Які зміни можуть принести користь українській зовнішній політиці

1. Насамперед, дискусія щодо багатостраждального Будапештського меморандуму точиться і далі зовсім не просто так (колись доводилося вивчати цю тему максимально глибоко, але бібліографію у пост не вставиш, хоча у бібліотеці Вернадського посилання є): формальне виконання двома гарантами з трьох їхніх зобов'язань(скликання Радбезу ООН) не має жодного стосунку до справжнього значення цього документу, оскільки він став ледь не підмурівком для NPT (Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї та технологій). Відповідно, якщо Будапештський меморандум припинив діяти, так само зник і сенс належності України до цієї угоди. Як відомо, адміністрація Трампа у питанні розмірів клубу ядерних держав має суттєві відмінності від усіх попередніх адміністрацій. Її пріоритет радше полягає у належності ядерних держав до кола союзників і партнерів США. Робимо висновки. 

2. Бойкот діяльності, або «навіть» призупинення членства у ПАРЄ, яка хоча із часом і вросла в коло інститутів ЄС у якості «гуманітарного департаменту», але інтегральною частиною системи Союзу ажніяк не є, буде підтриманий чималою групою країн, давно і небезпідставно роззлючених одкровенною політичною проституцією страсбурзької бюрократії. А крім того, відкритим переслідуванням Францією і Німеччиною своїх егоїстичних інтересів за рахунок інтересів України і не тільки її. Вірогідно, до кінця липня до цієї групи приєднається і Велика Британія. Згадуючи логіку статті д-ра Ентона про «націоналізм, побудований на принципах», як ядро «доктрини Трампа», сенс якого у тому, щоби враховувати національні інтереси інших у тій ж мірі, якою вони враховують твої - є привід поміркувати про те, хто і як враховує українські інтереси, і, ширше, до якої саме Європи ми прагнемо? 

3. Допоки Париж, Берлін і Гаага будуть задкувати перед кримінально-терористичним режимом Путіна - навіть як ми виконаємо всі стандарти НАТО 100500 разів і ще раз по колу, і то навряд чи отримаємо запрошення до членства. Які інші варіанти, крім відновлення (будь-яким шляхом) власного ядерного арсеналу? Це, вірогідно, запозичення військово-політичної моделі Ізраїля, або ж сепаратні військові угоди зі США або КНР. Такими є чотири відкриті карти на столі. 

4. Добре, так чи інакше, що після США і Франції, умовно знов отримаємо військову (або подійного призначення - те, що купляє МВС) техніку з Канади (раніше це була, здається, стрілецька зброя). Проте, важливо, щоби такі домовленості розповсюджувалися би і на авіацію, а взагалі, головна база продовження переоснащення ВСУ має бути своя. Або - частково спільна із сусідами. У тому числі із членами НАТО і ЄС з Центральної Європи, із якими слід врегулювати деякі питання, що не є для України першочерговими, проте їхнє вирішення трохи «розвантажить» США, які наразі знов роблять ставку на «молоду Європу». 

5. У Канаді діючий президент, як і його попередники, сказав чимало гарних, позитивних і оптимістичних слів нашим діаспорянам, чий внесок у нашу стійкість за ці роки став неоціненним. Але, на мій погляд, він не сказав головного. А саме...Доходи українського бюджету на 2019 рік сягають майже $40 млрд.

Тоді чому ж ми не можемо (або не хочемо) знайти бодай $0,5-1 млрд на рік на потреби нашої громади в Північній Америці та решті інших ключових країн? Таким чином, одним ударом перебиваючи як потуги агресора, так і проявляючи довгоочікувану вдячність? При цьому - діючи на вістрі сучасного тренду світової політики, який називається дуже просто: «національний пріоритет».