж такою лібертаріанською. Ми цінуємо безкоштовну середню та вищу освіту, лаємо здирництво лікарів та ненавидимо, особливо тепер, міліцію. Від цього десь і треба відштовхуватися у пошуку і формулювань нового суспільного договору замість старого, який було зруйновано Віктором Януковичем та його La Familia…

У тому, що відбувається сьогодні в Україні, є чимало середньовічного – так і просяться на перо слова на кшталт «дефенестрація», «фронда», а тисячі громадян, які прямують до мерії під тривожний набат, а молебні зі сцени майдану?

Автолюбителі, які перетворилися на панцерні загони – чи не нагадує це рибалок Північного моря, які створили грізні флоти гезів, що не раз зганьбили могутню імперію іспанських Габсбургів, яка нахабно намагалася розчавити вільних людей у Фландрії та Нідерландах? То ж, мабуть, не слід дивуватися, що ми на повному серйозі обговорюємо сьогодні суспільний договір, сидячи біля багать у червоних шоломах і з підозрою поглядаючи на Печерські пагорби, де забарикадувалося та оточило себе тілами напівголодних бойових холопів налякане до мікроінсультів «панство-шампанство». Тільки ті з нього, хто встане на коліна перед народом, зможе стати частиною нової суспільної угоди. Бо їх і нас назавжди розокремила кров.

Права і свободи для українців понад усе, хай кремлівські «історики» і називають це «бандитизмом», бо занурені у відмивання ординського ладу не здатні роздивитися справжніх бандитів.

Невтручання держави у приватне життя і приватну ділову ініціативу, пониження соціального статусу канцеляриста до рівня вільного йомена, недоторканість свободи слова і зібрань, провідне місце інтелігенції, а не поліцаїв та гопників у національному публічному житті – ось складові того наріжного каменя, на якому встане Третя Республіка.

Головною повсякденною функцією якої стане реалізація української мрії.